«…А Суспільного мовлення в країні немає, немає незалежних джерел фінансування та захищених можливостей працювати в інтересах аудиторії. Опозиція послідовно їздить на канали, але ніколи послідовно не відстоювала появу суспільного мовлення...». Такою була перша реакція на ситуацію з ТВі Вікторії Сюмар. Так само, схоже, думає ще дехто з тих, хто професійно займається сферою мас-медіа, відстежуючи, аналізуючи та прогнозуючи події й тенденції у ній. Воно й справді наче так: якби існувало телебачення, незалежне від влади, що надавало би слово всім розумним людям, оперативно відгукувалося б на суспільні потреби, мало б непогані фінансові ресурси і яке не можна було раптово «прихватизувати»… Це було би просто чудово, чи не так?

Так, звісно, чудово. Але за дотримання щонайменше двох умов. Перша – щоби воно вело мовлення з-поза меж України (і там же мало джерела фінансів), друга – щоби напряму не залежало від умонастроїв українського суспільства і не відгукувалося на його запити – принаймні, далеко не на всі.

Ситуація з ТВі якраз і засвідчила, причому дуже наочно, що було би ще 2010 року зроблено з Суспільним телерадіомовленням, якби воно в Україні справді існувало. Якщо вже Верховну Раду за кілька місяців перетворили на типовий «декоративний парламент», а Конституцію (і всю конструкцію влади) змінили ніде небаченим і нечуваним шляхом… Приїхали б дядьки в «мерсах» та «майбахах», поставили б на дверях нову охорону, а журналістам представили б нову раду та виконавчих керівників. А по тому, якщо б сильно запротестувала журналістська Європа, Рада за помахом правиці одного із завсідників телешоу ухвалила б відповідні зміни до законів. За принципом «сам-три» або й «сам-п’ять» (один депутат на п’ять карток для голосування).

Звісно, певний суспільний позитив від існування такого телерадіомовлення не зник би повністю: й далі можна було би показувати науково-пізнавальні програми (за винятком певних історичних тем і без називання російського колоніалізму колоніалізмом), сюжети про тварин у місті (але без привертання особливої уваги до діяльності доґхантерів), культурологічні бесіди (ясна річ, оминаючи Донцова, Маланюка, Хасевича, Лісового та інших «незручних» персонажів різних поколінь). Але ж практично все це й без того існує на різних телеканалах; особливо популярними в останній час стали «зоологічні» сюжети. Воно й не дивно: чотириногі тваринки в більшості випадків куди симпатичніші, ніж двоногі тварюки з числа «господарів життя»…

Отож – у найкращому разі – Суспільне телерадіомовлення в Україні після 2010 року перетворилося б на новітній варіант радянських УТ-1 та УТ-2.

А в найгіршому разі воно би почало відображати суспільні настрої. Ясна річ, насамперед тієї частини українського соціуму, яка найактивніше підтримує чинну владу (бо ж яка влада відмовиться задовольнити духовні потреби своїх виборців?). І тут би вже новітніми варіантами телебачення часів Брежнєва з Черненком аж ніяк не обійшлося б…

«Приголомшливо, але факт: усього 37% українців негативно ставляться до Сталіна, 22% налаштовані до нього позитивно, а 15% (це вже відповідь на інше запитання) хотіли б жити при такому керівнику. 34% наших співвітчизників вважають, що він був мудрим керівником, який привів СРСР до процвітання, 13% (кожен восьмий!) переконані, що "батько народів" не був жорстоким тираном, а 27% увірували в те, що наш народ ніколи не зможе обійтися без керівника типу Сталіна, який прийде й наведе порядок...»

Це – зі статті Ірини Кириченко в «Дзеркалі тижня», в якій розповідається про соціологічне дослідження, проведене в лютому цього року московським «Левада-центром» у п’яти пострадянських державах. І хоча сталіноманії в Україні менше, ніж у Росії (там позитивно ставиться до нього 30% опитаних), але суть ситуації це змінює ненабагато. А вона означає, що суспільне телерадіомовлення, відбиваючи суспільні ж настрої та запити, мало би бути на третину антисталіністським, а на п’яту частину – апологетичним щодо вождя всіх народів». Я навмисно дещо спрощую ситуацію, але суть її саме в цьому. В інших сферах суспільних настроїв та думок ми бачимо не менші антагонізми. Ігнорувати п’яту частину чи – в деяких випадках – чверть і навіть третину населення (бо ж 27% опитаних українців чекають на «нового Сталіна» і «новий порядок»)? Діяти всупереч масовим настроям? Яке ж це тоді Суспільне телерадіомовлення? Чи дотримуватися балансу, давати час прихильникам усіх точок зору і вважати їх рівнозначними? Спитайте в телевізійників Ізраїлю, як би вони поставилися до того, щоби збалансовано давати позиції Адольфа Ейхмана та якогось уцілілого в’язня Аушвіца…

Та і про який баланс, скажімо, може йтися, коли насправді твердження про «сталінський порядок» – це типова соціальна міфологема, створена машиною надпотужної пропаганди? Це все одно що давати розповідь космонавта та байку адепта «товариства плоскої Землі» й казати, що істина посередині…

Та повернімося до поточних реалій. Ось точка зору на події знаного журналіста, телеведучого ТВі та учасника подій Юрія Макарова. «Жодного внутрішнього конфлікту чи протистояння не було навіть тіні. Головним чином, спершу, колектив був обурений тим, не що відбулось, а як це відбулося. Відбулось це за найгіршими сценаріями… Нагнали якихось мордоворотів, потрійний склад варти, яких я ніколи не бачив… Це перше, що шокувало колектив. Потім, коли з’явився цей нібито інвестор, він виглядав страшенно непереконливо. Третє, що мені особисто дуже не сподобалось, вони буквально за півдня внесли в Державний реєстр нового керівника компанії… З точки зору етичної та естетичної це виглядало дуже непереконливо».

На перший погляд, останнє твердження звучить дуже наївно. Насправді ж – ні. У країні за умов, коли ані справді незалежне приватне, ані суспільне телерадіомовлення неможливі, залишається або замінити «зброю критики» (Маркс) на щось значно більш вагоме, або, принаймні, «жити не в олжі» (Солженіцин). У країні, де Суспільне телебачення або давно б на цілком законних підставах утратило частоти мовлення, або працювало би в інтересах Головного Члена Суспільства та його «ядерного» електорату, некупленим журналістам залишається інтернет-аудиторія. Сумно? Так. Але…

Але зараз усе одно й тим більше слід напрацювати концепцію Громадського мовлення («суспільне» – це калька з російської, та й суспільство може бути негромадянське…). Напрацювати, щоб у разі позитивного розвитку подій її швидко втілити, а не займатися незрозумілими забавками, як 2005 року. При цьому, думаю, рецепти сучасного Заходу у сфері телерадіомовлення нам не надто підходять, якщо не сказати прямо: не підходять зовсім. Навіть у разі приходу до влади відносно демократичних сил слід радше звернути увагу на досвід повоєнної Західної Німеччини доби денацифікації. І не забути про досвід найбільш успішних постколоніальних держав, про їхнє подолання спадщини минулого та протистояння інформаційному імперіалізму. І це все слід робити незалежно від того, як розв’яжеться конкретна ситуація з ТВі.