Від нехтування провладними телеканалами на початку масового руху протесту проти уряду Реджепа Таїпа Ердогана до фактичної заборони владою несанкціонованого висвітлення драматичних подій – такий шлях пройшла турецька журналістика. Про це пишуть світові ЗМІ та говорять міжнародні журналістські організації.

MediaSapiens надає можливість ознайомитися з перекладами деяких публікацій про нинішню ситуацію в турецьких медіа.

Фільм про пінгвінів замість акцій протесту

Поки зіткнення між антиурядовими демонстрантами та поліційним спецназом перетворили центр Стамбула на зону бойових дій, двом провідним інформаційним телеканалам «бракувало» новин. Один із них показував документальний фільм про пінгвінів. Інший – кулінарну передачу.

Для багатьох турків їхнє мовчання було симптоматичним виявом самоцензури медіа в період жорсткого 10-річного правління прем’єр-міністра Реджепа Таїпа Ердогана. Футболки із зображенням пінгвінів, жарти й пінгвінячі костюми заполонили країну. Цей птах став символом розчарування протестувальників загальнонаціональними медіа.

«Наша аудиторія почувається зрадженою», – заявив виконавчий директор NTV Джем Айдин (Cem Aydin) після зустрічі зі співробітниками. Деякі з них на знак протесту проти недостатнього висвітлення подій звільнилися з роботи.

Критика каналу була «значною мірою справедливою», визнав він. Протести тривають десятий день. Вони починалися зі спротиву намірові влади знести Ґезі-парк у центрі Стамбула, та невдовзі переросли у масовий прояв гніву проти уряду й поширилися на більш як 60 турецьких міст.

Обмеження на свободу преси посідає чільне місце серед скарг демонстрантів, поряд зі стурбованістю авторитарними методами правління уряду та його проісламським порядком денним.

Уряд Ердогана, стверджують критики, прагне контролювати медіа, стягуючи з них великі штрафні податки та захоплюючи активи медіакомпаній, які вважаються противниками його адміністрації.

Чимало великих компаній, що володіють ЗМІ, мають ще й власний бізнес у таких сферах, як енергетика, банківська справа, гірничо-видобувна галузь.

Хоча уряд заперечує будь-яку політичну мотивацію, в подібних випадках кінцевим наслідком ставав шанобливий підхід провідних новинних агентств до політики уряду. Незгодних журналістів спокійно просили піти. Новини лакували. Тим часом Ердоган часто подавав судові позови проти карикатуристів і журналістів, які його критикували.

За даними онлайн-опитування стамбульського університету Білджі, 84% демонстрантів у Стамбулі назвали причиною свого приєднання до акції протесту відсутність її висвітлення у медіа (проти 56%, яких спонукали до цього плани знесення Ґезі-парку).

Наприклад, після того, як у неділю десятки тисяч людей ринули на стамбульську площу Таксім, на першій шпальті наймасовішої газети Sabah вихваляли Ердогана за його антитютюнову кампанію. Sabah належить Calik Holding, виконавчим директором якої є зять Ердогана – Берат Альбайрак (Berat Albayrak). Купівлю ним холдингу в 2008 році допомогли профінансувати двоє державних банків.

Протести боляче вдарили по деяких медіа та їхніх філіях. Garanti Bank, дочірньою компанією якого є новина телестанція NTV, що належить конгломерату Dogus, заявив: із його фондів було знято від 35 млн до 40 млн лір (від $18,6 млн до $21,2 млн) і анульовано близько 1500 кредитних карт. Тим часом протестувальники закликали CNN International відмовитися від франчайзингу з CNN Türk – телеканалом, який передавав документальний фільм про пінгвінів.

Однак у той час, як у загальнонаціональних медіа виникали збої, соціальні медіа процвітали. Як і на каїрській площі Тахрір, акції протесту в Туреччині значною мірою координуються у Twitter і Facebook. За обсягом їх використання турки посідають четверте місце у світовій спільноті.

«Соціальні медіа відіграють надзвичайно важливу роль у тому, що ми робимо, – каже один із перших активістів, які ночувати під відкритим небом у Ґезі-парку. – Через них ми поширюємо інформацію».

Зіткнувшись із поліцією, що використала вночі сльозогінний газ, група розповсюдила у Twitter із наметів у центрі Ґезі-парку тривожне повідомлення й зібрала тисячі прихильників.

Рівень взаємодії в соціальних медіа був феноменальним. Згідно з опублікованою 1 червня розвідкою Лабораторії дослідження соціальних медіа й політичної участі Нью-Йоркського університету (New York University’s Social Media and Political Participation Lab), після опівночі 31 травня щохвилини надсилалися понад 3 тис. твітів про протести.

«Невдоволені висвітленням медіа події, якої “майже не було” у межах Туреччини, демонстранти почали твітити протести наживо», – зазначали автори дослідження Пабло Барбера (Pablo Barbera) та Меган Мецгер (Megan Metzger). Вони закликали турків вимкнути телевізори на знак протесту проти невисвітлення подій загальнонаціональними медіа й поширювати хештеги (#BugünTelevizyonlarıKapat у буквальному перекладі означало: «вимкніть телевізори сьогодні»).

Дослідження торкнулося унікальності цього конкретного випадку – використання Twitter для розповсюдження інформації про демонстрації з місця подій. Близько 90% поширюваних у світі твітів про ці події надходили з Туреччини. Для порівняння: за оцінками, під час єгипетської революції тільки 30% твітів про події на каїрській площі Тахрір надходили з Єгипту.

Використовуючи Twitter, троє молодих турків у Нью-Йорку, щоб підвищити рівень обізнаності про рух протесту в їхній країні, почали масову кампанію на сайті IndieGoGo.

Їхня політична кампанія набувала розголосу як одна з найшвидших, що будь-коли проводилася на сайтах. На їхнє звернення зібрати достатньо грошей для публікації оголошення обсягом на сторінку у The York Times щогодини надходили пожертви з 50 країн у понад $2500. Уже першого дня упродовж близько 21 години було перевершено мету – зібрати $53800.

Уряд, зі свого боку, чинив напади на соціальні медіа, намагаючись увести в оману громадськість. Прем’єр-міністр Ердоган назвав їх «загрозою». Віце-прем’єр Бюлент Аринч заявив, що уряд «міг би закрити доступ до інтернету, але ми цього не зробили».

У Ґезі-парку на мальовничих банерах та на інформаційних сторінках містився список конкретних порад – що слід робити, якщо доступ до інтернету справді буде перекрито.

Автор: Пелін Тургут ( Pelin Turgut)

Джерело: Time

«Страшніше, ніж у зонах військових дій»

«Нас чимраз більше турбує те, що журналісти, які висвітлюють рух протесту в Туреччині, постійно наражаються на ризик, – заявили «Репортери без кордонів». – Через два тижні після початку антиурядових виступів, вони – об'єкти насильства з боку поліції, загрози з боку урядових чиновників і протестувальників, підозру яких викликають. Ми закликаємо всі сторони поважати репортерів й утримуватися від нападів на них».

Щонайменше трьох репортерів було поранено під час зіткнень минулого вівторка, коли поліція застосувала силу, щоб очистити від протестувальників стамбульську площу Таксім. Каністра зі сльозогінним газом влучила в репортера ісламістської газети Daily Star Османа Теркана (Osman Terkan), поранивши його. У стажерку інформаційного агентства EPA, студентку Стамбульського університету (Istanbul’s Marmara University) Дживану Ґюнер (Civan Güner) влучив летючий предмет. Після рентгену їй у лікарні наклали шви.

Матіаса Депардона (Mathias Depardon) – французького стрингера Le Monde і The Wall Street Journal поліція збила з ніг. Чи то каністра зі сльозогінним газом, чи гумова куля влучила у протигаз і поранила йому плече, завдавши травм.

Відомого незалежного журналіста Ахмета Сіка (Ahmet Şık), який зазнав ушкоджень 31 травня [під час розгону поліцією сидячого страйку у Ґезі-парку й початку драматичних подій у Туреччині. – Media Sapiens], вдарило по голові каністрою зі сльозогінним газом. Його врятувало те, що він був у шоломі.

«Я висвітлював події у зонах військових дій. Але Таксім – це жах, – сказав Сік “Репортерам без кордонів”. – Сили безпеки полювали за людьми. Журналісти стали мішенями двічі. Спочатку за них взялися демонстранти, які вважають, що репортери – на боці уряду й не показують події належним чином. Потім – сили безпеки, які зумисне стріляють у нас».

Тим часом «Репортерам без кордонів» стало відомо, що французьку студентку-журналістку Лорен Клейн (Lorraine Klein), яка навчається за програмою обмінів у Стамбульському університеті, після арешту й погрози депортацією звільнили.

Чотири телеканали, які особливо пильно висвітлювали рух «Окупуйте Ґезі!» (Occupy Gezi) – Halk TV, що підтримує опозиційну Республіканську народну партію, націоналістичний Ulusal Kana, Cem TV та EM TV – жорстко оштрафувала Вища рада з радіо і телебачення Туреччини (RTÜK).

Регулятор медіа звинуватив їх у тому, що, транслюючи кадри зіткнень, «вони завдають шкоди фізичному, моральному і розумовому розвитку дітей та молоді». Це сприяло зростанню їхньої популярності на відміну від інших телестанцій, які протягом декількох днів нехтували висвітленням акцій протесту.

Головний редактор Hulk TV Хакан Айґюн (Hakan Aygün) сказав «Репортерам без кордонів», що штраф було накладено, щоби залякати журналістів телеканалу і нав’язати урядовий погляд на рух протесту.

Членів RTÜK, сказав він, призначають політичні партії Туреччини, а партія влади має в ній більшість. «Нас оштрафували шестеро членів Ради, обраних партією влади – Партією справедливості та розвитку. Решта троє заперечували, однак вони були не в змозі запобігти штрафу». Якщо апеляційний суд не скасує рішення RTÜK, то Halk TV передасть справу до Європейського суду з прав людини, додав він. Це був би прецедент для національних приватних телеканалів Туреччини.

Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган продовжує чинити словесні атаки проти медіа, звинувачуючи їх у тому, що в інтересах певних груп вони подають протести як сенсацію. «Проблемою» є Twitter, заявив він. А віце-прем'єр Бюлент Аринч (Bülent Arinç) звинуватив міжнародні медіа у співпраці із «зовнішніми силами» у спробі дестабілізувати ситуацію в Туреччині.

Коаліція провідних асоціацій репортерів Туреччини «Свобода для журналістів» (GÖP) засудила насильство поліції.

У відповідь на заклик Турецької спілки журналістів (TGS) декілька сотень репортерів влаштували демонстрацію на підтримку руху «Окупуйте Ґезі!». Вони також закликали своїх колег дотримуватися журналістської етики та збалансовано висвітлювати протести.

Джерело: «Репортери без кордонів»

Тож звідки йде загроза?

«Репортери без кордонів» рішуче засуджують арешти та ескалацію насильства проти журналістів, які висвітлювали антиурядові демонстрації в Туреччині.

Щонайменше вісьмох репортерів арештували у Стамбулі. Насильство поширилося після того, як уночі 15 червня поліція знову захопила стамбульський Ґезі-парк.

Під час проведення операції вона утримувала репортерів на відстані. Усіх, хто не мав журналістських посвідчень, не допускали до площі Таксім.

Репортера Ґьокхана Бічіджі (Gökhan Biçici), оператора Окану Алтункару (Okana Altunkara) з прокурдського телеканалу IMC, журналістів Ферхата Улудаглара (Ferhat Uludaglar) та Угура Джана (Ugur Can) з інформаційного агентства Dogan, оператора Емре Фідана (Emre Fidan) з націоналістичного Kanal Ulusal та репортера щоденної газети Aydinlik Аслана Сахана (Aslan Sahan) арештували під час висвітлення зіткнень між поліцією та демонстрантами в різних районах Стамбула.

Поліція відібрала в Бічіджі протигаз та iPad і тягла його по землі. Згідно з останньою інформацією, він і досі перебуває під вартою. Так само як і поранений та заарештований італійський фрілансер Даніеле Стефаніні (Daniele Stefanini).

У багатьох журналістів поліція вилучила знімки та відеоматеріали. Фоторепортера вечірньої газети Aksam Джема Тюркела (Сem Türkel) «охоронці порядку» змусили стерти знімки, які він щойно зробив під час нічних зіткнень 15 червня поблизу площі Таксім.

Британський незалежний журналіст розповів «Репортерам без кордонів», що поліція затримала його вночі на три години. Камеру й диктофон йому повернули тільки після того, як були стерті усі знімки й записи. Ноутбук і журналістське посвідчення йому взагалі не повернули.

Поліцейські били кийками під час зйомок фоторепортерок Ейлему Дюзйол (Eylem Düzyol) та її колегу Фулю Аталай (Fulya Atalay). «Ми з самого ранку працювали на очах у поліції, – розповіла «Репортерам без кордонів» Аталай. – Вони чудово знали, що ми журналісти. Я навіть показувала своє журналістське посвідчення. Однак вони продовжували бити нас». Журналістки мають намір подати судовий позов.

Журналіст Today’s Zaman Абдулла Aясун (Abdullah Ayasun) повідомив у Twitter, що поліціанти били його в обличчя й тримали притиснутим до землі, «заледве не зламавши руку», хоча він показав своє журналістське посвідчення.

Закордонних журналістів також не пощадили. Російського репортера Аркадія Бабченка арештували, застосувавши грубу силу, коли він знімав поліційну автівку на площі Таксім. Ніч його протримали у відділку. Тепер через удари по ногах у нього виникли проблеми з ходою.

В кореспондентку іспанської редакції RT Олександру Бондаренко під час висвітлення зіткнень вночі 15 червня у Стамбулі влучила гумова куля.

Паулу Моуру (Paulo Moura) з португальської щоденної газети Publico «охоронці порядку» побили.

За деякими повідомленнями, поліція зумисне спрямовувала сльозогінний газ проти журналістів, які минулих вихідних висвітлювали протести поблизу площі Кізілай (Kizilay Square) в Анкарі.

Турецька асоціація журналістів закликала губернатора Стамбула і старших офіцерів поліції покласти край арештам репортерів. Асоціація також заявила, що погрози прем'єр-міністра Ердогана медіа «ставлять під загрозу безпеку журналістів».

«Репортери без кордонів» поділяють цю стурбованість. У кожному виступі перед своїми прихильниками у вихідні дні Ердоган звинувачував міжнародні ЗМІ в упередженому висвітленні подій і обіцяв покарати всіх, хто потурає «провокаціям і дезінформації» у медіа і в соціальних мережах.

Число журналістів, які постраждали, зростає. «Репортерам без кордонів» стало відомо, що американського журналіста Джейка Прайса (Jake Price) з BBC in Pictures вразив летючий предмет, коли він 11 червня знімав поблизу Ґезі-парку.

Того ж дня редактора новин ісламістської Zaman Ібрагіма Догана (Ibrahim Dogan) доправили до лікарні площі Таксім із рукою, зламаною від влучення поліційної каністри зі сльозогінним газом. .

Джихан Акара (Cihan Acar) з газети Zaman та Джан Сісман (Can Sisman) з Milliyet також зазнали поранень від каністр зі сльозогінним газом. Акару зламало руку, а в Сісмана була глибока рана у потилиці і йому довелося накладати шви.

Двох канадських журналістів із телемережі CBC – Сашу Петрічича (Sasa Petricic) та Дерека Стоффела (Derek Stoffel) після арешту на площі Таксім поліцейські протримали цілий день.

Джерело: «Репортери без кордонів»

Медіа як «зброя ворога»

Висвітлення протестів на стамбульській площі Таксім не запам'ятається як мить слави низки турецьких загальнонаціональних медіа. У той час, як поліція труїла сльозогінним газом і била палицями демонстрантів, телеканал CNN Türk передавав документальний фільм про пінгвінів, а Habertürk вів дебати про психічні захворювання.

Інший провідний телеканал новин – NTV Türk, один із фургонів якого розбили на площі Таксім розгнівані демонстранти, змушений був вибачатися за свою роботу.

Під час зустрічі з близько 300 співробітниками Dogus Media Group його генеральний директор Джем Айдин (Cem Aydın) зізнався, що критика в основному була виправданою.

«Наші телеглядачі почувалися зрадженими, – сказав він. – Якщо люди хочуть мати новини, отримувати їх вони повинні від нас. Інакше ми стаємо свідками масового забруднення інформації».

Гендиректор пообіцяв скористатися можливістю працювати краще й повернути довіру телеглядачів.

У наступні дні більшість каналів, крім тісно пов'язаних із урядом, поліпшили висвітлення драматичних подій.

У дуже поляризованому турецькому середовищі до преси ставляться як до частки глибоко укорінених і мінливих ідеологічних розмежувань. Медіа зазвичай вважають «зброєю ворога». Тому для розлючених і сповнених помсти демонстрантів репортери, їхні транспортні засоби та редакції – їхні основні цілі.

Ця поляризація підриває журналістську солідарність, послаблює їхню професійну спроможність протистояти викликам, що їх кидає свободі преси влада.

У Туреччині розмежування ЗМІ визначається не лише ідеологічною прихильністю. Як розкрив у новаторській доповіді «Між колесами влади» провідний мозковий центр TESEV, за останні два десятиліття сектор медіа пережив у Туреччині інтенсивні фази лібералізації та консолідації. Внаслідок цього збільшилося число приватних мовників і з’явилися медіагіганти.

Процес формування перехресної власності відбувався за компромісної угоди конгломератного змішування інтересів медіа та інших структур, особливо в таких секторах, як телекомунікації, громадські роботи, туризм та енергетика, які багато в чому залежать від державного сприяння.

«Компанії, що мають інтереси у різних секторах економіки, часто покладаються на державні контракти або регулювання, – зазначають Макс Гофман (Max Hoffman) і Майкл Верц (Michael Werz) у доповіді Центру за американський прогрес (Center for American Progress). – Це призводить до ситуації, коли на прохання чи самостійно вони вирішують чинити тиск, аби обмежити політичну критику, що може поставити під загрозу їхні інтереси або контракти. Чимало журналістів наводять приклади, коли їх змушували пом'якшити критику уряду або ж позбутися ведення колонок. Прямий тиск на власників інформаційних медіа чинять урядовці. Існують і витонченіші форми – самоцензура редакторів і журналістів, які бояться, що їх звільнять».

Жалюгідному висвітленню руху протесту низкою провідних медіа передував ряд інцидентів, які засвідчили наявність структури корпоративної та внутрішньої цензури. Це підтвердив колишній посол Європейського союзу в Анкарі Марк П’єріні (Marc Pierini) у доповіді, «Свобода преси в Туреччині».

«Медіасектор, який визначається драйвом корпорацій домогтися максимального прибутку в інших секторах, – пише він, – неминуче зіштовхується із серйозними труднощами у виконанні своєї важливої ролі – створення стримувань і противаг уряду».

У докладному описі турецького медіаландшафту стамбульський кореспондент французької Le Monde Гійом Пер'є (Guillaume Perrier) перерахував деякі найбільш кричущі випадки того, як медіабоси схиляються перед урядовими примхами.

«Хасана Джемаля (Hasan Cemal), який тривалий час працював оглядачем щоденної газети Milliyet, звільнили після суперечки з Реджепом Таїпом Ердоганом із курдського питання, – пише він. – Кореспондент британського тижневика The Economist Амберін Заман (Amberin Zaman) змушений був покинути телестанцію Habertürk під тиском члена уряду».

В уряду не виникало докорів сумління, коли він приструнював медіакомпанії. 2009 року велетенську групу Dogan, яка вельми критично ставилася до уряду Ердогана і була близькою до старого кемалістського військового істеблішменту, оштрафували нищівним податком. Вона змушена була продати свої найбільш коштовні медіа – такі, як щоденні газети Milliyet і Vatan.

Іншу велику медіагрупу – Sabah було продано компанії Calik, співвласник якої – зять Ердогана.

Ці бізнесові оборудки обмежили плюралізм, додали м’язів стабільності проурядовим ЗМІ і стали загрозливим сигналом іншій частині медіасектору: мовляв, поводьтеся пристойно, збавте тональність критики, інакше доведеться розплачуватися за наслідки.

Спроможність держави залякувати власників медіа – головна перешкода здійсненню журналістами права висвітлювати й коментувати новини. Самоцензура, що просочується, позбавляє громадськість важливої інформації. Вона ставить також журналістів у небезпечну ситуацію, робить їх співучасниками чи стенографістами запобігання перед державою.

Останні події свідчать: у Туреччині медіаструктури та їхні стосунки з державою визначатимуть майбутнє свободи преси такою ж мірою, як законодавчий правничий арсенал і правничі реформістські пакети.

Турецькі загальнонаціональні медіа перебувають нині на роздоріжжі. Їм доведеться обирати: загравати перед владою, ризикуючи подальшим відчуженням громадськості, або ж виконувати свої журналістські обов'язки, потенційно втрачаючи при цьому вигідні урядові контракти.

Колишній видавець Washington Post Юджин Мейєр (Eugene Meyer) висловлювався так: «Домагаючись істини, газета готова буде жертвувати своїми матеріальними благами, якщо це необхідно для суспільного блага».

Прем'єр-міністр Ердоган також перебуває на роздоріжжі. Акції протесту, їхнє висвітлення, дії поліції висвітлили становище медіа та свободи преси в Туреччині. Уряд має вирішити: чи вважатиме він вільну незалежну й розкуту журналістику загрозою своєму правлінню, чи складовою опертя сучасної життєздатної демократії. Його вибір багато в чому визначить майбутнє та репутацію країни. За цим спостерігає увесь світ.

Автор: Жан-Поль Марто (Jean-Paul Marthoz) – провідний радник КЗЖ (CPJ), бельгійський журналіст і автор, професор журналістики Лувенського католицького університету.

Джерело: Комітет захисту журналістів  

Переклад: Аркадій Сидорук