Свіжа новина: «З рейок зійшли 8 вагонів поїзда, що прямував з Мадрида в Феррол в провінції Галіція», «Потяг транспортної компанії Renfe зійшов з рейок неподалік від міста Сантьяго-де-Компостела в іспанській Галіції». Це – один із довжелезної низки аналогічних прикладів – просто найсвіжіший.

Отже, що то за провінція така в Іспанії – Галіція? Ані власні знання з географії, ані карти й атласи світу, ані інтернет прийти на допомогу так і не змогли. Натомість є в Іспанії автономна область Галісія – Galicia. Не провінція, а саме автономна область, що складається з чотирьох провінцій. Розташована вона на крайньому північному заході Іспанії: умовно кажучи, територія Галісії – це таке собі продовження Португалії на північ.

Населяє Галісію окремий народ – галісійці, чия мова – галісійська – є ближчою до португальської, ніж до іспанської. Хай не такі вже й численні, але наявні в Португалії шовіністичні кола вважають галісійців за етнічну групу португальської нації, а Галісію – за захоплену Іспанією споконвічну португальську територію.

Якщо вже бути точним, то зустрічати в україномовних джерелах написання назви іспанської області як «Галіція» доводиться не вперше. Тільки от нормативним воно не є, та й авторитетні джерела такого написання, як правило, уникають.

Звідки ж в українських ЗМІ взялася «іспанська Галіція»? Напевне стверджувати не візьмуся, але походження цього «великого географічного відкриття» дуже скидається на банальне виправлення, автоматично зроблене комп’ютером, – принаймні, в даному разі. Слово «Галіція» в комп’ютер було закладене, а слово «Галісія» – ні. Будь-який журналіст із таким неодноразово стикався, автор цих рядків – так само. Іноді, на жаль, уже постфактум – як от у блозі, де хиральні каталізатори з волі комп’ютера перетворилися на хоральні (на щастя, в інтернет-виданнях можна вносити виправлення в уже оприлюднені тексти).

Де криється причина цієї пошесті, й як уберегтися від підступної небезпеки комп’ютерного співавторства? Як домогтися того, щоб механічні й безглузді комп’ютерні виправлення не виходили у світ?

Передусім, полягає ця причина в економії багатьох редакцій на літредакторах – «Телекритика», втім, про це вже неодноразово писала.

Тільки от наявність літредактора, навіть найкваліфікованішого, рятує далеко не завжди. Бо саме подібні випадки «зависають», залишаються невиловленими. Й справді: з одного боку, автор – то не літредактор. Він далеко не завжди вміє ретельно вичитувати свої текси з погляду орфографії, абстрагувавшись від їхнього змісту, – та й, до того ж, авторові дуже важко поглянути на власні тексти свіжим оком.

Літредактор? А він не знає змісту текстів, не знає фактажу й конкретики – та й не зобов’язаний знати. Найкваліфікованіший літредактор цілком може не знати адміністративного устрою Іспанії. Він може не знати, кого автор мав на увазі – пана Гриценка, а чи пана Грищенка. Тим паче літредактор не мусить знатися на типах каталізаторів.

«Автор сам знає, що пише», – такий підхід літредакторів є цілком обґрунтованим. Перевіряти будь-яку назву, будь-який факт, усе, що може бути помилковим? Ну, тоді літредактор як засяде над текстом, так і не вилізе з нього.

Автори мусять ретельно стежити за всіма словами, які комп’ютер може «вдосконалити»? Це теж навряд чи вихід: якби ж то знати заздалегідь, що тому комп’ютеру не сподобається!

Вихід, утім, існує. Лише в небагатьох, на превеликий жаль, редакціях, але існує залізне правило: в усіх редакційних комп’ютерах функцію автоматичного виправлення має бути категорично вимкнено. Хай собі машина підкреслює все, що їй не сподобається, але не бере на себе редакторських функцій.

Знову ж таки, на превеликий жаль, правило це не є поширеним: у більшості редакцій комп’ютери роблять із авторськими текстами все, що забажають. Але, мабуть, вимкнення функції автоматичного виправлення є єдиним порятунком від випадкових ляпів – іншого не існує.

Зрештою, фах журналіста передбачає вміння грамотно писати самому, не питаючи поради в машини – чи не так?