Раїса Євтушенко — головна спеціалістка відділ змісту освіти, мовної політики та освіти національних меншин департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти та науки України. Із 2014 року саме вона опікується впровадженням медіаосвіти. «Детектор медіа» розпитав пані Євтушенко про те, до яких кроків задля цього вдалося міністерство, а також як можна зробити медіаграмотним кожного з майже півмільйона вчителів України — щоб вони поширювали ці знання серед учнів. Про це, а також про те, коли компетентність «медіаграмотність» увійде у стандарти середніх та старших класів у рамках Нової української школи, і про доцільність введення спеціальності «медіапедагог» — у нашій розмові.

— Пані Раїсо, наше видання пише про медіаосвіту з 2010 року. За цей час, на мою думку, в Україні сталося три ключові зрушення щодо її впровадження. У 2010 році Національна академія педагогічних наук ухвалила Концепцію впровадження медіаосвіти в Україні, а в 2016 році з’явилася її нова редакція. Крім того, нещодавно медіаграмотність включили у стандарт початкової школи. А торік Міністерство освіти та науки затвердило всеукраїнський експеримент із медіаосвіти на 2017–2022 роки Лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України. Які ще події ви вважаєте знаковими й важливими в цьому процесі?

—Фактично медіаосвіта впроваджується в Україні з 2010 року. Є дві держструктури, які активно опікувалися цією справою. Це, по-перше, Інститут модернізації змісту освіти, який спільно з АУП створювали програми й посібники, а Міносвіти надавало їм грифи. А по-друге, Академія педагогічних наук і цей її експеримент під керівництвом Любові Найдьонової, про який ви згадали. Але до 2014 року все це відбувалося без участі Міністерства освіти й науки. Адже за попередньої влади медіаграмотність на рівні державної політики була непотрібною.

Чотири роки тому міністерство почало до цього активно долучатися. Безсумнівно, це можна пов’язувати з початком російсько-української війни, коли всі зрозуміли, що розгортається ще й потужна інформаційна війна.

Нині триває реформа «Нова українська школа», в концепції якої Міносвіти заявило про потребу компетентності «медіаграмотність». Вона включена в інформаційні компетентності й передбачає впевнене і водночас критичне застосування інформаційно-комунікаційних технологій, інформаційну та медійну грамотність.

Як ви вже згадували, створено новий стандарт початкової школи. Згідно з ним, дитина має описувати враження від змісту й форми медіатексту. Цього року, коли відбувалося навчання вчителів перших класів, то там теж один модуль стосувався медіаграмотності. До речі, це вперше в історії України його пройшли всі вчителі, які цьогоріч узяли собі перші класи. І відбулося воно державним коштом — через Інститут післядипломної освіти.

Зрозуміло, що ми все це маємо закладати в дітях із раннього віку й до старшої школи.

Узагалі, на мою думку, медіаграмотність — це один із основних, наріжних каменів. Чому Russia Today виявилася абсолютно неефективною у Швеції та Фінляндії? Бо там добре впроваджується медіаграмотність. І діти, закінчуючи заклади середньої освіти, обов’язково мають під час державної підсумкової атестації проаналізувати медіатекст — уміти відрізняти факти й судження, визначати, чи є неупередженою ця інформація.

— Головним очікуваним результатом всеукраїнського експерименту зі впровадження медіаграмотності називалося введення медіаосвітніх компетентностей у державні стандарти: щоб діти протягом усього навчання в школі здобували ці навички. У стандарт початкової школи це вже внесено. У квітні директор департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міносвіти Юрій Кононенко казав про плани ввести у стандарт базової освіти, потім профільної — старшої школи. Які саме зміни буде внесено й коли?

—Зараз над цим працює робоча група. Знаючи її учасників, я думаю, що медіакомпетентності там будуть прописані дуже добре. Проект опублікують на сайті й усі охочі матимуть можливість взяти участь в обговоренні, висловити свої пропозиції.

— Коли його планують виставити на громадське обговорення?

—Сподіваємося, що до кінця 2018 року.

— Експерти наголошують, що головний виклик для впровадження медіаосвіти полягає в тому, як навчити самих учителів медіаграмотності, щоб вони могли давати ці знання дітям. Чи проводить міністерство якусь роботу з навчання вчителів?

—Міністерство, на жаль, не може безпосередньо фінансувати проведення власних тренінгів Але ми співпрацюємо з усіма, хто хоче з нами співпрацювати. Активно — з АУП. Крім того, маємо великий проект із IREX — «Вивчай та розрізняй». У його межах відбувається навчання вчителів історії, української мови та літератури й предмету «Мистецтво», які з вересня викладають їх з елементами інформаційно-медійної грамотності у 8 та 9 класах. Його запущено в 50 школах чотирьох областей, але сподіваємося, що згодом він пошириться й на інші. Напрацьовані плани-конспекти уроків здаються дуже ефективними.

Крім того, співпрацюємо з Координатором проектів ОБСЄ в Україні по освіті в галузі прав людини й критичного мислення. З різними організаціями разом проводимо літні школи — це дуже ефективний формат. Адже тоді вчителі приїжджають на тиждень-два, теми ґрунтовно пропрацьовуються й ці люди стають агентами змін: ми з ними продовжуємо комунікацію, а вони на основі цих знань проводять семінари для колег у себе на місцях.

Я в минулому вчитель історії, тож відповідаю за істориків. Під час своїх семінарів з учителями цього предмету й методистами, які відбуваються в рамках різних проектів, говорю, що найбільша відповідальність лежить саме на них — якщо говорити про середню та старшу школи. Раніше вчитель історії мав лише підручник — уздовж і впоперек перевірений, методичний посібник, програму й, можливо, робочий зошит. А тепер він в інтернеті може знайти який завгодно матеріал.

Ось приклад. Цього року ми проводили з організацією з вивчення Голодомору HREС Другу всеукраїнську літню школу. Одне із занять присвятили розвінчуванню фейків щодо вивчення цієї трагедії. Звісно, Росія й досі заперечує, що це був штучний голод. З іншого боку, RT почала набагато тонше працювати в цьому плані…

Ми знайшли фільм «Генетическая война. Объяснение массового предательства Родины». Він нібито пояснює, чому цей регіон тяжіє до Росії, чому виникли всі ці «республіки». Фільм зроблено таким чином, начебто всі тези мають достовірні підтвердження. Для нього навіть узяли уривки з інтерв’ю наших відомих істориків Станіслава Кульчицького та Юрія Шаповала. Якщо цей фільм подивиться людина, яка не має глибоких знань, вона повірить, що ситуація на Донбасі склалася через те, що населення України в тих селах вимерло від голоду й туди завезли росіян. У фільмі називаються величезні цифри ешелонів із Росії, хоча насправді їх було значно менше. Даються фотографії буцімто часів Голодомору в Україні, а насправді — кадри з Поволжя. Це абсолютна маніпуляція, яка викликає в людини ненависть до населення Східної України.

Разом з учителями ми намагалися зрозуміти, хто створив цей фільм, але він не має ніяких вихідних даних. Авторський текст начитано дуже грамотною російською. Лиш те, як диктор каже прізвище «Чубарь» — із наголосом на другому складі, наводить на думки, що зроблено стрічку таки в Росії. Це як із «поребриком».

Якось я була на уроці історії в 5-му класі однієї приватної школи. Звісно, вчитель готувався, хотів показати себе якнайкраще. І він стільки всіляких матеріалів використав: і відео, й фото, і плакати. Потім я йому сказала, що це приклад, як не можна проводити урок. Адже він показував дітям усі ці пропагандистські плакати: Ленін із дівчинкою на руках, Сталін, Гітлер…Його пояснювальні репліки про це діти 5-го класу не запам’ятають: у них у голові залишаться зорові елементи, яскраві плакати, на яких — позитивні образи диктаторів та уявлення, що тоді було добре. Десятикласники б, можливо, зрозуміли, а 5 клас — ні.

Тепер у мережі багато фільмів, на кшталт того, про який я згадувала, багато суперечливих зображень та статей. Учитель повинен підходити до всього цього з надзвичайною обережністю.

Добре, що в Україні тепер багато тренінгів із критичного мислення. Деякі з них безкоштовні, деякі — ні. Я помічаю, що вчителі дуже охоче записуються на них, справді хочуть цього навчитися — навіть власним коштом.

Я погоджуюся, що найбільший виклик — навчити вчителів. Це довго й непросто, адже ми не така маленька країна, як Естонія, де шкіл менше, ніж у Києві. Але це потрібно робити.

— Першого вересня прем’єр-міністр Володимир Гройсман казав, що одним із найважливіших завдань освітньої реформи є належне матеріально-технічне забезпечення шкіл… Із інтерв’ю з учителями медіаосвіти я знаю, що багатьом із них бракує техніки: проекторів, ноутбуків, та й узагалі інтернету в школі. Чи має Міносвіти фінанси чи важелі впливу на те, щоб забезпечувати цим якусь кількість шкіл?

—Гроші на це зараз уряд направляє цільовою освітньою субвенцією місцевим бюджетам. На жаль, в Україні справді досі є школи, де бракує комп’ютерних класів, проекторів… Та я вважаю, що можливості отримати техніку мають шукати й сам навчальний заклад разом із батьками, до цього повинні бути залучені й органи місцевого самоврядування.

Розкажу такий приклад. Олена Бурлака з Черкащини у 2016 році стала «Вчителем року». Вона — активна користувачка хмарних технологій, співавторка підручника «Вступ до історії» для 5-го класу. Після отримання нагороди райдержадміністрація подарувала їй проектор.

— Педагоги й експерти говорять про два шляхи впровадження медіаосвіти: введення окремого курсу у старших класах та інтегрування в різні предмети протягом кількох років навчання. Яка ваша думка?

—Я вважаю, що однозначно треба наскрізно інтегрувати. Вже сьогодні при вивченні української мови та літератури й історії потрібно обов’язково аналізувати медіатексти. Але інтеграція не виключає того, що за умови наявності підготовленого вчителя, годин і можливостей може викладатися й окремий курс у рамках варіативної складової.

— Тобто не як обов’язковий предмет?

—Справа в тому, що діти й так перевантажені, особливо в 10-11 класах. У старших класах у нас освіта профільна, а буде ще більше профілюватися. Для філологічного та історичного профілю ці курси могли би бути й обов’язковими.

— Тепер нерідко вчителі, які приєдналися до медіаосвітнього руху, пройшовши тренінги з цієї тематики, дають дітям знання лише з власної ініціативи. Тобто намагаються 10–15 хвилин уроку приділити медіаосвіті. І кажуть: аби робити більше, потрібно, щоб міністерство зобов’язало до цього керівництво шкіл. Прямо так і кажуть: не вистачає «вказівки згори», навіть припускають, що таким є наш менталітет. Ви знаєте середовище цих людей. Як ви вважаєте, яким чином можна ефективно мотивувати директорів шкіл вводити такі курси за вибором, гуртки тощо?

—Я думаю, що якщо компетентності медійної грамотності з’являться як обов’язкові у стандарті середньої та старшої школи, це буде підштовхувати керівництво шкіл до таких кроків. З одного боку, наші вчителі кажуть, що їхня діяльність дуже занормована, на все треба отримати дозвіл… Але коли міністерство дає їм таку свободу, то не всі хочуть нею користуватися.

Ми цього року стикнулися з такою проблемою. Раніше якщо школи відступали від типових навчальних планів і розробляли свої, їм треба було їхати в Мінсосвіти й їх узгоджувати. Тепер це вже не потрібно. Але нам весь час дзвонять і кажуть, що приїдуть, щоб їм поставили печатку й підпис. Ми пояснюємо, що, згідно з новим законом і підзаконними актами, цього робити не треба, але вчителі все одно просять це зробити! Кажуть: «Нам так буде спокійніше». Звісно, це все — ще пострадянські звички: якщо хтось дав дозвіл, то частина відповідальності перекладається на нього, а не вони самі повністю за свої рішення відповідають. Думаю, у вчителів теж має бути вищий рівень усвідомленості.

— Пані Раїсо, повертаючись до виклику навчання самих вчителів. Яким чином державні інституції спільно з ГО могли б охопити навчанням медіаграмотності якнайширше коло вчителів? Адже їх у нас майже півмільйона. Дехто з них, за словами міністерки освіти та науки Лілії Гриневич, не мають власної електронної пошти…

— Із2014 року ми проводимо літні школи для методистів цих інститутів, щоб вони зрозуміли, що таке медіаосвіта, й поширювали це на всіх вчителів. Адже відомо, що абсолютно кожен вчитель щоп’ять років повинен пройти в них курс. Сподіваємося, що коли навчимо більшу кількість методистів, про медіаосвіту дізнаються вчителі навіть найменших шкіл по всій території України.

Спільно з інститутами післядипломної освіти ми паралельно працюємо з педагогічними вишами.

У межах проекту із громадянської освіти, який упроваджується організацією Pact через USAID, розроблено посібник із цього предмету, який із цього навчального року викладається для всіх учнів 10-х класів в Україні. Там великий модуль — фактично чверть — стосується медіаграмотності. Для вчителів цього предмету провели тренінги. Понад десять педагогічних вишів уже викладають однойменний курс майбутнім учителям історії.

Підручник із громадянської освіти ще не вийшов, але там теж є великий модуль про медіа. Крім того, ГО «Нова доба» зробила онлайн-платформу про громадянську освіту. Вона може бути дуже корисною і для учнів, і для вчителів.

Такі речі, як курс «Критичне мислення для освітян» на освітній платформі Prometheus, також дуже ефективні. Тож якщо вчитель хоче — він знайде багато різноманітних джерел.

— У середовищі триває дискусія щодо необхідності введення спеціальності «Медіапедагог» у педагогічних вишах і на факультетах психології. Чи потрібна вона, на вашу думку?

—Близько десяти років тому виші почали давати подвійну спеціальність: вчитель історії та етики чи історії і правознавства. Спеціалізація «Медіапедагог» однозначно потрібна, але вона має з чимось поєднуватися: з мовою й літературою, історією, психологією. Нам треба і про майбутнє цих людей подумати: де людина братиме години, якщо курс медіаосвіти, приміром, буде читатися двом класам як курс за вибором. Крім того, в нас наразі не так багато фахівців у вишах, які можуть таких спеціалістів підготувати.

— У змінах до Концепція впровадження медіаосвіти в Україні йдеться про такий термін для масового впровадження медіаосвіти: 2021–2025 роки. Як ви думаєте, це реально?

—Думаю, так. Адже тоді ті, хто нині в першому класі Нової української школи, будуть уже в 7-му…

 Фото Павла Шевчука.