Під час тренінгу, який проводив нещодавно у Дніпрі для дорослих журналістів, помітив у залі декілька дитячих облич. Поряд із учнями — одразу ідентифікував юних учасників саме як старшокласників, а не студентів, і, як згодом виявилось, не помилився — помітив жінку, що давала їм настанови. «Вчителька», — подумав і знову ж таки не помилився. Підійшов познайомитися. Розговорились. Як виявилось, пані Анна приїхала на тренінг разом із учасниками шкільної телестудії. А ідея її створити виникла після того, як закінчився термін дії експерименту з медіаосвіти, в якому їхня школа, разом із десятками інших, брала участь. Вивчення законів функціонування медіа привело педагогів до думки надалі працювати із зацікавленими учнями вже над творенням власного медіапродукту, а не лише над удосконаленням навичок критичної оцінки продукту вже існуючого.

Наприкінці тренінгу разом із колегами-тренерами та організаторами вже давав юним телевізійникам інтерв'ю — для них одне з перших у житті. «Можливо, хтось із них стане журналістом», — поділилася мрією пані Анна. А я подумав: у будь-якому разі робота «по той бік» камери дасть цим дітям об'ємніше розуміння законів медіасфери, що пронизують нині все наше буття, ніж лише вивчення «збоку» того, як із камерою працює хтось.

«Скляний будиночок» перетворився на «голого короля»

... Донедавна світ мас-медіа мав для стороннього ока вигляд такого собі загадкового будиночка, замку, куди допускались обрані. Ці обрані творили таїнство журналістики. На наданні можливості тимчасово відчути причетність до цього «світу обраних» побудований, зокрема, такий побічний напрямок бізнесу (чи соціальний проект, як у кого) телерадіоорганізацій як екскурсії на телеканали. А за великим рахунком, — і конкурс на журфаки також.

Коли інструментарій журналіста став доступним більшості, інтернет зробив стіни цього колись загадкового будиночка скляними, а соцмережі й мобільні технології взагалі тихенько їх знесли. Тим часом чимало з нас, медійників, досі цього не помічають, сидячи в тому будинку без стін, як у казці про голого короля, й не замислюючись, що зовні це виглядає дивним: що роблять люди в неіснуючих стінах, вважаючи, що вони існують?..

Не торкатимусь тут протиставлення «інституційної» та «громадської» журналістики як різновидів медіатворення «в будиночку» та «поза ним» — це окрема тема. Зараз цікавить ось що. Порівняно швидко й непомітно з'ясувалося, що в колись загадковий будиночок може зайти кожен. Але що в ньому робити? Звісно, те, що тобі на даний момент доступно. Інструментарій для творення медіаконтенту, як ми вже сказали вище, став доступним швидко й величезній кількості людей. За великим рахунком, у більшості сучасних молодих людей смартфони можуть мати кращу якість і більше можливостей, ніж фотоапарати, диктофони й комп'ютери у «традиційних» редакціях. Причому разом узяті.

Отже, чим творити — є. А ось що творити?..

Менше брехні — це не більше критики брехні, а насамперед більше правди

Підтримую думки медіаекспертів, які твердять: своєрідною «червоною лінією» тут можуть виступати базові журналістські стандарти. «Єдине, що може тримати нас у рамках довіри — це стандарти», — слушно наголосила на Donbass Media Forum 2018 голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лігачова. Але в контексті нашої розмови, для того, щоб інтегрувати їх у сучасну медіапрактику, недостатньо регулярно підносити стандарти як лінзу до вже створеного кимось контенту. Так, ми навчимося критично його оцінювати: тут фейк, тут маніпуляції, тут мова ворожнечі, тут — відсутність балансу точок зору. Але перемогти в інформаційній війні неможливо без створення критичної маси власного якісного контенту. Образно кажучи, всіх фейків не затавруєш, на всі маніпуляції не повісиш ярлик. А навіть якщо й затавруєш, і повісиш — а протиставити що? За законом переходу кількості в якість, «кількість поганого» потрібно «топити» в «кількості якісного». І тут самі журналісти (ті, що «інституційні») не впораються. Та й не повинні. З «лави запасних» на поле мають вийти «критики». Ті, хто вже вміє критично фільтрувати медіаконтент. Фільтруєш? Чудово. А тепер — створюй.

І мова не лише про те, що «критика — це як би я зробив на вашому місці, якби вмів». Ідеться про те, що медіаграмотність і відповідальне медіатворення — це два боки однієї медалі, яку назвав би медіакомпетентністю. І саме на інтеграції медіаспоживання та медіатворення, яку насправді давно здійснило саме життя, давши медіаспоживачеві весь інструментарій для того, щоби стати медіатворцем, я би зробив акцент у подальшому впровадження програм медіаосвіти в українській школі.

Мало навчати дітей бачити брехню на екрані. Потрібно вчити їх створювати власний якісний інформаційний продукт. Тим більше вони все одно якийсь інформаційний продукт та створюють — на власних сторінках у соцмережах. А якщо бодай частина з них оволодіє знаннями, вміннями й навичками, що допоможуть створювати продукт «не якийсь»?

Отже, «якщо пиятику неможливо зупинити — її потрібно очолити». І саме тому логічним виглядає інтегрування у шкільні експериментальні курси з медіаграмотності навчальних модулів із основ журналістики. Де оцінка контенту і творення контенту ітимуть паралельно, а навчальні посібники з медіаграмотності доповнюватимуть посібники з основ журналістики. А «на виході» буде не лише розвинуте критичне мислення, а й конкретний медіапродукт.

Грамотний комунікатор — журналіст майбутнього

З одного боку, такі інтегровані курси можуть стати своєрідною початковою сходинкою для подальшого здобуття частиною цих учнів вищої освіти у сфері комунікацій. Тим більше, що журналіст майбутнього, не лише на моє переконання, — це не просто «інформаційник», це передусім комунікатор, фахівець широкого профілю зі створення контенту. А на якій платформі він створюватиметься й, тим більше, поширюватиметься — це вже справа вторинна, хоча б тому, що справа майбутнього. Яке настає швидше, ніж ми думаємо.

Недарма провідна українська медіапедагогиня професорка Ганна Онкович на одній із науково-практичних конференцій із медіаграмотності говорила про «вікідидактику» та «муралодидактику». Адже те, як створювати статті у Вікіпедії, справді вже вивчають у деяких експериментальних школах. А зміст муралу має такий самий виховний вплив, як і передовиця в газеті. Ба навіть більший, бо мурал — це на десятиліття, а газета живе один день, та й те, в межах навіть одного дня, її життєвий простір зменшується, стискається неначе шагренева шкіра.

Зрештою (й саме це — найсуттєвіша причина), навички створення текстів ставатимуть на ринку чимдалі більш затребуваними. Адже частка письмової, власне, я би сказав, екранної комунікації зростає в усіх сферах. І грамотний медіатворець-комунікатор у завтрашньому світі — це вже набагато більше, ніж журналіст. Це інтегратор людей, які мають потребу, з тими, хто цю потребу задовольняє. А й бізнес, і громадська діяльність, і, за великим рахунком, політика — це, в ідеалі, саме місток між споживачем із потребою і продуктом, який має властивість потребу задовольняти. Описати потребу споживача і властивість продукту, що цю потребу задовольняє, і, в підсумку, звести одне та інше — це і є робота медійника-комунікатора. «Полку» яких лише прибуватиме, бо саме комунікація через контент (створений за допомогою тих чи інших знакових систем) виступатиме кровоносними судинами і бізнесу, й суспільства в цілому.

Володіння інформацією як тренд: не варто відсиджуватися на «лаві критиків»

... У кав'ярні, яку любимо відвідувати з дружиною, нам нещодавно запропонували анкету постійного клієнта. Там була добірка запитань, покликаних оцінити якість роботи закладу з різних аспектів. Ми старанно відповіли і, сподіваюсь, укупі з іншими респондентами дали власнику цінний зворотний зв'язок.

Коли офіціантка взяла в нас заповнену анкету й пішла, ми замислилися: хто складав анкету? Малий бізнес навряд чи звертатиметься за цим до піар-агентства. Ймовірно, питання разом зі зверненням до клієнта формулював найрозумніший із персоналу. Точніше, той, хто добре володіє словом, працював з інформацією. Подумалося: хто з офіціантів матиме більше можливостей подальшого кар'єрного просування за умов однакового виконання всіма базових обов'язків? Імовірно, той, хто матиме додаткові навички, які будуть потрібні роботодавцеві, але для реалізації яких він не має бажання наймати додатковий персонал.

Звісно, все життя офіціантом не працюватимеш, але «покрутившись» у цій сфері, приміром, рік, а згодом, завдяки додатковим знанням, вмінням і навичкам, іще рік попрацювавши адміністратором із більшим обсягом відповідальності, матимеш кращі передумови для подальшого зростання вже в іншій сфері — досвід за плечима не носити. Принаймні, з мого досвіду, на Школи журналістики нині часто приходять люди з малого бізнесу, яких власник «озадачує» вести сайт фірми чи групу у Фейсбуку. Додаткових людей для цього бере далеко не кожен — простіше «підзавантажити» когось із працівників. А для них узяти на себе додаткову роботу і продемонструвати якісне її виконання — це можливість подальшого зростання, якщо не в цій фірмі, то в іншій, де відповідний досвід оцінять дорожче.

Висновок: дедалі в більшій кількості підприємств, установ, організацій, у тому числі й насамперед раніше ніяк не пов'язаних з інформаційною сферою, навички збирання, обробки та подання інформації — тобто базові навички журналіста — стають затребуваними й можуть слугувати для працівника вигідною «точкою диференціації». Вміти працювати з інформацією — у тренді. Дедалі більше грошей у світі зароблятиметься саме на інформації, а не на «фізичних» товарах. Світом правлять ті, хто знає про нас найбільше. Тобто — володіє інформацією.

За таких умов «відсидітися» збоку, лише критично оцінюючи створене кимось і знаючи власників того чи іншого медіаканалу, — дуже мало. Потрібно самому включатися у гру. Або принаймні бути готовим це зробити. Саме на це, переконаний, і мають бути спрямовані подальші розробки у сфері впровадження медіаосвіти в навчальний процес українських шкіл. Нам потрібно готувати не просто відповідальних медіаспоживачів, а й відповідальних медіатворців. А хто з них стане в майбутньому журналістом (в «інститутційному» розумінні нашої професії) — це вже питання вторинне. Причому чим далі — тим вторинніше...