20-21 квітня відбулася шоста щорічна конференція з медіаосвіти та медіаграмотності, яку організовують міжнародна громадська організація Internews в Україні та Академія української преси (АУП). У ній взяли участь близько двохсот активістів медіаграмотності.

Захід складався із двох частин — першого дня в готелі Radisson Blue проходили пленарні дискусії за участі представників громадських організацій, що працюють у цій сфері, а також журналістів та представників державних органів. Учасники обговорювали проблеми і пріоритетні напрями розвитку медіаграмотності. Захід відкрила Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні Марі Йованович.

Другий день тривав в аудиторіях Інституту журналістики, за участі педагогів із різних міст України: цей блок був присвячений практичним, методичним і науковим питанням медіаосвіти. Працювало шість секцій, кожна з яких концентрувалася на певній сфері — початкова школа, середня школа, вища школа (підготовка педагогів), позакласне виховання, бібліотеки та наскрізні моделі медіаосвіти. У кожній із секцій у форматі майстер-класів, творчих лабораторій та виступів вчителі ділилися своїм досвідом.

За моїми спостереженнями, для новачків-вчителів у цій сфері або журналістів, які вперше взяли участь у подібному заході, було великим відкриттям, що в Україні розвивається багато ініціатив із медіаграмотності і вже виконана частина роботи у формальній освіті. Думаю, причина в тому, що у 2010–2014 роках медіаосвіта лишалась якоюсь тіньовою діяльністю й вузькою сферою для ентузіастів. Виклики війни й пропаганда поступово змінюють цей стан речей. Причому схожа ситуація і в Європі та Сполучених Штатах, де криза фейків змусила багатьох звернути увагу на критичне мислення.

Отже, основні висновки після двох днів конференцій такі:

1. Триває поступове впровадження медіаграмотності в освіту. Можна погодитись із Юрієм Кононенком, директором департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міносвіти, який зазначив під час заходу, що у сфері впровадження медіаграмотності Україна «точно не на початку шляху, а радше на його середині». Відбувається це різними шляхами. Ще з 2011 року частина шкіл бере участь у Всеукраїнському експерименті з медіаосвіти — там у рамках варіативної складової навчальної програми, зокрема у старших класах викладається предмет «Медіакультура» (детальніше про хід експерименту тут). У багатьох школах поза рамками експерименту медіаграмотність так чи інакше присутня у позакласній діяльності.

Із новацій цього року: медіаграмотність включено у стандарт початкової школи, за яким навчатимуться перші класи з нового навчального року. Головна відмінність нового стандарту — орієнтованість на здобуття учнями компетентностей, а не лише знань. Також із нового навчального року в десятих класах викладатиметься курс «Громадянська освіта», де одним із семи розділів є «Світ інформації та мас-медіа».

2. Важливий виклик — підготовка вчителів. Учасники говорили, що у спадок від радянської школи одержали таку підготовку вчителів, яка не включала критичне мислення. А якщо вчитель не володіє критичним мисленням, він не навчить цього дітей — на цьому раніше наголошувала і Лілія Гриневич. Ще потрібно враховувати, що медіа — дуже динамічне явище, і бути в курсі останніх тенденцій тут важче, ніж з іншими предметами. Серед громадських організацій тут ключову роль відіграє Академія української преси, яка з 2011 року готує вчителів через регулярні тренінги, видає посібники й підручники з медіаосвіти. На державному рівні цей напрям частково впроваджуються через інститути підвищення кваліфікації, однак не системно. Також немає рішення щодо того, чи має бути спеціальність на педагогічних факультетах «медіапедагог». «З погляду міністерства освіти і підготовлених педагогів, є безумовна згода, що впроваджувати медіаграмотність треба, — сказав Юрій Кононенко. — Інша справа — це півмільйона педагогів: ми розуміємо, що не всі з них готові. У початкову школу вже додано стандарт, далі буде для базової освіти, потім профільної — старшої школи. Нам важливо, щоби представники сфер, дружніх нам, — громадянське суспільство, журналісти, — теж працювали над оновленням цих документів. Бо далі вчителі будуть всі ці інструменти використовувати у практиці».

3. У середовищі освітян є одностайність, що критичне мислення й аналіз медіатекстів мають бути інтегровані в різні предмети (найчастіше — в гуманітарні дисципліни). Багато вчителів це вже роблять, а цього року розпочався проект «Вивчай та розрізняй (Learn to Discern)», під час якого будуть апробовані навчальні матеріали, що згодом інтегруються в наявні навчальні програми 50 загальноосвітніх шкіл. Однак немає одностайності щодо того, чи потрібен додатково до інтеграції обов’язковий окремий предмет. Одні вважають, що потрібен — у нинішній ситуації це прискорить процес розгортання медіаосвіти й підготовку вчителів. Інші дотримуються думки, що не потрібен, та апелюють до нового закону «Про освіту», згідно з яким школи мають більшу автономію і матимуть більше прав самі сформувати навчальний план. Загалом, із розмови з учителями зрозуміло, що бюрократизація освітньої сфери поки що залишається серйозною перешкодою і пошук годин на таку діяльність у деяких школах (та аргументування необхідності) — це ще той виклик.

4. Брак координації дій серед державних структур. Це традиційна проблема, про яку MediaSapiens писав уже не раз. Виступи представників різних відомств — у даному випадку Міносвіти, Міністерства інформаційної політики, Міністерства молоді та спорту, Нацради — яскраво ілюструють брак комунікації й чіткого розуміння, які конкретно дії і з якими аудиторіями чи ресурсами здійснюють колеги.

5. Активність громадянського сектору. Окрім уже згаданої АУП, у цьому напрямі працює й наша організація «Детектор медіа» (в першу чергу через сайт MediaSapiens, який є частиною порталу «Детектор медіа», а також спеціалізовані онлайн-ресурси, такі як «МедіаДрайвер» та «Новинна грамотність»), IREX (програма медіаграмотності для громадян 2015-2016 рр., нинішній проект «Вивчай та розрізняй»), Академія Deutsche Welle (тренінги для дорослих),  StopFake через фактчекінгові проекти, ініціативи з елементами медіаграмотності впроваджує USAID PACT/ENGAGE, волонтерський культурно-освітній проект «Жовтий автобус» та інші.

Велика роль в Україні саме громадського сектору в розвитку медіаосвіти — це не унікальне явище. Так, згідно з дослідженням Європейської аудіовізуальної обсерваторії, за останні п'ять років у 28 країнах ЄС третина проектів медіаграмотності реалізовувалася саме громадськими організаціями. Безумовно, якщо говорити про Україну, то це дуже позитивна тенденція, проте вадою є те, що офлайновим заходам бракує тяглості й системності, розуміння, які саме аудиторії охоплюються проектами та, знову таки, комунікації одне з одним.

6. Необхідно розвивати елітарну медіаграмотність. Цю думку висловив у промові Євген Головаха, соціолог, заступник директора Інституту соціології НАНУ з наукових питань. Він зауважив, що процес підвищення медіаграмотності населення — через освітню систему — триватиме десятиліттями. Однак паралельно має відбуватися ще формування «елітарної медіаграмотності» — тиском на тих, хто приймає рішення, на «агентів впливу». Під елітою він має на увазі три групи: владу, ЗМІ та інтелектуальну спільноту.

7. Великі медіа не є носієм знання про медіаграмотність. Наскільки самі ЗМІ можуть бути каналами поширення критичного мислення — це цікаве питання було порушено на одній із секцій конференції. На запитання модераторки Катерини М’ясникової, виконавчої директорки НАМ, «чим мають бути медіа — суб’єктом чи об’єктом медіакультури», Тетяна Лебедєва, голова наглядової ради НСТУ, відповіла: «Я думаю, що обидва аспекти можуть бути поєднані. І в першу чергу це завдання суспільного мовника. Адже щоб поширювати медіаграмотність, треба бути чесним у своїй редакційній політиці». Наталя Лигачова, голова ГО «Детектор медіа», сказала: «У нас немає медіа, крім суспільного чи “Громадського”, яке би на національному масштабі мало право вчити когось. Адже великі канали самі часто поширюють дезінформацію. Мені багато разів пропонували робити програми з медіаграмотності, але це було на таких телеканалах, на яких мені не хотілось цього робити». Водночаспані Лигачова підкреслила, що медіа могли би докластися до впровадження медіаграмотності в Україні. Тепер, на її думку, настав час для руху за професійні стандарти в медійній спільноті — на кшталт того, як колись був «Стоп цензурі!», і очолити його мають ті медіа, які самі дотримуються стандартів. Такий рух може включати й ідею медіапросвіти для широкої аудиторії. Олексій Мацука, голова правління ГО «Донецький інститут інформації», запропонував назву «Факт має значення».

8. Українські медіа не відповідають на запит молодої аудиторії. Хоча питання дитячого й молодіжного контенту — не центральне в медіаграмотності, але в розмові про взаємодію медіа й дитини це важливий аспект. На конференції взяла слово Любов Найдьонова, заступниця директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України: «Чи усвідомлюють сьогодні медійники, зокрема телевізійники, що вони катастрофічно втрачають свої шанси? Якщо вони не будуть залучати і робити передачі для дітей та молоді, то в них через 20 чи через 10 років не буде глядачів взагалі. Медійники, якщо ви не знаєте, що є медіосвіта, це не значить, що її немає».

Ця теза перегукується з результатами конкурсу есе серед підлітків на тему медіаграмотності, який проводила ГО «Детектор медіа» із назвою «Це зовсім не ОК. У чому проблема українських медіа?». Із повними результатами й переможцями конкурсу можна ознайомитися тут. Досить несподівано головною проблемою підлітки називали саме брак цікавого контенту — ледь не в кожній другій зі 143 робіт фігурував меседж «немає чого дивитися».

Нижче — цікаві цитати з виступів спікерів конференції:

Марі Йованович, Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні: «Сьогодні всі ми маємо розвинути у собі навик критичного сприйняття інформації. Завдання вчителів — не лише навчити дітей розрізняти фейкові новини: ви їх вчите ширшого вміння — робити судження. Критичне мислення важливе під час навчання, але воно ще важливіше, коли молодь вже йде в реальний світ і приймає рішення. “Докопуватися” до фактів, зважувати й аналізувати альтернативи — це фундаментальні речі, яких ви, вчителі, навчаєте студентів. Ви розвиваєте покоління нових громадян, які задаються питаннями і не приймають на віру першу випадкову відповідь. Я переконана, що розвиток критичного мислення допоможе розвинути сильніші особистості, сильніші спільноту, сильнішу Україну».

Марджорі Роуз, віце-президент Internews (США) «Пропаганда була створена, щоб загальмувати розвиток України у західному напрямі. Наразі немає єдиного рішення, як протидіяти кризі фейків — тут та у світі. Але ми знаємо, що навчання людей того, як бути відповідальними та поінформованими споживачами, може зменшити негативний вплив дезінформації».

Євген Головаха, соціолог, заступник директора Інституту соціології НАНУ з наукових питань: «Одне із завдань медіаграмотності, — формувати довіру до ЗМІ як до соціального інституту: однак не сліпу довіру, а критичну й раціональну. Сформувати сліпу довіру — найлегше, цього можна досягти шляхом маніпуляцій, видовищності, впливом на маси. А ось сформувати критичну раціональну довіру — важче, на це потрібні десятиліття. Ще один шлях — формування “елітарної медіаграмотності” — тиском на тих, хто приймає рішення, на “агентів впливу”».

Павло Хобзей, заступник Міністра освіти і науки України: «Цінності і ставлення формуються не лише батьками та вчителями, їх також формує інтернет і телебачення — а це часто агресивний простір. Тож треба скеровувати учнів, громадян, аби вони розрізняли правду та неправду. В нашій освіті не було цієї традиції. Раніше основне завдання освіти було — давати правильні відповіді, тепер же — ставити запитання. Є прийнятий стандарт Нової української школи, і тепер важливе питання, як працювати з учителями, щоб лінія стандарту по медіаграмотності уже входила в навчальний план».

Юрій Кононенко, директор департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міносвіти: «Як і все громадянське суспільство, освіта проробила колосальну роботу. Нині для нас важливо створити конкретний план подальших дій — щодо дорожньої карти впровадження медіаграмотності».

Дмитро Золотухін, заступник Міністра інформаційної політики України: «На мою думку, порядок роботи має бути такий: спочатку зрозуміти, з якими цільовими аудиторіями працювати, а потім виявити, як найефективніше донести їм продукти з підвищення медіаграмотності. Ми в міністерстві зібрали близько 70 проектів, як були реалізовані за останні роки в цьому напрямі. Але складно мотивувати доросле населення — немає важелю для цих людей, і його й не має бути в державі — адже ми не будемо заганяти людей на лекції і розповідати, як споживати новини. Важливо говорити і про освіту людей старшого віку, які не користуються онлайн-засобами, для яких пріоритетом є телебачення і газети».

Айдер Халілов, проект USAID PACT/ENGAGE: «Один зі шляхів протидії фейкам — це впровадження курсу громадянської освіти, що тепер і відбувається. Один із них інтегрований для 1–9 класів, інший курс — обов’язковий — для 10 класу. Громадянська освіта — це не наука, це набір знань та вмінь, необхідний, щоб людина виростала громадянином, а не жителем. Ми разом із нашими партнерами USAID стараємося підтримати Міносвіти, аби цей предмет наповнювався багатьма складовими, одна з них — це медіаграмотність, без якої громадянська освіта не є повноцінним підходом і філософією. Але окрім дітей, зараз важливо для дорослих мислити по-іншому, реформістськи, тому в нас ще є програма позашкільної освіти різновікових груп — від студентів до пенсіонерів, які навчаються різних речей, у тому числі як контролювати владу, як відрізняти фейки, як брати участь у виборах, як просувати реформи».

Наталія Лигачова, голова ГО «Детектор медіа»: «Згідно із дослідженням нашої організації, більшість жителів України (61 %) вважає, що держава і громадські організації мають докладати зусиль для підвищення медіаграмотності. Однак цікаво, що при цьому особисто погодилися б узяти участь у навчальному курсі лише 22 % опитаних. Причому більшість — 59% із них — відповіли, що найбільш прийнятний спосіб був би інтернет. Звісно, на такі дані теж можна дивитись зі скептицизмом, мовляв, насправді ці респонденти теж можуть не виявити бажання в результаті проходити якісь курси. Але ми знаємо, що соцмережі, окрім зла, це ще й можливість просувати освітні ідеї — нехай і через рекламу чи вірусні ролики. Тому я вважаю, що медіаосвітою дорослих зараз мають займатися громадські організації через онлайн-засоби — це може бути найбільш ефективно».

Тетяна Лебедєва, голова Наглядової ради НСТУ: «Медіаграмотність у ціннісному сенсі має стати принципом роботи журналістів — не лише в нових форматах — таких як розвінчування фейків. Насправді журналісти мають так працювати, щоб навіть не виникало думки, що ця інформація може бути недостовірна чи неправдива. Суспільний мовник має бути і еталоном журналістських стандартів, і в той же час формувати підходи й методи медіаграмотності. Поки суспільне на стані перебудови, то структурні перебудови помітні більше, ніж контент. Коли йдеться про такі серйозні речі як освіта, деякі медіа плутають місію із месіанством — менторським тоном щось повідомляють аудиторії. Хоча зрозуміло, що тепер аудиторія такий тон не сприймає і лише креативність та цікаві формати можуть допомогти утримати аудиторію».

Оксана Волошенюк, менеджерка медіаосвітніх програм Академії української преси: «Хочу звернутися до історії і нагадати, хто в 2010 році стояв біля витоків медіаграмотності. Тоді три основні гравці виявили свою занепокоєність: це Академія мистецтв (митці), медіапсихологи, які ідентифікували медіанебезпеки, та медійні організації — АУП, “Детектор медіа” (стара назва — “Телекритика”. — Ред.), які втомилися бачити, скільки грошей іде на журналістську освіту і як ця освіта витончується в межах нових редакційних політик. Тож я хочу сказати про того, кого не було тоді й немає зараз, — медіаіндустрія. Вона не є гравцем у сфері просування медіаграмотності».

Ярослав Пілунський, кінооператор, засновник освітнього проекту для дітей «Жовтий автобус» (основна мета проекту — навчати дітей із прифронтових територій основ кіномистецтва та журналістики. Детальніше про кінотабір, організований «Жовтим автобусом», тут): «У ситуації інформаційної війни зброя може знаходитися в кишені кожного — в тому числі дитини. Я маю на увазі, це може бути фейк чи поширення пропаганди. Єдиний вихід — запровадити освіту і розповісти, як інформація діє на свідомість людини. Створення “Жовтого автобуса” почалося ще на Євромайдані, основна ідея була — нести альтернативну інформацію. Після того, як побував у полоні в Криму, я зрозумів, що інформація там та на Донбасі зламала людей. Ми хотіли трансформувати блогерську, репортерську роботу, щоб утворити систему захисту свідомості людини, адже ми, кіношники, розуміємо, як працює цей механізм. Тож із цими думками ми поїхали на Донбас, щоб розмовляти з дітьми, бо дорослу людину переконати важко. Ми навчаємо дітей зйомки, творення кіно, але також розповідаємо, як поширюється пропаганда, впроваджуємо інформаційну екологію».

Андрій Куликов, голова комісії з журналістської етики: «Термін “фейкові новини” штучно принесений в Україну, аби створити враження, що ми раніше з цим не стикалися і тому так важко з цим боротися. Але багато хто з нас жив у суспільстві, де більшість новин були або неправдиві, або несправжні. Неправдиві — це означає просто брехня, а несправжні — це ті, які створюють враження, що є чимось цінним, але насправді нічого не міняють в нашому житті».

Вікторія Романюк, заступниця головного редакторка StopFake: «За чотири роки існування наша організація дослідила увесь спектр наративів, які поширює РФ. StopFake дійшли висновку, що наразі існує 19 основних. Із 2014 року активно поширюються, зокрема, такі: “Україна — це фашистська держава”, “До України мають територіальні претензії сусіди” (Польща, Угорщина, а також Румунія) й “Українська влада незаконна й неефективна”. На мою думку, основними шляхами боротьби з дезінформацією є розвиток критичного мислення, відповідальність журналістів та споживачів інформації, а також громадська активність».

Костянтин Квурт, голова наглядової ради ГО «Інтерньюз Україна» (відповідає на запитання, які кроки допоможуть боротися з дезінформацією): «Українцям критично важливо домовитися, якою є їхня національна ідея. Без цього нам не перемогти ворога. Також потрібно створити власний потужний аудіовізуальний продакшн, який базуватиметься на наративі цієї ідеї. Ще одна проблема — це те, що всі великі телеканали, які контролюють наш інформаційний простір, олігархічні за формою власності. Ними керують “постсовки”, проросійськи налаштовані люди або й узагалі громадяни РФ. Тож я думаю, що без наведення в цьому порядку державою не обійдеться».

Фото Олексія Чумаченка та АУП