Нещодавно в Києві відбулася Третя міжнародна науково-методична конференція «Практична медіаграмотність: міжнародний досвід та українські перспективи». В ній взяли участь педагоги з різних областей. Як відомо, до 2016 року в Україні триває експериментальний етап впровадження медіаосвіти – під час нього в частині шкіл (участь в експерименті беруть близько 120 шкіл із різних регіонів) викладається предмет «медіакультура» для учнів 10 класу. 

Під час конференції вчителі розповідали про свій досвід викладання й результати, яких вони досягли. Обговорювали й проблеми, головна з яких – брак часу, оскільки в більшості шкіл медіакультура викладається як факультатив, і доля цього предмету після завершення експерименту наразі  невідома.

У заході взяли участь і вчителі з Луганщини, які розповіли, що деякі зі включених в експеримент школи опинилися на окупований території. Крім того, всі діти зі східних територій зазнали психологічної травми через бойові дії. Одна з гостей конференції – Світлана Боровкова, директорка НВК «Гарант» з м. Лисичанська в інтерв’ю MediaSapiens розповіла, як трагічні події вплинули на хід медіаовітнього експерименту та як змінилося шкільне виховання за цей час.

Пані Світлано, розкажіть, як починалася медіаосвітня робота в Лисичанську.

Експеримент ми розпочали в 2011 році. На Луганщині до нього долучилося шість шкіл, сьогодні, на жаль, залишилися в експерименті лише дві – одна у всеукраїнському, одна – в регіональному, це наша. Ще до початку експерименту тема медіаосвіти була нам близька – ми впроваджували її на рівні гурткової роботи,  однак це було «без науки», без досліджень. У рамках проекту ми ввели спецкурс «Медіакультура» в 10 класі, змінили план виховної роботи, ввели такий курс через виховні години з 1 по 11 клас, розробили лекторій для батьків, а також проводили семінари для вчителів. Крім того, залучили дітей до різних соціальних проектів –  «Музичний дзвоник», «Шкільне радіо», «Шкільне телебачення», ще один був реалізований із волонтером Корпусу миру Кортні Шрок – це анімаційна студія. До роботи останньої залучили також дітей із обмеженими можливостями – таких у нас 17.  Коли ми виграли грант і створили студію, то перший мультфільм зробили дітки з ДЦП. Називався він «Ми всі різні» на пісню «Не смійся з мене», його можна переглянути на нашому сайті.

На якому етапі був експеримент, коли почалися бойові дії в Лисичанську?

Експеримент був саме в розпалі. Були залучені учні 5–11 класів до роботи мультимедійної студії, працював сайт, школа журналістів, радіостудія, телебачення. Робота якраз була добре налаштована.

А скільки часу тривала перерва в роботі школи і в медіаосвітній практиці?

Бойові дії розпочалися наприкінці навчального року, і до 1 вересня ми вже встигли повністю відремонтувати школу та відновити навчальний процес, тобто як такої перерви не було, все відбувалося в канікулярний час. Як не страшно це звучить, але можна сказати, що нам пощастило. Перше післявоєнне свято в нас було День прапора – маємо відеоролик, де діти фарбували стовпчики навколо школи, свої футболки у національні кольори. Думаю, це свято для них набуло зовсім іншого, особливого значення.

Ви працюєте з дітьми, які зазнали безпосереднього впливу від воєнних дій. Розкажіть про ваші спостереження – як вони змінилися?

В першу чергу, звісно, зазнала удару психіка – в дітей з’явилися страхи. Досі постріли та вибухи можемо чути, навіть коли сидимо на уроках. З’явилася невпевненість у майбутньому, страхи батьків також впливають на учнів. Але є й позитивні зміни – діти стали ближчі один до одного, більше цінують ту спільність, яку ми маємо в школі, можна сказати, шкільну родину. В нас з’явилося Учнівське волонтерське братство, яке долучилося до такого ж студентського, і вже багато чого хорошого зробило. Діти допомагають бійцям АТО, іншим учням школи, ведуть своєрідну позитивну пропаганду. Таким чином і їм легше все це пережити, і комусь надають необхідну допомогу.

Чи змінився акцент шкільного виховання з початком війни?

Акцент змінився, бо педагоги міста зрозуміли, що десь ми недопрацювали. Змінились і плани виховної роботи, і заходи, й конкурси. Всі свята й акції зараз мають один напрям – «Одна єдина соборна Україна!». Головне, щоб діти розуміли: війна закінчиться, а нам жити далі. Тому акцент на тому, щоби прищепити дітям розуміння єдності, усвідомлення, що треба триматися разом. Зараз маємо дуже багато ідей, часто подорожуємо. На канікулах бували й у Львові, Тернополі, Києві, навесні побували в Карпатах у таборі. Є дітки, які ніколи не виїжджали з Лисичанська, навіть потяга не бачили. Війна – це завжди стрес і шанс. Тому вони отримали й те, й інше.

На чому мають зосередити увагу психологи, працюючи з дітьми, які перебували в зоні АТО?

З нашими психологами багато роботи провів Інститут соціальної та політичної психології. Було організовано два тижневі тренінги, на яких усі психологи міста були навчені працювати з травмами та зі стресом. Зараз проводяться тренінгові заняття для учнів та вчителів, ведеться індивідуальна робота. Остання, до речі, добре налагоджена, оскільки маємо дітей-переселенців – тих, які були під час обстрілу в Лисичанську.

Ви казали, що є також низка заходів для батьків. Чи проводиться з ними якась психологічна робота? Адже їхній стан особливо впливає на стан дітей.

Батьки можуть спілкуватися з психологом через сайт – психолог постійно добирає корисну інформацію для батьків. Як і з дітьми, з батьками проводиться індивідуальна робота. По суботах із лютого по травень проводимо також консультації з батьками першокласників. Батьки дітей, які вже навчаються в нашій школі, також можуть приходити, й вони отримають допомогу.

Батьки справді активно приходять чи в них просто теоретично є така можливість?

Ні, в нас справді активно ведеться така робота, оскільки зараз у Лисичанську, як і в багатьох містах сходу, психолог потрібен усім. Люди розуміють, що вони можуть просто прийти, поспілкуватись, отримати професійну допомогу, тут вислухають, зрозуміють, порадять. Практичний психолог працює з травмами для того, щоб максимально знизити їхній вплив на подальше життя.

Повернімося до дітей. Шкільні медіа – наскільки вони популярні, хто їх читає, дивиться, на які теми пишуть діти?

Треба сказати, наші шкільні ЗМІ дуже популярні. Кожен тато, мама хочуть побачити свою дитину по телебаченню або її прізвище в газеті. В нас немає постійних ведучих новин – вони часто міняються, щоб залучати більше дітей і розширювати аудиторію. Ось, наприклад, всі діти поїхали до Львова – і в газету кожен написав свої враження. Вони всі такі різні – діти жили в родинах, кожен написав щось про те, як його приймали, що нового побачив. Родичам усе це дуже цікаво читати. Окрім того, інколи робимо тематичні випуски. Якось наші учні побували на медіашколі, й наступний випуск був присвячений саме їй та історії Майдану. Діти писали про революцію не так, як показує телебачення, а як вони її бачили та відчували. Інколи пишемо та знімаємо сюжети про події, які відбуваються в місті, до яких ми долучаємося. Це був і Марш миру, акція до Дня Соборності України, акція проти тероризму та багато інших.

Структура впровадження медіаосвіти у НВК "Гарант"

А як ви оцінюєте здатність дітей протистояти шкідливим впливам медіа? Вони можуть вирізнити пропаганду, неякісну інформацію від якісної?

Однозначно цього сказати не можу, бо кожна дитина індивідуальна. Звісно, спрямована на це робота з ними проводилася. Вони приходять додому, а там, наприклад, батьки, які критично ставляться до українських каналів або до російських. Поки що не можна сказати, що школа і батьки працюють разом. Але ми хочемо виправити цю ситуацію, часто проводимо різні акції, до яких можуть долучитися батьки. В листопаді пройшов фестиваль «Від родини в Україну». Батьки показували різні свої вироби, проводили майстер-класи ремесел. Загалом 33 майстер-класи пройшло у школі в рамках цього фестивалю. Зараз готуємо до Дня Європи фестиваль, хочемо залучити всі родини нашої школи. Робимо Євромайданс, виставку робіт, будуть семінари, виставки, тренінги. Але ситуація з батьками складніша, ніж з учнями, набагато складніша.

На якому етапі медіаосвітній експеримент зараз?

У 2016 році експеримент закінчується. Але не знаю, яким чином його можна закінчити. Він буде жити, бо на сьогодні до нього залучено дуже багато дітей. У нас є творча група, яка навчається сама і ще й навчає інших. Маю надію, що експеримент не закінчиться ніколи. Діти дуже люблять таку роботу, на неї є попит, маємо й певні глобальні результати – є діти, які обрали професію журналіста. Хоча це не є основною метою. Мета – розвинути в учнів критичне мислення, розвинути їхню комунікабельність. Над цим і працюємо, бо світ сьогодні ставить перед дітьми стільки викликів. І їм потрібно допомогти з ними впоратися.