– Можна сказати, що ви є піонером у медіа-освіті європейського зразка. Чи вдався ваш експеримент із модернізації журналістської освіти в Україні, мається на увазі Могилянська школа журналістики?

– Звісно. 100% наших випускників працюють у масових комунікаціях. Десь 90% в медіа, 10% – піар. Наші стандарти близькі до англо-американських зразків, наші найкращі партнери – Британія і США, хоча ми співпрацюємо і з німцями, і з французами.

– Чи поширюється ваш досвід за межі Могилянки?

– Прикро, але наш досвід не поширюється, бо ніхто не хоче морочити собі голову. Практично журналістська освіта в наших університетах не відповідає вимогам дня. Я взагалі сумніваюся, чи в наших умовах потрібна журналістська освіта на бакалаврському рівні. Я маю поважні сумніви.

Освіта в Києво-Могилянській академії, з одного боку, практично орієнтована, навчання в нас відбувається через практичну діяльність, наші випускники все роблять самі. Вони можуть написати сценарій, взяти інтерв’ю, можуть відзняти і змонтувати відео, змонтувати аудіо, можуть зробити газету чи журнал. Весь продукт вони можуть робити самі – бути головним редактором, коректором, ким завгодно. З іншого боку, ми маємо серйозні напрацювання в науковій сфері. У нас працює система PhD, це Могилянська школа журналістики спільно з кафедрою соціології. Наші студенти PhD невдовзі захищатимуться, вони є членами міжнародних дослідницьких груп і мають по два керівники – один з нашого університету, один із західного (США, Європи, Канади). Вони публікуються в міжнародних реферованих виданнях, виступають із доповідями на міжнародних конференціях, взагалі мають дуже інтенсивний навчальний процес. Таких аналогів в Україні просто немає. В аспірантурах і в докторантурах зазвичай відсутній навчальний процес, а в нас він ще інтенсивніший, ніж на магістерському рівні. Тобто в нас медіа-освіта та журналістська освіта на такому ж рівні, як і в будь-якому західному університеті, хорошому західному університеті.

Ми маємо програму для журналістів-практиків, яка фінансується благодійним фондом Ріната Ахметова. У нас найкраще обладнання в Україні, легальне програмне забезпечення. Ця програма розрахована на 10 місяців, має 10 модулів. Один модуль займає один тиждень. Це один тиждень занять на місяць, що дозволяє нашим слухачам відриватися від роботи. 80% – викладачі із Заходу, які написали перші книжки про нові медіа, решта також хороші викладачі. Ця програма, як правило, закінчується туром у Штати або в західну редакцію, щоб ознайомитись із тим, як там працюють.

– На інших факультетах академії студенти навчаються медіаграмотності? Яким чином це відбувається?

– Звісно. На всіх факультетах є медіа-освітні елементи. Тут важливо те, що Києво-Могилянська академія як університет, власне, сама є засобом масової комунікації. Ми є вільною трибуною для висловлювання будь-яких думок. І так складається, що ми виглядаємо позиційно в будь-який час. Наші студенти і викладачі постійно присутні в медіапросторі. Вони є фактичними учасниками медіапроцесу, навіть якщо спеціально не проходять якогось курсу, і це дуже важливо. Наші студенти мають свої видання, будь-хто з них зможе зібрати прес-конференцію. Вони відчувають свій реальний вплив, і це головне. Тому що це практичне усвідомлення етичних норма, професійних моментів, усвідомлення сили, яку несуть медіа.

– Академія педагогічних наук України оприлюднила для обговорення Концепцію запровадження медіа-освіти, за якою медіа-освіта у вищій школі передбачає підготовку як фахівців для мас-медіа, так і медіапедагогів та медіапсихологів. Крім того, медіа-освітні елементи мають увійти до навчальних програм циклу професійно-орієнтованої гуманітарної підготовки з інших спеціальностей у відповідних їм обсягах. Як ви можете, виходячи з власного досвіду, прокоментувати такий крок?

– Я думаю, це дуже добре, це дуже важливо. Нам потрібно, щоб наше суспільство остаточно розморозилося після радянських часів, чого досі не відбувається, і взагалі, щоб воно було більш вербальним. Щоб наші люди вільніше могли розказати про свої проблеми, щоб вони могли повідомити, чого хочуть, озвучити свої потреби і відстоювати права. Відстоювати саме в медіа – це дуже важливо. А також етичні питання дуже важливі, технологічні питання, питання особливостей функціонування масових комунікацій. Це дуже важливо, і я тільки вітаю, що такі концепції розробляються.

– Хто має займатися медіа-освітою?

– Наші університети не мають зв’язків із ринком, і вони самі приймають рішення: давайте будемо робити так. Вони запрошують своїх знайомих журналістів, які повторюють ті самі речі… Це дурниця.

Насправді ж треба тісно співпрацювати з ринком. А ринок махнув рукою на університети. Редакції не задоволені випускниками університетів, і це також можна зрозуміти. Молода людина, яка закінчує школу, не має ані особистого досвіду, ані професійного. Вона поняття не має, що таке журналістика. За роки, проведені в університеті після школи, журналіст не виходить. І переважна більшість випускників (окрім наших) просто беруть диплом і йдуть бозна куди, влаштовуються як завгодно, але не йдуть у журналістику.

Отже треба мати зв’язок із ринком і відновлювати довіру до університетів. Для цього треба докорінно змінити всі навчальні програми. Я взагалі сумніваюся, що для навчання журналістики нам потрібен бакалаврат. Нам потрібні професіонали, що викладають, бо хороший журналіст – це не завжди хороший викладач. Викладач може й не бути журналістом, та повинен мати спеціальний інтерес до ринку, якщо він ніколи не працював у медіа. В ідеалі ж у викладачів факультетів журналістики повинні частина біографії має бути пов’язана з медіа. І взагалі, факультети журналістики потрібно приєднати до конкретних редакцій. Вони мають давати запит, хто їм потрібен і для чого. Професійної медіа-освіти практично не існує, є лише декларація: «ми готуємо фахівців медіа», але ж це лише декларація.

– Ви багато співпрацюєте із закордонними освітніми установами, особливо Школа журналістики, переймаєте якісь новинки. Можливо, щось уже є вашою гордістю чи бодай заплановано до реалізації?

– Планується, але я не хотів би цього озвучувати. Певною мірою це ще таємниця, оскільки маємо конкурентів. Звісно, будемо відкривати нові проекти якраз із медіа-освіти. Будемо готувати медіафахівців інших напрямків, не тільки журналістів. Це буде також на магістерському рівні. Ми над цим працюємо, в нас є хороші університети-партнери. І це не лише США і Британія, буде залучено й канадські, й німецькі університети.

– В інтерв’ю «Новинару» ви казали: якщо раніше українська культура, мова системно знищувалися разом із їхніми носіями, тепер держава повинна захищатися, спираючись на демократичні цінності, в першу чергу на свободу слова. Чи маємо ми нині достатню свободу слова, щоб на неї спиратися?

– Я переконаний, що для української культури і для української держави дуже корисною є ідея різноманіття. А класична ідея свободи слова полягає в тому, що повинні бути незалежні медіа, щоб кожен із нас міг висловити свою точку зору, коли хоче і як хоче. Ця ідея страшенно животворна для України. І якщо хтось захоче зібрати це все в один кулак і тут рулити й командувати, з цього нічого хорошого не буде, передусім для цієї людини чи політичної сили. І тому мені здається, що українці усвідомили, наскільки це для нас важливо. Я думаю, що свобода слова – це те, з чим безпосередньо пов’язане зміцнення української держави і позиції української мови.

– Як вам здається, ми тепер маємо цензуру?

– Якщо припустити, що сили, які при владі, намагаються щось зробити зі свободою слова, я, чесно кажучи, не бачу в тому успіху. Якщо є така політика, то вона неуспішна. Думаю, можна радше говорити про якесь «жлобство», ми маємо справу з достатньо низьким культурним рівнем певних людей, які бачать, що в Росії система діє ефективно. Справді ефективно. Для Росії свобода слова означає розвал країни, її ліквідацію в тому вигляді, в якому вона існує тепер. Якщо кожен регіон матиме свободу слова і говоритиме те, що хоче, буде дисонанс і ця система розвалиться. Росія – імперія, побудована на неправді. Якщо Путін чи Медвєдєв там тримають усе в руках, комусь у нас може здатися, що це ефективно, але насправді для України це неефективно. І якщо привести нашу економіку до такого типу, і свободу слова, і всі суспільні рухи, то ця «дуля в кишені» набуватиме загрозливих форм і розмірів для самої сили, що перебуває при владі.

Ефективно мати ринкову економіку, ефективно мати свободу слова, ефективно слухати всіх, але, звісно, ухвалювати відповідальні рішення. Порядок не заперечує свободи слова, а свобода слова не заперечує порядку, зовсім ні. І мені здається, що це принципова відмінність від медіасистеми Росії. Свобода слова існує там, де є потреба в свободі слова. Українці потребують цього, я в це абсолютно щиро вірю.

– В тому ж інтерв’ю ви казали: журналістам, так само як і медіавласникам, топ-менеджерам, не завжди і не конче потрібна свобода слова. Лише громадська активність може її певною мірою забезпечити. Можливо, тепер ми маємо проблеми не зі свободою слова, а з громадською активністю?

– Дуже часто ані журналісти, ані топ-менеджери персонально не є зацікавленими в прозорих ЗМІ, оскільки свобода слова може не означати великих заробітків. Журналіст – це не обов’язково якась прогресивна, хороша, чесна людина. Тому це вже питання журналістської етики. Запит іде від народу від суспільства, я переконаний, що в Україні цей запит є, і дуже серйозний запит.

Так, громадська активність пригальмувалася. Як би ж ми мали успішні реформи під час попередньої президентської каденції… На жаль, ми не можемо згадати жодного проекту, який було би доведено до кінця, будьмо відверті. Тож є розчарування, є навіть певна деморалізація, є пригальмування, але я думаю, це тимчасове явище.

– Чи мають ваші студенти, навчаючись за журналістськими програмами, що орієнтуються на західні зразки, проблеми, коли стикаються з реаліями українського медіапростору?

– Є проблема. Я можу сказати, що коли ми запускали програму з нових медіа для журналістів-практиків, спочатку був шалений спротив власників і менеджерів видань – не хотіли посилати своїх журналістів на таку програму. Перша реакція була така: ми його вивчимо, а він нас кине. Ну чому кине?! Використовуйте ці знання! Тепер вони розуміють, що ці журналісти отримують специфічні знання, як вести бізнес, що таке конвергенція в журналістиці. Це дуже практичні знання, і вони потрібні кожній редакції. Звісно, часто бувають непорозуміння, бо наші студенти виховуються в інших стандартах. Ми говоримо студентам, що в такому випадку ми маємо змінювати світ довкола себе, а не пристосовуватися до того світу, який є.

Якщо, наприклад, кажуть, що в університетах все будується на хабарах, давайте змінимо цю систему. В нашому університеті немає корупції, немає ніякого хабарництва. От вам живий приклад. Ми існуємо як західний університет, але в нашій системі. Значить, це можна створити. Тож так і працюймо, нумо власноруч створювати умови довкола нас.

– Окрім особистого прикладу що ще може впливати на підвищення етичних стандартів у журналістиці?

– Етика – це важливо, це залежить від культури суспільства. Це те, що не зміниться моментально. Та ці речі пов’язані не лише з питаннями культури, це пов’язано також із бізнесом. Якщо будуть погані новини, відверто маніпулятивні, це означає, що на канал находитиме менше реклами, бізнес буде занепадати. Етичні проблеми мають бути пов’язані з ринковими важелями.

Має бути саморегуляція. Якщо медіасередовище відчуває загрозу, воно теж має об’єднуватися, згуртовуватися. Дуже багато прогресивних кроків уже робиться. Люди об’єднуються, відстоюють свої ідеї, свої принципи – це дуже важливо.