Критику телебачення можна поділити на дві великі категорії — відповідно до позицій, з яких критикують. Перша  позиція належить консерваторам. Вони критикують з огляду на «золотий вік» друкованого слова, який телебачення «зіпсувало» і намагаються запропонувати ті чи інші заходи (від моральних закликів до законодавчих та організаційних обмежень), щоб стримати чи поліпшити телебачення.  Друга позиція належить поки що  нечисленним критикам телебачення з погляду більш прогресивного, на їхню думку,  медіуму — всесвітньої мережі інтернет. Вони не вірять в те, що телебачення можна поліпшити.  Проте переконані, що інтернет,  який знову повертає нас до тексту, точніше гіпертексту,  в  новому мультимедійному сервіруванні й перспективою «всевідання і всюдисущості», так би мовити, з народження позбавлений основних вад телебачення. Їхня  критика дещо млява і мала би стимулювати швидше  «відмирання» застарілого медіуму.

Про телебачення, як загрозу демократії, писав Карл Поппер: «Демократія завжди намагалася підвищити рівень освіти. Це її автентичне прагнення. Та логіка рейтингів призводить до деградації, вона не дбає про якість програм. Щоб утримати авдиторію, канали опиняються перед потребою виробляти дедалі більше сенсаційних програм. А сенсаційне рідко буває якісним. До того ж телебачення стало сьогодні колосальною силою, можна навіть сказати, що потенційно наймогутнішою силою, яка ніби замінила голос Бога. Телебачення набуло завеликої влади всередині демократії. Жодна демократія не виживе, якщо не буде поставлено край цій всемогутності».

Навряд чи люди спроможні покласти край цій всемогутності, хоч би скільки вони не моралізували з цього приводу. Одним з таких моралізаторів, на думку Постмена, є Джордж Гербнер (Gerbner, Annenberg School of Communication):

«Якби викладачі Анненберзької школи комунікації захопили три головні телемережі США, то глядач може б і не помітив різниці… Значно менша загроза йде від урядових обмежень, ніж від телевізійного надміру. Ми не взмозі захиститися від інформаційної експансії корпоративної Америки. Цензура дратує і їй, звісно, треба протистояти. Але вона тривіальна. Навіть гірше: вона відволікає увагу. ТБ не забороняє книжок, воно просто заміняє їх. Тирани всіх часів знали, як важливо забезпечити людям якусь розвагу, аби розрядити незадоволення. Але більшість з них навіть  не сподівалась, що маси ігноруватимуть все, що не здатне розсмішити чи розважити. Тому вони й покладали (і далі покладають) надію на цензуру. Це своєрідна данина, яку тирани платять переконанню, що публіка знає різницю між серйозним дискурсом та розвагою. Знає і дбає про це. Які раді були всі королі та царі минулого і комісари нинішні, якби знали, що цензура — необов’язкова, коли увесь політичний дискурс прибирає форми розіграшу чи жарту».
Отже, моралізуванням, як вважає Постмен, природу телебачення не переміниш. Проте покласти край згаданій всемогутності цього медіуму спроможний інший медіум, який витіснить телебачення й посяде чільне місце. Однак про це згодом.

А тим часом телебачення — вдалий об’єкт для критичних стріл. Передусім тому, що воно переважає інші канали масової комунікації за масштабами і впливовістю. Заторкуючи тему створення та виготовлення події засобами масової комунікації, Жан Бодріяр в «Ілюзії кінця» писав: «Той факт, що вже не подія породжує інформацію, а навпаки, має непередбачувані наслідки. Це нагадує процес запліднення у скляній колбі: ембріон реальної події переносять у штучну матку інформації». Так, справді, телебачення надто  схильне перетягати на себе ковдру, конкуруючи  з реальним життям, намагаючись бути (чи здаватись) більш справжнім, аніж сама реальність.

Велике і впливове, як відомо, скоріше стає об’єктом критики, ніж мале і непомітне. Окрім того, телебачення  справді має чимало вразливих місць.  Його  часто звинувачують в деградації культури, в потуранні невибагливим, примітивним смакам, зловживанні насильницькими чи еротичними сюжетами.

Про непозбутню «телевізійну тупість» пише російський автор Олександр Кустарев. На його думку, експерти не годяться для телебачення, бо говорять мляво і незрозуміло.  Авторові не до вподоби, що жменьку «розкручених» телеособистостей часто запрошують до обговорення тем, які перебувають за межами сфери їхньої компетенції.  Проте це зумовлено тим, що публіка воліє бачити знайомі і популярні обличчя». «Медіа потребує персонажів, чия експертиза та інтелектуальний рівень у жодному разі не перевищують рівня публіки».

Чому так виходить? Автор не вважає за доцільне питати про це працівників телебачення, бо, як зазначав Маклюен, «якщо хочеш щось довідатися про воду, не питай про це у риби». Проте очевидним виглядає те, що телебачення відіграє визначальну роль у процесі створення особливої поп-еліти, так званого мейнстріму, культурного ядра.

Чи можливі альтернативи? Звісно, є деякі спроби альтернативної подачі в інтернеті. Однак поки що це занадто слабка альтернатива. Так само, як  започаткований у США рух під  гаслом «Вимкни телевізор».  Не страшна телебаченню і критика, оскільки, на думку Кустарева, вона лише  додатково приваблює увагу.

Напевно, саме такі «розкручені телеособистості» і призводять до підміни інформування – дeзінформуванням. Для пояснення цього Ніл Постмен наводить приклад з висвітлення Іранської кризи (у той час там захопили американців у заклад): «не було події, яка би більше притягала увагу ТБ. Можна подумати, що американці знають все навколо цього нещасливого інциденту. І ось я дозволю собі поставити тепер  запитання, анітрохи не перебільшуючи і не згущуючи фарби: чи знає хоч один американець зі ста, якою мовою розмовляють в Ірані? Що означає слово «аятолла»? Чи, може, хтось знає особливості іранських релігійних вірувань? Чи бодай схематично історію країни? Або хто такий шах і звідки він прийшов? Американці найкраще розважені і найменше поінформовані люди на Заході. Мають про все свою думку. Але це щось інше, ніж думки в ХІХ чи XVIII століттях. Це радше емоції. Вони швидко змінються, часом на діаметрально протилежні.»  Постмен переконує, що телевізійна інформація це, зазвичай, дезінформація, в тому сенсі, у якому це слово вживає ЦРУ чи колись вживало КГБ, тобто іррелевантна, фрагментована, поверхова інформація.

Тепер запитаймо себе, чи набагато глибшими є знання пересічного телеглядача в Америці, Німеччині чи Україні про контекст тих подій, які перебувають в центрі сучасного телебачення? Виглядає так, що замість Ірану сміливо можна вставити у наведену цитату слово «Афганістан». Сенс цитати від цього анітрохи не зміниться, чи не так?

Але чому телебачення таке поверхове? І чи можна цю його ваду якось виправити?
Відповідаючи на перше запитання, можна згадати принаймні дві причини «теле-поверховості». Перша — глибоко комерційна природа телебачення, основне завдання якого, за влучним висловом одного дослідника, «фабрикувати авдиторію». Точніше — формувати, виховувати її у бажаному дусі і, головне, подавати (цебто продавати) авдиторію рекламодавцям. Що більше цього специфічного «продукту» продається рекламодавцям, то краще. Мабуть, саме таке телебачення, яке ми маємо, найліпше надається для виконання такої функції. До того ж треба мати на увазі, що рекламні надходження для традиційного ефірного телебачення — єдине джерело прибутку.

Друга і основна причина — відсутність текстів (текстів — у традиційному вузькому розумінні). Газету, книгу чи журнал можна прочитати, відкласти, подумати, повернутися до прочитаного ще раз, звірити прочитане з іншими джерелами, сформулювати відповідь. Тобто усе те, що відсутнє в телебаченні. З голосу, як відомо, складно іноді сприйняти складну думку. Тому й акцент відповідно переводять на емоції, розваги. І нарешті, швидкість сприйняття інформації. На відміну від комп’ютерного процесора,  який щоразу удосконалюється, мозок людини має доволі низьку «стелю»  у сприйнятті інформації. Тому текст (букви чи ієрогліфи) — поки що найшвидший спосіб закинути в мозок інформацію.  У цьому розумінні телебачення — крок назад. Усна подача інформації диктором чи закадровим голосом та візуальні образи з численними рекламними перебивками є недопустимо повільним і ненадійним (щодо точності сприйняття) каналом передачі інформації, значно повільнішим, ніж швидке читання газет, журналів чи книг.

Медіареволюціонери

«Інтернет — сила! Телевізор — могила» цю жартівливу рекламу популярного автора львівської газети «Поступ» Юзя Обсерватора можна подати як натяк на аж ніяк не жартівливий конфлікт двох комунікаційних монстрів сучасності: того, хто займає нині  панівне становище, і того, хто має посісти «трон» завтра.

На початку вже йшлося  про повернення до текстів, які  посіли належне їм місце в мультимедійному «оркестрі».

Телебачення, щоправда, відповіло широким впровадженням телетексту у серійних побутових телеприймачах. Звісно, глядач має доволі обмежене текстове меню: погода, новини, спорт, програма передач. Але все ж це серйозний крок назустріч текстові. Глядач, який хоче негайно довідатись про новини чи погоду, вже не мусить чекати наступного випуску новин у виконанні диктора. Тобто прив’язка глядача до жорсткої програми передач — так званої сітки передач — зменшується. Він стає вільніший у своєму виборі. Щоправда, його умовній свободі ще далеко до свободи вибору інтернет-юзера. Доля телеглядача —  не так свобода, хай і умовна, як умовне ув’язнення  програмою передач.

Значно більше свободи надає інтернет. Якщо порівняти інформацію з океаном, то телеглядач – це людина, яка сидить на пляжі і споглядає, як накочуються на неї інформаційні хвилі. Натомість інтернет-юзер — яхтсмен, що рухається океаном куди завгодно, відкриваючи нові землі та екзотичні острови. Отже, маємо відновлення, властивої для читання текстів, свободи, активності і головне, швидкості сприйняття інформації. Останнє пов’язане з буквальним поверненням до текстів. Якщо ми заходимо на сайт СNN чи 1+1, то насамперед швидко переглядаємо заголовки новин, далі — клацанням мишки розширюємо інформацію про те, що нас зацікавило, і нарешті викликаємо, за бажання, відеозапис.

Так Мережа повернула нас до текстів, зберігши  всі переваги телебачення. Причому це повернення – на якісно вищому етапі. З лінками, гіперпосиланнями, які незрівнянно розширюють інформаційний контекст. З іншого боку, виробники телевізорів, зокрема Sony,  вийшли на ринок з телеприймачами, які уможливлюють водночас вихід у світову комп’ютерну мережу. Здавалося б, що далі ніщо не затьмарить подальшого зближення і «подружнього» життя інтернету й телебачення.

Ніщо, за винятком телебачення. Тобто один з партнерів згаданого подружжя вважатиме, що спілка несе надто велику загрозу традиційному способові життя і, головне, традиційній рекламі. Адже, якщо так піде далі, то незабаром взагалі відпаде потреба в так званих телевізійних каналах, навколо яких все крутиться. Достатньо буде трьох-чотирьох збірних каналів-серверів. Наприклад, канал новин даватиме вихід на грандіозний сайт з інформацією і відеоматеріалами всіх можливих постачальників — від СNN до місцевого телебачення. Вибираєте для перегляду що завгодно, збалансовуючи подачу різними точками зору від різних постачальників. Те саме з фільмами, музикою і т.д.

Інтернет у  першій половині 90-х років ХХ ст. успішно подолав фазу «гидкого каченяти» і перетворився у лебедя, який цілком може скласти конкуренцію іншим медіа, зокрема медійному «королеві» — телебаченню.

Діяльність нинішніх телеорганізацій стосовно авдиторії можна порівняти з годуванням немовлят (нас, глядачів) з ложечки. Ми терпляче чекаємо, поки нам дадуть бажаний «десерт». Але перед тим  нянька годує нас обов’язковою «кашкою» реклами.

Нові, мережеві інформаційні технології, замість годувати «ложечкою», пропонують нам інформаційно наповнений «холодильник». Відчиняй дверцята і бери, що смакує.
Насмілимося твердити, що термін «інтернет» через років п’ять перестануть вживати так часто і широко, як це спостерігаємо сьогодні. І не тому, що він зникне. Навпаки, він настільки розшириться, стане настільки всеохопним, що говорити про інтернет буде приблизно те саме, що говорити, скажімо, про атмосферу. Власне він і стане новим «повітрям» – звичним і тому майже непомітним. Бо ж повітря помічають здебільшого в трьох випадках: коли воно винятково доброї якості (наприклад, на гірській вершині), винятково поганої якості (на задимленому міському перехресті), або коли його не вистачає. Отже, інтернет стане новою атмосферою чи радше — ноосферою.

Новітні електронні засоби масової комунікації (ЗМК) означають передусім серйозну зміну характеру міжособистісної та масової комунікації. Через електронну пошту, веб-сторінки чи дискусійні групи індивід може виходити зі своїми міркуваннями на величезну авдиторію, оминаючи традиційного посередника (редактора газети, видавця, працівника теле- чи радіостудії).

Отже, йдеться про нове інтегроване інформаційне середовище, яке увібрало в себе пошту, бібліотеку, періодичні видання, телебачення, радіо, телефон і навіть музей чи картинну галерею. Додаймо сюди ще віртуальний університет та електронну комерцію, щоб збагнути найголовніше: йдеться не просто про арифметичну суму старих ЗМІ. Ця сума створює принципово нове комунікаційне середовище. Причому слово «комунікація» тут цілком доречне, оскільки наголошує активну роль рядового користувача. А ні преса, а ні радіо чи ТБ не дають йому таких можливостей вибору, такого безпосереднього відгуку i виходу у свiт (було б тiльки з чим вийти), як це маємо у випадку з інтернетом.

Головна перевага над  традиційними ЗМК полягає в інтеграції таких, здавалося б, протилежних якостей, як оперативна всеохопність телебачення з бібліотечною глибиною інформаційного пошуку. Плюс спроможність самовираження, яку можна порівняти хіба що з можливостями телефона. З тією, правда, різницею, що в інтернеті ви можете вийти на досить значну авдиторію, що адекватне виданню власної газети чи телепередачі.

Телебачення посідало центральне місце в системі медіа другої половини ХХ ст. Проте в першій половині ХХІ ст. йому на зміну прийдуть нові інтеґровані медіа. Не те що воно зникне. Документальна відеоінформація, усілякі дійства та кінофільми просто перекочують на потужні комп’ютерні сервери, звідки їх можна буде взяти коли завгодно. У майбутньому вже не буде потреби чекати біля екрана улюбленої програми. Телевізор остаточно зінтегрується з комп’ютером. У будь-який час ми зможемо, як у комору, зайти на телевізійний сервер і вибрати бажаний фільм, інформаційно-аналітичну, пізнавальну чи розважальну передачу. Єдиний виняток становитимуть так звані «живі» передачі, прямий ефір (live), те, що відбувається у студії чи на місці події саме цієї хвилини — найважливіші  новини,  деякі ексклюзивні інтерв’ю, окремі футбольні матчі і т.п. —  все те, що є сенс передавати у форматі реального часу.

Замість десятків чи сотень телеканалів, якими «стрибає» сьогоднішній глядач, у майбутньому меню складатиметься з кількох пунктів:

а) художні фільми;

б) інформаційно-аналітичні програми;

в) спортивні і розважальні програми.

Вибравши, скажімо, пункт (а), ви отримуєте в алфавітному порядку всі доступні фільми. «Клацнувши» на назву будь-якого з них, читаєте або слухаєте анотацію. За бажанням, викликаєте додаткову інформацію і у такий спосіб вирішуєте, що сьогодні дивитися. Така ж проста процедура вибору стосується й інших пунктів меню. Можна уявити з яким незадоволенням і скепсисом читають ці рядки представники телеорганізацій. Адже вони у теперішньому вигляді за такого сценарію стають просто непотрібними. За такого розвитку подій  традиційні телеканали перетворяться на звичайних постачальників програм до єдиної «телекомори». Глядач може навіть не цікавитися іменами постачальників. За допомогою свого пульта дистанційного управління він просто вибирає бажаний продукт.  Щобільше,  електроніка в перспективі здатна буде самостійно відстежувати наші вподобання настільки, що пропонуватиме  для перегляду саме те, що нам найбільше до вподоби.  Для тих, хто знайомий із сучасними комп’ютерно-мережевими технологіями, нічого дивного в цьому нема — вже сьогодні комп’ютерна техніка самоналаштовується і підлаштовується до наших уподобань.

Екранне насильство і непристойність

Насильство і порно — старий  «джентльменський» набір звинувачень, які, здається, споконвіку висловлювало старше покоління на адресу молодшого, свідченням цього є тексти моралістів Стародавнього Риму.  Одвічним і постійним було (і є далі) нарікання,  що молоді, мовляв, більш забіякуваті й розпусні, ніж попередня генерація. Такі нарікання упродовж тисячоліть стали стереотипними і майже обов’язковими.  Сучасні підлітки, за цією логікою, звісно, не виняток, їх теж вважають більш забіякуватими і більш розпусними, про що свідчить їхня зацікавленість насильницькими і порнографічними фільмами.

Уже самого факту певної стереотипності цього набору звинувачень було би достатньо, щоб поставити його під сумнів. Тому одна з наших гіпотез стосується того, що для населення посттоталітарних країн більшою психологічною загрозою є не так потоки екранного насильства і порнографії, як пропаганда і фальсифікація.

Окрім того є ще соціологічні факти. Дещо несподiваний, навiть парадоксальний вплив на сексуальнiсть з боку масової комунiкацiї взагалi та порнографiї зокрема виявили останнi соцiологiчнi дослiдження. Йдеться про своєрiдну «сексуальну загадку»: потреба в сексуальних стосунках у жiнок вiком 18-28 рокiв рiзко знижується. Психологи вважають, що постiйне бомбування сексуально-еротичними сюжетами здатне звести нанiвець реальне бажання. До того ж, це вiдбувається на тлi негативної iнформацiї, яка спонукає сприймати свiт як ворожий, агресивний та небезпечний. Цьому ж прислуговується iнформацiя про найрiзноманiтнiшi сексуальнi збочення.

Варто враховувати, що у сучасному світі порнографія — індустрія,  прибутковий бізнес,  який за доходами порівнюють до автомобільної промисловості. Зрозуміло, що цей бізнес здійснює самопромоцію, сам себе популяризує, культивує відповідні смаки, на які потім і посилається, виправдовуючи себе. Мовляв, попит викликає пропозицію.

Психологiя впливу порнографiї будується  на тому, що глядач зазнає легкого шоку вiд показу того, що не було призначене для демонстрування. Персонажi у порнографiчних творах майже завжди одновимiрнi фiгури, якi не мають минулого, позбавленi внутрiшнього життя, нiколи не чули про самодисциплiну та самообмеження i однозначно позитивно реагують на будь-якi сексуальнi стимули. Це наче б і не люди,  а лише сексуальні об’єкти.  Їхнi стосунки iснують тiльки заради статевого задоволення. А секс — самоціль. Порнографiю визначають як певний спосiб зображування чи описування сексуальних стосункiв. Вiн полягає у тому, що сексуальнiсть зумисне iзолюється, з одного боку, вiд сентиментально-духовної сфери, а з iншого, вiд функцiї розмноження.

Рiзновидом порнографiї можна вважати сексуально забарвленi садомазохiстськi тексти.  Небезпека такого рiзновиду продукцiї полягає у тому, що вона закрiплює в свiдомостi глядачiв зв’язок мiж задоволенням i болем.

Серед  екранних чинників, здатних вплинути на зростання агресії проти жінок , називають такі:

— показ згвалтування, якому жінка спочатку начебто чинить опір, але врешті-решт дістає задоволення, їй це нібито до вподоби;

— згвалтування, де жінка страждає, однак заслуговує цього страждання,  гвалтівник має підстави для того, щоб завдати їй болю;

— тортури жінок, насильство з легким еротичним забарвленням (популярний мотив);

— грубе поводження з жінками без сексуальних мотивів.

Не маючи ілюзій щодо «кавалерійських наскоків» подолати ці проблеми,  хочемо привернути увагу до розмежування між вульгарними порнографічними матеріалами та мистецькою еротикою. Якщо порнографія (від грецького порне — повія, секс-рабиня) може підлягати забороні, то у поняття еротика часто вкладають позитивний сенс (етимологічно тут ми бачимо зв’язок із йменням грецького бога кохання Ероса).

Ще більшу стурбованість медиків, психологів, громадських і релігійних діячів викликає екранне насильство.

Здавалося б, що агресія реального життя — однозначно первинна, а екран є лише її відображенням. Ця первісна агресія була задовго до появи будь-яких засобів масової комунікації. Проте феномен сучасного суспільства, коли телевізор увімкнено в пересічному помешканні упродовж семи годин щодня, створює зовсім іншу комунікативно-психологічну конфігурацію. Телевізор стає для дитини чи підлітка основним джерелом інформації. Він розповідає чи показує дитині більше «оповідок», ніж батьки, друзі чи вчителі. Ці оповідки, зазвичай, далекі від поглядів батьків і вчителів. Щобільше, вони можуть бути дуже далекими навіть від країни проживання підлітка з її неповторною культурно-психологічною атмосферою. По суті, ці телеоповіді формуються відносно невеликими конгломератами, які мають щось для продажу. І телекартинки підбирають так, щоб цей продаж (реклама) йшов якомога успішніше.

Екранний тероризм: різновид інформаційної «розваги» чи психологічний удар

Не викликає особливих сумнівів і зв’язок такого насильства як тероризм з його віртуальними «родичами». Не раз уже говорили, що багато терористичних актів, передусім у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, тісно асоціюються з поширеними образами поп-культури. Вони ніби підготовлені кінематографом. З іншого боку, реальне насильство наче вступило в резонанс з поп-культурою, набувши нечуваної психологічної сили.

Знову і знову, сотні і тисячі разів падали на телевізійних екранах вежі-близнюки, наче гіпнотизуючи глядачів моторошними сценами. Аж доки NBC оголосило, що вони обмежують показ цих сцен — надто вже вони шокують глядацьку авдиторію. Не знаю, яку символіку вкладав архітектор у височезні вежі. Але для мене — після усього, що сталось — це символ паралельності та взаємозалежності реального і віртуального світів. Реального і віртуального насильства.

Мас-медіа завдали значно більшого удару по західному цивілізаційному порядку, ніж безпосередня терористична атака 11 вересня. Сценаристи терористичного акту створили драматургійну напругу такого рівня, перед якою не встояла журналістська етика. Ще б пак, гігантські й цілком мирні лайнери використано для моторошно-мальовничого бомбування такого ж мирного населення. З іншого боку, перед військами протиповітряної оборони постало завдання збивати власні цивільні авіалайнери, якщо вони загрозливо відхилялись від заданого курсу чи не слухались радіокоманд. Свої рідні ПВО відкриють по них вогонь — хоч би скільки ні в чому невинних людей було б на борту. Про всіх них забули, розглядаючи лайнер лише як ціль, як небезпечний літальний об’єкт, що може завдати наземного удару.

Таке враження, що трагедійний театр перемістився у життя. Натомість справжній театр та кінематограф залишили собі функцію усього лиш попередньої апробації тих чи інших сюжетів.

Журналісти та їхня авдиторія стали частиною терористичного задуму. Гадаємо, що саме на такий медіарезонанс, саме на таку вкрай ажіотажну реакцію журналістів та їхньої  авдиторії і розраховували сценаристи, завдаючи  не тільки прямого, а й опосередкованого удару. Саме медіа-резонанс найбільше спричинився до обвалів фінансових ринків та тривалої економічної рецесії у США. Машина мас-медіа так само, як і машина цивільної авіації, почала завдавати удару по своєму ж цивільному населенню.

Якщо провести аналогію з дією артилерійського снаряду, то безпосерднє фізичне насильство можна порівняти з первинним внутрішнім спалахом — запалом, який урухомлює основний запас вибухівки. У нашому прикладі основний «зовнішній» вибух — суто психологічний. Але від цього його руйнівна сила стає не меншою, а навпаки — більшою.

Є наукові монографії і підручники, які дають поради як висвітлювати  в медіа терористичні акції. Поради ці зводяться, на загал, до стриманості, стриманості у подачі деталей, фактів, прізвищ. Мовляв, не варто прославляти Герострата. На жаль, поради ці не завжди ефективні.  І річ не тільки в тім, що телебачення та інші медіа прагнуть  заробити на катастрофах, тобто так збільшити свою авдиторію, тиражі та прибутки від реклами. Однією із психологічних засад медіа є допитливість, зокрема коли йдеться про жахливе і моторошне. У перші дні після скнилівської трагедії під час авіашоу у Львові (липень 2002 р.) місцеве телебачення, за свідченням очевидців, нерідко втрачало почуття міри, демонструючи глядачам пошматовані тіла численних жертв.

Отже, річ  не тільки в комерції новинного бізнесу, а й у самій природі медіа. З одного боку, ясно, що журналісти є, до певної міри, інструментом терористів, а з іншого, замовчати трагедію (незалежно від її масштабу) — теж не можна. Важко віднайти шляхи ефективного розв’язання цієї проблеми. Можливо, його взагалі нема. Свідченням цьому може бути доля Герострата. Як відомо, судді покарали його не тільки смертною карою, а й заборонили згадувати його ім’я. Проминули тисячоліття. І попри заборону всі знають, що Герострат  356 року до народження Христа спалив одне із семи чудес світу — храм Артеміди в Ефесі — з єдиною метою: він хотів прослави.

Борис Потятиник для Медіакритики