Під політичною соціалізацією розуміють активне засвоєння людиною певних політичних знань, норм і цінностей, включення (інтеріоризацію) їх у внутрішню структуру особистості, відтворення (екстеріоризацію) отриманого досвіду в політичних діях, поведінці, виявах політичної активності, становлення політичної свідомості й культури.

Політична соціалізація відбувається в певному соціально-політичному середовищі під впливом таких чинників, як власний життєвий досвід, міжособистісні комунікації, соціальні інститути, зокрема засоби масової комунікації, які відіграють «провідну роль у формуванні діалогової взаємодії між особистістю і державою. Саме вони генерують і спрямовують основні потоки інформації. Саме з них вичерпує сучасна людина основні змісти політичного, які слугують головним джерелом її громадянської самоосвіти».

Нині, коли в складних соціально-економічних і політичних умовах політична соціалізація молоді набуває здебільшого рис стихійності, вкрай важливо усвідомлювати можливі ресурси й ризики мас-медійного впливу на політичні орієнтації та переконання, уявлення і настановлення громадян, політичний розвиток особистості загалом.

Характеризуючи соціальні зміни, що відбуваються в нашому суспільстві, можна констатувати поступову втрату традиційними інститутами соціалізації їхньої провідної ролі. Як зазначає М. М. Слюсаревський, «наслідком сукупної дії чинників інформаційної революції та набуття нею глобального характеру стало загальне послаблення традиційних інститутів соціалізації підростаючого покоління – передусім сім’ї, школи, дитячого співтовариства. Традиційні способи трансляції культури безпосередньо від дорослого чи ровесника і через такі культурні знаряддя, як книги, іграшки, твори мистецтва, поступаються місцем телеекранній, а в останні роки й комп’ютерній соціалізації». Тобто йдеться про зростання значущості ролі медіасоціалізації, у ході якої і формуються політичні знання молоді та усвідомлення нею свого місця в політичному просторі.

Численні дослідження демонструють строкату картину неоднозначних оцінок і висновків щодо ефектів впливу мас-медіа – від визнання тотальності та могутності впливу ЗМК, які формують нашу свідомість, впливають на наші думки та настановлення, підштовхують до певного типу поведінки, – до концепцій «мінімального впливу», які відводять медіа дуже скромну роль і не розглядають їх як значущі агенти соціалізації. Поміж полярними точками зору існує велика кількість компромісних підходів, які не заперечують серйозного впливу мас-медіа на політичну поведінку і політичну свідомість громадян, але й не оминають проблеми обмеженості їхнього впливу на політичні вподобання аудиторії.

Очевидно, що ЗМК є важливим джерелом політичної соціалізації, інструментом виховання політичної культури. Правомірність такої позиції підтверджується хоча б тим, скільки часу та уваги приділяють люди мас-медійним повідомленням. В Україні, зокрема, експозиція (частота контактів) населення з телемережею залишається стабільно високою, а кількість інтернет-користувачів невпинно зростає.

Так, за результатами всеукраїнського опитування, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології АПН України, яке мало на меті з’ясувати рівень медіакультури громадян України, виявлено, що домінуючим видом мас-медійних інтересів і найпоширенішим способом проведення вільного часу всіх вікових категорій населення залишається перегляд телепрограм (65,4 % у цілому по вибірці). При цьому 72,8 % респондентів зазначили, що саме з телепередач вони отримують загальносуспільні новини, які, в свою чергу, займають перше місце в «телеменю» як дорослих, так і молоді.

Крім того було виявлено, що в програмах на суспільно-політичні теми телеглядачам насамперед подобається зіткнення думок, різних точок зору, тобто полемічність, наявність дискусії, а також змагальність учасників телепрограм в аргументованості, тоді як апелювання до їхньої думки, думки глядача і можливість зателефонувати до телестудії імпонують респондентам набагато менше. Іншими словами, опитувані демонструють низьку глядацьку активність, небажання брати особисту участь у медійному спілкуванні. Отримані нами дані певною мірою слугують підтвердженням так званого феномена пасивного задоволення: сучасний глядач, вмикаючи телевізор, на рівні підсвідомості автоматично налаштовується на отримання задоволення, при цьому воліє займати пасивну позицію спостерігача, компенсуючи відсутність власної активності споживанням емоційно забарвленої інформації. У цьому сенсі телеглядачі, керуючись бажанням досягти позитивного самопочуття й уникнути неприємних відчуттів, охочіше сприймають менш напружений і більш розважальний (легкий) матеріал.

Можливо, саме тому ще 1989 р. американський учений медіапсихолог Дж. Комсток охарактеризував майбутнє американське телебачення як переважно розважальне, тому що розвага – це найбільш надійний спосіб приваблення глядачів.

У свою чергу німецький дослідник у галузі медіапсихології Петер Вінтерхофф-Шпурк передбачав, що як самі ЗМК, так і їх використання з часом усе більше орієнтуватимуться на розваги. При цьому вчений звертався до своїх попередників, зокрема до американського дослідника в галузі медіа Нейла Постмана, який 1985 р. опублікував книгу з провокаційною назвою «Ми розважаємося до смерті», протиставивши в передмові до неї уявлення Оруелла (Оrwell, Jahr 1984) і Гакслі (Huxley, 1932) щодо особливостей взаємодії суспільства та інформації: «Оруелл боявся тих, хто приховував від нас інформацію. Гакслі – тих, хто завалював нею настільки, що вберегтися від неї можна, хіба що занурившись у себе або ставши абсолютно пасивним. ... У 1984 р. ... людей контролюватимуть тим, що завдаватимуть їм болю. … У прекрасному новому світі їх контролюватимуть, надаючи їм задоволення».

На переконання Вінтерхоффа-Шпурка, значення традиційних розважальних програм зростатиме, при цьому навіть ті програми, які раніше ніяк не були пов’язані з розвагами (наприклад, програми новин, інформаційні та освітні, політичні дискусії тощо) змінять свій жанр.

Сьогодні ми маємо змогу констатувати здійснення прогнозів дослідників. Жанр інфотейнменту (від англ. ІNFOrmation (інформація) + enterTAINMENT (розвага)) впевнено поглинає всі інші жанри українського телевізійного простору. Відтак подавати серйозну аналітичну інформацію, як-от новини, суспільно-політичні огляди тощо, сьогодні модно з, м’яко кажучи, відтінком розважальності. На практиці таке розважання зводиться до незвичного розташування слів у фразах та стратегії відбору тем, використання анімації, музичного супроводу тощо. Противники цієї тенденції називають такі програми «щасливими новинами» (happy news) або «макулатурою» (trash TV).

Одним із прикладів програми в жанрі інфотейнменту свого часу було щотижневе суспільно-політичне шоу «Свобода на “Інтері”». Уперше в історії телебачення (на переконання авторів цього проекту) глядачі були свідками обговорення гострих суспільно-політичних питань без посередництва ведучого-журналіста. У незвичній ролі телеведучого (спікера) пробували себе найбільш публічні українські політики.

З одного боку, такий формат програми породжує гострі дискусії, безпосереднє пряме опонування, протистояння, «живі» емоції, тож приваблює більше глядачів, які за інших умов не зацікавилися б серйозними, складними суспільно-політичними темами (про що свідчать наведені вище дані нашого опитування). До того ж і рейтинги каналу зростають. З другого боку, відбувається підміна строгого слідування фактам та структурованого, аналітичного осмислення серйозних проблем на емоційне сприймання інформації, на гру, інтриги, азарт. У результаті як учасники програми, так і глядачі втрачають невиправдано багато часу на розкриття суті поставлених питань, які часто так і залишаються відкритими. До того ж результати досліджень свідчать, що чим більше глядачі під час перегляду суспільно-політичних передач будуть зорієнтовані на розваги, тим більш розважальною видаватиметься їм політика. Відповідно, тим із більшою ймовірністю вони відмовлятимуться від політики в принципі.

Як бачимо, ставлення до розважального забарвлення інформаційно-аналітичної медіапродукції не може бути однозначним, що зумовлено насамперед неоднозначним ставленням до феномена розваг узагалі.

Низка вчених (Б. Г. Ананьєв, Н. Я. Данилевський, П. Лафаот та ін.) вбачають у розвагах невід’ємну частину культури, необхідну для задоволення важливих людських потреб. Інші вважають розваги негативним явищем, асоціюючи їх із сучасною масовою культурою, насамперед із телебаченням, яке сьогодні стрімко комерціалізується, унаслідок чого більшість медіавиробників починають орієнтуватися на два критерії: скільки ти витратив на свій витвір і скільки ти за нього зібрав. Як результат, медіапродукція стає спрощеною, уніфікованою, виробляється швидко, часто конвеєрним способом (В. Беньямін). Дехто розглядає розваги лише крізь призму дозвілля, як відпочинок, зняття напруження, шоу, «легке» й цікаве проведення часу, не завжди змістовне, іноді безцільне, але майже завжди таке, що приносить задоволення й насолоду (Ж. Дюмазедьє). М. А. Хрєнов у книзі «Телевізійна естрада» зазначає, що «…ймовірно, основною причиною недооцінювання розваг є соціально-психологічне настановлення, яке сформувалося в той період історії, коли розваги дійсно були сферою, яка не розвивала особистість, а відчужувала її від культури».

Оскільки сьогодні головним транслятором масової культури залишається телебачення, яке, так само як і розваги, тяжіє до ефектності і драматизму, то в сенсі зазначеної проблематики доцільно проаналізувати феномен розважального телебачення.

Вінтерхофф-Шпурк, розуміючи під «телевізійною розвагою» передусім емоційний стан людини, пропонує розглядати цей конструкт у теорії емоцій, користуючись моделлю «оцінки стимулу» К. Шерера. Згідно з цією моделлю особливість розваг за допомогою ЗМК полягає в тому, що людина переживає медіазмісти як розважальні тільки тоді, коли оцінює їх як нові (несподіване, невідоме і непередбачуване викликає орієнтаційну реакцію і підвищує рівень збудження) і приємні, які повною мірою узгоджуються з її нормами і цінностями, але водночас як загалом мало пов’язані з її життєво важливими цілями і потенціалом для вирішення проблем, тобто як такі, що не вимагають власної активності.

На нашу думку, розваги включають в себе не тільки емоційну, а й смислову складову, яка дає людині змогу усвідомити себе в навколишньому світі. У цьому сенсі має рацію С. М. Акінфієв, стверджуючи, що кожен розважальний проект має нести в собі пізнавальну, соціально-педагогічну, психологічну, інтегративну складову. Справді, будь-яка розважальна програма в умілих руках здатна зробити більше, ніж та чи та науково-популярна програма. Наприклад, телевікторини й телеігри можуть виховувати лідерські риси, прагматизм, учити змагальності. Ток-шоу і гумористичні програми, хоч і видаються легковажними, можуть демонструвати моделі прийнятної і неприйнятної соціальної поведінки, а реаліті-шоу – моделі побудови відносин у соціумі.

Тож ідеться про те, якими в ідеалі можуть і повинні бути розважальні програми з тим, щоб, виконуючи соціалізаційну функцію, вони справляли позитивний вплив на формування політичної культури молодого глядача. Іншими словами, надаючи інформаційно-аналітичним програмам розважального забарвлення, медіавиробники не повинні відмовлятися від вирішення соціально-політичних, економічних, ідеологічних та інших завдань через аналіз причин їх виникнення і шляхів розвитку.

Своєрідне поєднання розважального і суспільно-політичного змісту в єдиному телепросторі є об’єктивною реальністю, яку ми не можемо ігнорувати і розглядати розваги як ту частину програмної сітки, в якій виключається все ідеологізоване, все те, що так чи інакше стосується до актуальної політики чи ідеології. У зв’язку з цим на етапі розроблення розважальних програм, особливо суспільно-політичного спрямування, має активно залучатися наукова спільнота (фахівці з медіапсихології, медіаосвіти, соціальних комунікацій та ін.) з метою наукового супроводу та офіційного експертного оцінювання майбутніх соціально значущих розважальних проектів.

А поки що, на жаль, реальне вітчизняне розважальне ТБ, за невеликим винятком, можна охарактеризувати як: а) таке, що в переважній більшості випадків розраховане на глядача з невисоким рівнем культури – відповідно до легендарного переконання одного з провідних медіавиробників: «піпл саме таку туфту й хаває»; б) скандальне, таке, що експлуатує темні сторони людської свідомості, апелює до інстинктів; в) таке, що або не несе в собі особливого смислового навантаження, або несе, але в таких кількостях, що цей смисл залишається в пам’яті аудиторії лише на деякий час, не впливаючи особливо на виховання молодого покоління.

Імовірно, і масова культура загалом, і розваги як її складова завжди породжуватимуть дискусії. З одного боку, тотальне поширення розважального жанру мас-медійної продукції радикальним чином змінює спрямованість розвитку масової культури, зводячи нанівець пізнавально-освітню функцію медіа. Але при цьому на перший план виходить інша, не менш важлива функція – соціалізаційна. Як зазначає Р. І. Галушко, масова культура (відповідно і розваги) відіграє роль своєрідного провідника в реальності, перетворюючись на головний засіб соціалізації: «Вона формує, програмує, регулює і контролює соціальну поведінку людей, визначає їхній спосіб життя».

Новітні інформаційно-комунікаційні технології набувають особливого значення в контексті розбудови громадянського суспільства. Сучасні мас-медіа – це складний, багатогранний соціальний інститут, який виконує чимало функцій, особливе місце серед яких належить соціалізаційній. Завдяки тривалому впливові та значенню як агента соціалізації вони стають джерелом знань про світ і нашу роль у ньому.

Сьогодні важливим елементом соціального регулювання і тим більше суспільно-політичної соціалізації молоді можуть стати розважальні програми. Під несерйозністю, легковажністю медійних розваг часто приховуються ідеї, які через сміх, зацікавленість чи азарт певним чином спрямовують поведінку і виховують свого споживача. Можливо, було б перебільшенням говорити про виховання за допомогою розважальних програм, але вони однозначно мають відтіняти його, слугувати фоном, лакмусовим папірцем, який дає змогу точніше визначити грані реальності і місце людини в ній.

Перспективною видається зміна напрямів теоретичних та емпіричних досліджень у галузі медіапсихології відповідно до зорієнтованого на розваги вітчизняного мас-медійного простору, зокрема визначення особливостей впливу розважального забарвлення суспільно-політичних передач на формування іміджу політика, формування парасоціальних ставлень до політиків та впливу таких ставлень на самих споживачів ЗМК.