Є багато речей, які варто зробити в дитинстві чи юності, щоби не страждати в дорослому віці. До них належить і набуття навичок споживання й розуміння медійного продукту. Саме тому в західній традиції медійна освіта адресована в першу чергу дітям та підліткам, яких слід навчити орієнтуватись у медійному просторі, протистояти його небезпекам та загрозам (наприклад, як не стати жертвою кібер-буллінґу, про який «Медіаграмотність» уже писала), добирати якісні джерела інформації та не піддаватися чарам реклами. У багатьох країнах курси медійної грамотності інкорпоровано до системи дошкільної та шкільної освіти, діють спеціальні навчальні та консультативні центри, що допомагають батькам самим працювати зі своїми дітьми. В Україні, на жаль, є лише поодинокі спроби застосовувати зарубіжний та нарощувати власний досвід роботи в цьому напрямку. До таких спроб належить праця Олени Вознесенської та Олени Голубєвої, які розробляють методику застосування кіно в медійній освіті молодих людей.

У цьому матеріалі йтиметься про застосування в медіаосвітніх цілях кінотерапії – новітньої технології, що є різновидом арт-терапії та використовує виховну функцію мистецтва. Кінотерапія є своєрідною формою рефлексії щодо кіносюжету. Саме в розвитку цієї рефлексії й полягає освітній ефект. Переваги кінотерапії у її простоті, легкості використання та дієвості, яка забезпечується дотиком до справжнього мистецтва, переживаннями під час перегляду кіно.

Дослідники виділяють дві моделі кіноперегляду. Перша орієнтована на сприйняття екранного видовища як «чужого світу», до якого людина в реальності долучитися не може в принципі. За цією моделлю, масова продукція кіно і телебачення має на меті відволікти аудиторію від життєвих проблем, привчити її споживати «розваги». Друга модель припускає емоційну причетність глядача до того, що показується на екрані – у «дзеркалі» його власного буття. Така модель виховує у споживачеві потребу в серйозних кінотворах, що правдиво відображають проблеми, наявні в реальному житті.

Метою кінотерапії як форми медійної освіти є формування всебічно розвиненої особистості засобами кіномистецтва, що дає змогу започаткувати процеси самопізнання й самоосвіти дитини, підлітка або молодої людини. Результатом кіноосвіти має стати особистісне зростання, розвиток рефлексії щодо кінопродукції та викликаних нею почуттів. Не слід недооцінювати й терапевтичний потенціал цієї форми медіаосвіти.

Ми вивчали ефективність кінотерапії під час роботи медіаклубу при Інституті соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України, створеного 2007 року для розроблення різних напрямів і форм медійної освіти. Однією з найбільш прийнятних форм виявилася саме кінотерапія, яка, будучи порівняно новим методом, здобула досить багато прихильників, хоча досі не знайшла достатнього обґрунтування в науковій літературі. І це незважаючи на її далекосяжні перспективи, зокрема й у медійній освіті. Отже, ми вирішили розробити теорико-методичні засади проведення кінотерапевтичних сеансів із медіаосвітньою метою.

Теоретичними засадами стали рефлексивний та особистісно орієнтований підходи, а також кінотерапевтичний підхід у сфері допомоги особистості. Метою зустрічі ми обрали дослідження соціально-психологічної моделі існування фільму як медіапродукту. Для цього слід було визначити предмет психологічного аналізу фільму, проаналізувати наукові проекції учасників клубу як інтерпретативних механізмів сприйняття фільму, визначити рівні рефлексії учасників клубу і насамкінець – розробити модель кіноосвіти як складової медіаосвіти. Ми мали намір не лише напрацювати практичні методи розвитку рефлексії та психологічного аналізу, але й навчити молодих людей «бачити» психологічний зміст кінофільму, усвідомлювати власні емоційні й тілесні реакції під час його перегляду.

До експериментального сеансу було залучено студентів Інституту екранних мистецтв Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (майбутні режисери), студентів факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та наукових співробітників Інституту соціальної та політичної психології АПН України, що виконували роль експертів під час аналізу медійного продукту. Загалом у першому експерименті взяли участь 37 осіб – психологи, соціологи, філософи та майбутні кінематографісти.

На початку експерименту його учасники провели експертний аналіз кінофільму в контексті різних психологічних теорій та розділилися на групи «представників психологічних шкіл». Потім – перегляд фільму. Після перегляду зміст стрічки було проаналізовано окремими групами відповідно до різних підходів, що існують у психології (психодинамічна традиція, ґештальт-психологія, феноменологічний підхід, екзистенційна психологія тощо). Завершили зустріч спільним обговоренням результатів аналізу кожної групи.

Традиційно психологічний аналіз кінофільмів представлено кількома напрямами. По-перше, аналіз літературної історії фільму та характерів героїв. Витоком психологічної критики фільмів є аналіз кіно як форми літератури. Деякі критики заперечують таку форму аналізу, позаяк герої фільмів нереальні, отже, такий аналіз може вводити глядачів в оману. По-друге, аналіз фільму як відбиття суб’єктивності його автора. Визначальною тут є теза, що художник неначе доповнює себе у створеному ним мистецькому продукті, тому історію життя автора можна споглядати за аналогією з вивченням історії пацієнта. По-третє, аналіз сприймання фільму глядачем. Тут інтерес становить насамперед те, як кожен окремий глядач сприймає переживання кіногероїв.

Який фільм обрати? На нашу думку, це повинен був бути фільм, що активно впливає на свідомість людей, є засобом пізнання дійсності і водночас являє собою справжній шедевр кіномистецтва. З іншого боку, для аналізу фільму як медійного продукту краще підходить саме продукт масової культури. Зауважмо, що особливості впливу кінематографа на глядача залежать від того, який метод структурування психічної реальності (монтаж) використано у відеоряді, тобто який тип подання психічних явищ практично реалізовано в кінематографічних побудовах. Існує три типи монтажу: перший створює «стимул-реактивний» режим плину психічних явищ із мінімумом рефлексій, другий виявляється у деякому підвищенні збудження та тенденції до агресивної поведінки, третій стимулює посилення психічного тонусу і рефлексії глядача. Тож фільм добирався за такими критеріями: він повинен був належати до прокатних і популярних стрічок; бути визнаним мистецьким явищем, себто мати нагороди й відзнаки відомих фестивалів; психологічна структура монтажу фільму має стимулювати підняття психологічного тонусу й посилення рефлексії; мати етнічну спорідненість із українською культурою.

Єдиним полем для психологічного аналізу в малих групах було обрано теоретичні конструкти основних психологічних традицій: психодинамічної, феноменологічної, гуманістичної, структуралізму, культуральної традиції. Історично ранні традиції аналізу кінофільмів були пов’язані з тезою «кіно є найближчим до реальності сновидіння», а запропоновані теорії мають досвід аналізу снів. Однак ми стояли на позиції, що остаточного і єдиного тлумачення символів та образів кіно не існує. Однаковість у розумінні суперечить нашому світогляду.

Ми не розділяли (хоча це можливо) загальні підходи проведення групової роботи медіаклубу в психологічному аналізі фільму, вдавшись до двох форм організації, які може бути застосовано в роботі з будь-яким аудіовізуальним сюжетом. Дискусійну форму організації спрямовано на розширення сфери культурних значень медійного продукту та їх розкриття шляхом обговорення різних значень символів, побачених у кінофільмі, а психотерапевтична форма наголошує на роботі з особистими переживаннями і смислами, які актуалізуються під час перегляду і групового обговорення. Тут ідеться не так про розуміння, як про самосприйняття кіносюжету і саморозкриття в ньому. В основу цих організаційних форм покладено закономірності динаміки розвитку відносин у групі з урахуванням специфіки фаз процесу прийняття групового рішення та створення спільного творчого продукту.

Завдяки участі в медіаклубі як майбутніх психологів, так і майбутніх режисерів удалося створити рольовий дискурс «Творець – Експерт медіапродукту»; на перетині цих ролей з’являється Глядач (уникнути цієї рольової позиції неможливо). Творець аналізує драматургічну, режисерську та акторську майстерність, максимально наближаючись до автора, який намагається виразити ідею фільму; Експерт шукає психологічну реальність фільму; Глядач сприймає фільм цілісно, «споживає» його. У кожній малій групі, яка обговорювала фільм в обраній психологічній традиції, були всі три ролі, що сприяло рефлексії – учасники зауважували, що «під таким кутом зору на фільм ще ніколи не дивилися».

Малі групи не обмежувались у виборі предмету й напрямку аналізу. Деякі дивилися на фільм як на об’єкт психологічного дослідження, інші звертали увагу на персонажів як носіїв певних комплексів, культури, традицій тощо або символічне втілення стадій розвитку, архетипів тощо, треті шукали механізми впливу фільму на глядача.

Завдяки зустрічі вдалося визначити основні механізми сприймання кіно як медіапродукту (проекція, ідентифікація, участь), а також перспективні напрямки роботи – експертний аналіз медіапродукту, створення практичної програми з кіноосвіти як частини медіаосвіти, розробка наскрізної моделі медіаосвіти і застосування кінотерапії як напряму особистісного зростання.