Крейґ Сілвермен, Regret the Error

Цей допис – частина Carnival of Journalism, проекту, який зводить докупи блогерів для спільного висвітлення окремих тем. Зараз там обговорюють роль вищих навчальних закладів у задоволенні інформаційних потреб громадян.

Одна з рекомендацій Найтівської комісії - «посилити роль вищої освіти… як осередків журналістської діяльності». Інша – «інтегрувати цифрову та медійну грамотність як важливі елементи освіти на всіх рівнях шляхом співпраці освітніх органів».

Але як нам зробити це? Який це вигляд матиме? Які потрібні навчальні програми? Що можна покращити, яким буде ідеальний сценарій? А може, ці рекомендації – не найкраще, з чого слід починати?

Нижче я зосереджуся на пораді об’єднати цифрову та медійну грамотність.

На початку осені 2010 року я розповідав студентам-першокурсникам журфаку університету Конкордія про точність, виправлення недостовірних повідомленьі тенденції нової журналістики. Завершивши виступ, я закликав аудиторію коментувати і ставити запитання. Одна дівчина піднесла руку. Її запитання було приблизно таким: «Чи не здається вам, що всіх цих новинних сайтів і блогів просто забагато?».

Дивне запитання. Я мимоволі впіймав себе на думці, що людині, яка хоче кількісно обмежити свободу вираження та творчого пошуку, не варто й намагатися стати журналістом. Я ввічливо, суто по-канадськи, заперечив їй, сказавши, що в наш час надзвичайно важливо експериментувати з чимось новим. Це допомагає розвивати медіа та інформаційну екосистему.

Я досі не відмовляюсь від своїх слів, але визнаю: в її позиції щось є. Так, ми живемо у світі надлишкової інформації: всі ці джерела, платформи, медіа, новини, дані... Це часто призводить до суперечливих повідомлень або дезінформації. Людям важко визначити, яким джерелам чи інформації найбільше варто довіряти, а які слід ігнорувати.

Але, як сказав дослідник інтернету Клей Ширкі в одному із своїх виступів, це не інформації забагато, а фільтр барахлить. Людина повинна мати навички та інструменти для фільтрування інформаційних потоків. Цей фільтр – найнеобхідніша штука в наш час. Для майбутніх поколінь активних і поінформованих громадян, для спільнот, у яких будуть можливими змістовні дискусії та конструктивна співпраця, він буде головним інструментом.

Але як ми можемо набути і поширити ці навички? Як полагодити фільтр, який барахлить?

Допоможе освіта. Саме тому Найтівська комісія рекомендує об’єднати цифрову й медійну грамотність. Щоправда, «цифрова і медійна грамотність» є дуже широким поняттям. Зосередимось краще на вузькій, але надзвичайно важливій функції новітньої грамотності: розпізнаванні шняги (bullshit detection).

Шняга, вона, як бачите, повсюди. Її творять, удосконалюють, ушановують і поширюють у неймовірних кількостях усі кому не ліньки. Вона шириться й множиться. Трансформується й мутує. Люди говорять і пишуть її, транслюють по радіо і телебаченні, друкують, розсилають через твіттер, «лайкають» у фейсбуку і публікують у блозі.

На жаль, шняги забагато. На щастя, маємо технологію, за допомогою якої шнягу можна збороти. Що характерно, та сама технологія допомагає шнягу поширювати.

Інтернет – найбільший розповсюджувач шняги з будь-коли створених.

Інтернет також є найпотужнішим засобом її знищення.

Між цими двома крайнощами лежить заплутаний, набагато менш однозначний світ. Деколи цей світ можна охарактеризувати словом, ужитим тією студенткою: «забагато».

Це означає, що кожен із нас повинен виробити в собі те, що Ернест Гемінґвей називав «внутрішнім детектором фігні». Університети повинні навчати студентів цієї нової грамотності, даючи їм засоби шнягорозпізнавання та використання мистецтва перевірки інформації.

Є викладачі – серед них Говард Райнґольд, наприклад, - що приносять  навички  розпізнавання шняги до університетських аудиторій (він називає це «розпізнаванням лайна» - бачите, який я грубіян :) Журналісти віддавна вдосконалюють своє мистецтво розпізнавання шняги. Комусь із них це вдається краще, комусь гірше. Але ця проблема занадто широка, занадто органічна для розподіленого, зосередженого на користувачеві світу комунікацій, у якому   ми всі живемо, щоб полишити її на самих журналістів. Це навичка, необхідна всім і кожному. (Хочете почати? У свіжій колонці для Columbia Journalist review я дав низку порад, що допоможуть журналістам уникнути перетворення на мимовільних шнягопостачальників. Це буде корисно почитати всім.)

Ось як Райнґольд формулює цю проблему: «Завдяки інтернету величезна кількість людей, не будучи професійними журналістами, публікує так багато історій, що ми мусимо визнати: фахові новинарі перестали бути першими, хто доносить новини до аудиторії. І ми повинні допомогти тим, хто повідомляє, покращити їхні навички».

«Чи потрібен нам світ, повний людей, які вірять у байки та містифікації й поширюють їх? – запитує Говард. – І чи не краще буде, якщо люди освоять засоби розпізнавання інформаційного лайна, і ми матимемо колективний розум замість дезінформації, спаму, байок та містифікацій?».

Це серйозне завдання, яке вимагає великих зусиль. Університети – та й, зрештою, всі освітні заклади, – повинні включити розпізнавання шняги у свою базову навчальну програму. Обов’язкову для всіх! Наші вищі навчальні заклади повинні зробити своїм пріоритетом створення поколінь вимогливих споживачів інформації – людей, які зможуть із легкістю торувати свій шлях через хаос нашої інформаційної екосистеми. Які не перейматимуться проблемою «забагато».

Я пропоную два кроки, що допоможуть нам рухатись у правильному напрямку.

Зробити цифрову та медійну грамотність базовим курсом для всіх студентів університетів. Усі вони повинні проходити навчання з розпізнавання шняги та перевірки інформації (нехай би курс так і називався – «розпізнавання шняги», коротко і ясно). Ці навички не менш важливі за вміння читати й писати. Та, власне, вони і є ключовим компонентом писання й читання. Як навчальні посібники я рекомендую Mediactive від Дена Ґіллмора та Blur від Білла Ковача та Тома Розенштиля. Ці праці є корисними інструкціями, що надихають читача перетворюватись на активного, вимогливого та впевненого споживача та творця медіа.

До речі, викладати нову грамотність варто починати ДО університету.

Перевірка фактів має бути універсальною складовою журналістської освіти. Програма Тільбурзької школи журналістики в Нідерландах вимагає від кожного студента четвертого курсу протягом трьох тижнів проходити інтенсивну програму перевірки фактів. Студент стає перевіряльником фактів, відповідальним за перевірку повідомлень місцевих та загальнонаціональних медіа. Вони тестують роботу професіоналів і отримують досвід, який демонструє їм, як журналісти можуть помилятися, і як від кінцевого повідомлення дійти до його джерел. Як розпізнавати шнягу.

Журналістська освіта зосереджується на створенні контенту та збиранні новин. Ми забуваємо, що журналіст – та й кожна людина – має бути досвідченим критичним читачем. Ось звідки починається вправне розпізнавання шняги.

Журналіст Фелікс Селмон в одному з недавніх блогових записів зазначив, що головним дефіцитом у журналістиці є не люди, здатні добре писати, і навіть не просвітлені власники, готові фінансувати розслідування, а критичні читачі – журналісти, здатні побачити свої та чужі помилки, здатні читати між рядків, спроможні взяти інформацію з блогосфери й соціальних медіа та виявити, чи є вона правдивою та вартою уваги, а не лише вірити її джерелам на слово.

Уявіть спільноту, учасники якої зосереджуються на реальності, а не на приємних ілюзіях, на фактах, а не вигадках; вони не розділені вигаданою інформацією, а об’єднані дійсністю й усвідомлюють її виклики та переваги. Подобається?

Крейґ Сілвермен, колумністканадського Columbia Journalist Review

Regret the Error, переклад – «Медіаграмотність»