Автор - Софі Роелл, The Browser

Співзасновник інтернет-видання The Browser, колишній дописувач The Economist, the Financial Times і The Independent, що працював кореспондентом у Гонконгу, Токіо, Парижі, Брюсселі та Москві, з сумом констатує: часи газетної журналістики минають. Він обирає чотири романи, в яких описано золоті дні газетної справи, і один посібник з правопису – так само філігранний витвір уяви автора.

-  Отже, Роберте, перша книжка – «Сенсація» Івліна Во?

-  Ні. Перша – це довідник з правопису від журналу The Economist.

-  Але ж це не роман. Мені здавалося, ми говоримо про романи…

-  Це майже те саме. Це теж витвір авторської уяви – тож чом би й ні? Основне завдання правопису – утверджувати слово в його ідеальному вигляді, такому, який схвалив би редактор. Адже писане слово всуціль підпорядковується правилам – таким складним, що автору годі їх усі вивчити і тим паче їх дотримуватись. Отут у дію і вступає редактор, чиє завдання – знайти і виправити помилку.

-  Тоді друга книжка – це «Сенсація» Івліна Во?

-  Боюся, ви знову не вгадали. Друга книжка – це роман Майкла Фрейна «Ближче до кінця ранку» (Towards the End of the Morning). Основою для його сюжету нібито став досвід роботи автора у виданні The Observer у 60-х роках ХХ ст., хоча мені це радше нагадує стару The Daily Telegraph. Там у найменших подробицях описано життя лондонської Фліт-стріт (вулиця, на якій була розташована редакція The Daily Telegraph – прим. перекл.) аж до середини 80-х рр.. - але з цією книжкою ліпше знайомитись безпосередньо, аніж з моїх слів.

-  А що сталося в середині 80-х?

-  Не хочу про це думати. Може, краще зависнемо у 70-х?

-  Хочете чогось випити?

-  Так, дякую. Зараз, напевно, вже південь. Наступна книжка – «Вельмишановний школяр» (The Honourable Schoolboy) Джона ЛеКарре. Пояснювати, чому я її обрав?

-  Здається, ми помінялися ролями. Це я мала б просити вас пояснити, чому ви її обрали.

-  Ясно. Що тут казати – роман просто надзвичайний. З одного боку, він належить до золотого періоду в творчості ЛеКарре, коли він іще дбав про сюжет. Окрім того, автор - майстер діалогів, що «електризують» усі його книжки, - надто таких діалогів, у яких співрозмовники блефують чи примушують один одного до чогось. Він уміє блискуче передати атмосферу в журналістиці у Гонконзі, де я провів свої перші роки роботи іноземним кореспондентом. Я потрапив туди саме вчасно – і ще застав прототипів деяких лекаррівських персонажів у природному для них оточенні. Ну, і встиг побувати в туалеті гонконзького Клубу іноземних кореспондентів на 14-му поверсі старої будівлі телекомунікаційної компанії Cable & Wireless і неодноразово справити малу потребу з видом на гавань і на район Каулун за нею – точнісінько так, як це детально відображено на сторінках «Вельмишановного школяра».

-  А Кроу?

-  Прототипом лекаррівського Кроу, голови Федеральної комісії з питань комунікації, стрижневого (хоча й не головного) персонажа роману, став австралійський журналіст Річард Г’юз. Старий проноза, бувалий в бувальцях і абсолютно незворушний за будь-яких обставин. Якось на прийомі в ресторані готелю «Хілтон» у Гонконгу, де подавали безліч алкогольних напоїв, він упав лицем у суп і заснув. Прокинувся аж за півгодини і спитав – «Де я?» «У «Хілтоні», - заспокійливо відповів хтось із його друзів. «Це я знаю, телепню, - сказав на те Г’юз. – Я питаю – в якій країні?»

-  Це єдина така історія чи є ще?

-  Як не дивно, саме це питання щонайчемнішим тоном ставили прес-секретарі – ще тоді, коли всі деталі журналісти з’ясовували тільки в телефонному режимі. Між іншим, найважче вже позаду. Ми перетнули критичну межу. Подолали Рубікон. Втім, називайте це як хочете. Лишилося ще дві книжки.

-  Не смію вам заважати. Що далі?

-  «Імперфекціоністи» (The Imperfectionists) Тома Рахмана.

-  Чому ви обрали цей роман?

-  Чесно кажучи, тому, що його автор – брат Гідеона Рахмана. Тома я не знаю особисто, а з Гідеоном спілкувався ще відколи працював у TheEconomist. Якби сьогодні я міг радити читачам Гідеонову книжку «Антагоністичні ігри світу» (Zero-Sum World), я б порадив, - але не можу, бо ця книжка не про журналістику, а про геополітику в період фінансової кризи та після неї. Тож я принаймні пораджу вам «Імперфекціоністів», побіжно згадавши при цьому й про «Антагоністичні ігри світу».

-  Що скажете про самих «Імперфекціоністів»?

-  Роман чудовий, хоч це помітно й не одразу, бо перший розділ доволі слабкий. «Імперфекціоністи» - це художня історія газети The International Gerald Tribune. Всі персонажі так чи інакше – шаблонні, такий був авторський задум. Хоча перший розділ оповідає про занедбаного безробітного паризького кореспондента. Та щоб зрозуміти, чому торік цей роман став бестселером, слід дійти до другого розділу, про автора некрологів у газеті – тоді текст заграє всіма барвами. До речі, те, що не всі критики відклали книжку вбік після першого розділу, свідчить на їхню користь. Хоч може, то були й друзі котрогось із Рахманів. Єдине, чого я не побачив у жодній рецензії – втім, імовірно, тому, що це неправда – це зауваження, що «Імперфекціоністи», очевидно, - останній з романів про газетну журналістику, що з кожною сторінкою стає дедалі кращим, – та ще й базований на власному професійному досвіді автора. Невдовзі книжки про газети писатимуть уже за іншими книжками про газети.

-  І остання книжка..?

-  Тут я, напевно, маю прорекламувати свою власну?

-  Як забажаєте.

-  Я пишу детективний трилер про автора газетних некрологів, що сам убиває відомих людей, і разом з тим готує свої матеріали. Таким чином вони завжди виходять перші, і він уникає конкуренції.

-  Його зрештою впіймають?

-  Впіймають, коли він перевершить сам себе і спробує вбити члена королівської родини. Або, можливо, недооцінить інтернет, і один з його некрологів з’явиться в мережі, поки він ще тільки вистежуватиме жертву.

-  Дякую. То як щодо останньої книжки?

-  А це вже, очевидно, буде «Сенсація» Івліна Во. Це обов’язковий пункт у будь-якому списку літератури, дотичної до журналістики. Я навмисне залишив цей роман наостанок, щоб зберегти хоч найменший елемент несподіванки. Журналісти – я зараз говорю про британських журналістів «фліт-стрітської» епохи, хоча це слово, ймовірно, можна застосувати ширше – часом пишаються своїм робочим «любительством», а в «Сенсації» такого чималенько. Слово «любительство» я прошу розуміти в якнайкращому сенсі, бо під ним маю на увазі такі чесноти як сміливість, тактовність, винахідливість і бажання вчитися. А ще, неодмінно – відсутність надто серйозного ставлення до себе. Насправді між журналістами з Фліт-стріт і їхніми американськими колегами, що всі без винятку навчалися у школах журналістики, здобували вчені ступені і розглядали свій фах як точну науку, десь таку, як нейрохірургія, лежить прірва. Американцям здавалося, що кожна їхня помилка – фатальна. Ця прірва зникла у 1980-х, коли стиль британських газетярів став більш професійним і не таким яскравим, як був. На щастя, у нас лишилися таблоїди. Вони й задовольняють наші тваринні інстинкти.

-  Яку пораду ви можете дати своїм молодим колегам?

-  Найкращу пораду, яку я чув у своєму житті, мені дав Джон Буллок з видання The Independent. Я тоді нарікав на жалюгідну роботу редактора, і він сказав: «Синку, ніколи, ніколи сам не читай газети. Так тобі ліпше житиметься». Я послухався – і жилося мені непогано. Але зараз газет і так ніхто не читає, тож ця порада вже може бути й геть недоречною.

The Browser

Переклад – «Медіаграмотність»