Сайт «Медіаграмотність» працює вже кілька місяців, тож, напевно, варто пояснити, що ми тут робимо й навіщо «Телекритиці» ще один ресурс начебто про те саме, про що вона пише вже багато років.

Перш за все слід визначитись із термінологією. Тут у нас, скажімо прямо, багато намішано: медіаосвіта (і бажано не плутати з журналістською освітою), медіапросвіта, медіаграмотність, а є ж іще медіаобізнаність, медіасвідомість…Що з цього про що? Щось одне – про діток, яким у школі, а краще в садочку, розповідають, як вчасно заплющувати очі, якщо в інтернеті кака трапиться. Щось друге – про підлітків, яких треба акуратно вводити у світ ґаджетів і віджетів, аби вони не стали залежними від інтернету й не зазнали кібер-буллінґу. Щось інше – про студентів, яким читають лекції і приймають заліки з науки «журналістика», а потім дають диплом. Іще щось – про рядових громадян, яким треба пояснити, як олігархічні медіа за намовою влади компостують їм мозок.

Важко розібратися, що до чого. А може, й не треба? Адже йдеться про одне й те саме.

Медіа – це ви

Повторю думку багатьох прогресивних умів: у наш час «медійники» – абсолютно всі. Будь-які перепустки в журналістику та дрес-коди, без яких туди не потрапити, скасовано. Люди, – за окремими винятками, що переважно мають характер особистої трагедії (каліцтво, релігійний фанатизм, крайній ступінь неосвіченості тощо), – живуть серед медіа і в симбіозі з ними. Вони весь час споживають медійний продукт, виробляють його та обмінюються ним.

Поки ми сперечалися на тему «чи можна вважати блогерів журналістами?», вони забули запитати нашого дозволу і стали чимось більшим і важливішим за журналістів. Гіпотетичний юнак Вася із подарованим мамою смартфоном, який напередодні зареєструвався у твіттері, а сьогодні випадково опинився неподалік від місця теракту, виявляється значно більшою мірою журналістом, аніж ветеран районної газети, який дрімав за столом у редакції та ходив на пресухи тридцять років. Для аудиторії, яка отримає першу звістку про подію з його малограмотного твіта і повторить цей твіт енну кількість тисяч разів, саме Вася буде головним і найважливішим джерелом інформації. Він, а не професійні репортери, які приїдуть на місце події за півгодини, довідавшись про теракт із Васиного-таки твіта, буде справжнім медіагероєм дня.

Якщо уявити в цій ролі журналіста в класичному розумінні цього слова, ми сказали б, що на нього покладено грандіозну відповідальність, адже йдеться про людські життя, про загрозу паніки, про національну безпеку. Що змушує нас уважати, що відповідальність, яка лежить на уявному Васі, є меншою? Те, що він учень ПТУ, а не випускник інституту журналістики? Чи зважатимуть на це люди, які довідаються про трагедію з його повідомлення?

Гаразд, більш повсякденний приклад: домогосподарка, яка веде блог у рожевих барвах із квіточками на liveinternet.ru, анонсує знижковий день у торгівельному центрі за містом. З півсотні її читачок половина вирішує скористатися нагодою і поїхати на шопінг, кожна п’ята оголошує про це в своєму рожевому бложику, який прочитають десятки інших. Плани людей міняються – а отже, змінюється їхнє життя. І традиційні медіа в цьому процесі вже не є обов’язковою ланкою.

Кожна людина є вузлом у глобальній мережі інформації. Доступність технологій збільшує «пропускну спроможність» цих вузлів і дозволяє більшій їх кількості продукувати власні меседжі, а не лише приймати й пересилати чужі. Зростає пропускна спроможність – посилюється й уплив, який справляє на людину інформація. При цьому опірність до деструктивних впливів, яких не уникнути в цій ситуації, пропорційно зростає далеко не в усіх і не завжди.

Достатньо згадати «жовтневу паніку» 2009 року в Україні, яка за безпрецедентністю масового безумства нічим не поступалася «жовтневій паніці» 1938 року в Америці, щоб відпали будь-які сумніви в тому, що цю опірність необхідно підвищувати. Що змушує людину, почувши з вуст чорноротої безвідповідальної депутатки про «епідемію легеневої чуми», бігти до телефону або комп’ютера й поширювати цей «факт» від свого імені? Що змушує тисячі людей відтворювати цю хибну інформацію, сотні тисяч – довіряти їй без перевірки?

Брак знань про медіа, уявлень про те, як і чому вони функціонують, які цілі переслідують, який вплив справляють на свідомість індивіда та громадську думку, які явні та приховані важелі на них діють. Коротше кажучи – недостатнє розуміння медіа.

Це стосується всіх

У ролі петеушника Васі зі смартфоном і твіттером, який стане джерелом сенсації та змінить життя багатьох людей на краще або на гірше, має шанс опинитися кожен. Тому усвідомлення того, яку силу має слово, випущене на простори глобального інформаційного середовища, і до яких наслідків може призвести зловживання чи нехтування цією силою, потрібне всім. Власне, чим менше людина усвідомлює свою причетність до медіа та необхідність осмисленого й відповідального ставлення до них, тим гостріше вона потребує додаткових знань і пояснень. Навіть – і особливо! – якщо сама не відчуває цієї потреби.

Усі ті напрямки медіадіяльності, які було перелічено вище, спрямовані на поліпшення розуміння людьми різних аспектів медіа. В залежності від специфіки цільової аудиторії, від її потреби та спроможності розуміти медіа їхні засоби, методи, зміст та форма різняться. Але сперечатися з Дейвідом Ґонтлеттом, який не робить різниці між медіаграмотністю та журналістською освітою, я б не став. Справді, якщо всі ми – медійники, то медіаграмотність і є журналістською освітою, просто глибина проникнення та специфічність знань і навичок, які передаються в процесі, є різною для різної аудиторії.

Розуміння цього допомогло відповісти на запитання, яке не давало нам спокою вже не один рік: для кого писати – для журналістів чи для пересічних людей? Для «пересічних», себто людей без редакційного посвідчення, прагнення краще розуміти медіа, більше знати про них – на різному рівні, в залежності від освіти, рівня інтелекту, рівня громадянської свідомості та вже наявних знань – сьогодні не менш характерне, аніж для професійних журналістів. Можливо, навіть більш характерне, адже багато фахових медійників, особливо з журфаківським дипломом, часто плекають ілюзорне переконання, що знають про медіа все. До того ж якість журналістської освіти, яку дуже влучно схарактеризував Володимир Мостовий, і постійне підживлення переповненого й перегрітого ринку профнепридатними недоуками з неадекватними амбіціями змушує всерйоз засумніватись у перевагах журналіста «з посвідченням» у порівнянні з грамотним блогером чи користувачем соцмереж.

Отже, наша мета – знаходити, створювати, адаптувати і пропонувати читачам інформацію, яка сприятиме кращому розумінню медіа.

Ця інформація адресована різним категоріям людей, яких об’єднує усвідомлена потреба довідатися більше про медіа, пізнавати нові способи та можливості їх використання, захищатися від усього шкідливого й засвоювати те корисне, що вони несуть. І – як наслідок – робити медійну екосистему, до якої вони, як і всі ми, належать, безпечнішою, комфортнішою і кращою.

Ця інформація стосується медіа в усьому розмаїтті аспектів – від найзагальніших питань до прикладних моментів використання окремих пристроїв, сервісів чи каналів. Попри очевидний факт, що українська аудиторія реагує на ключові слова «Інтер», «Шустер» чи «Заворотнюк» значно активніше, ніж на мало кому знайомі іноземні прізвища й назви, без світового контексту не обійтися ніяк. Пізнавати актуальні для глобалізованого світу медійні явища й тренди з хуторянської позиції «тут не по-нашому написано» просто неможливо.

Медіа:влада – 1:0

А як щодо моніторингу новин? Безперервне відстеження помилок та порушень стандартів разом із констатацію того факту, що джерелом абсолютної більшості цих порушень є не власна невправність журналістів, а зловмисний вплив ззовні, може видатися війною з вітряками. Але це не зовсім так.

Те, що кожна влада явно чи приховано мріє контролювати медіа, трюїзм – як і те, що з кожним днем здійснення цієї мрії стає дедалі менш реальним. Авторитарні й тоталітарні режими в усьому світі докладають грандіозних зусиль для створення інформаційної резервації, в якій їхні підданці зможуть задовольняти свої основні медіапотреби, але не комунікуватимуть із зовнішнім світом і не матимуть змоги критично оцінювати якість і достовірність інформації, яку їм пропонують. Але ж ми бачимо, що єдиний спосіб часткового досягнення цієї мети – тримати свій народ у такій темності, неосвіченості та злиднях, щоб йому було не до медіа. Інший варіант – заборонити, а «заборонити медіа», «заборонити інтернет» у наш час – це вже анекдот.

Українська влада, в силу своєї світоглядної відсталості, вбогих інформаційних горизонтів і звички оточувати себе не компетентними фахівцями, а вправними підлабузниками, має ще менше шансів контролювати медіа, аніж пересічний туніський, албанський чи венесуельський режим. Можливо, ці шанси могла б тимчасово покращити команда цинічних молодих технократів із західною освітою, одначе і «американські радники», і особливо українські розпорядники інформаційної політики нинішнього керівництва держави – родом із аналогового минулого. Якою може бути комунікаційна стратегія людей, чиїм найбільшим технологічним стрибком був перехід у розсиланні темників від факсу до електронної пошти? Усе те саме – заборонити, обмежити, приховати. Що ми й бачимо з результатів моніторингу: замовчування незручних фактів тими окремими традиційними ЗМІ, які є важливими в уявленні влади – головний інструмент спроб упливу на громадську думку.

Можливо, це поки що працює, але це не може працювати довго, і те, що король голий, рано чи пізно побачать навіть віддані глядачі каналу «Інтер». Тож наш моніторинг являє собою своєрідну хроніку поступової, але неминучої поразки «аналогової» влади в боротьбі з чимось набагато більшим і сильнішим за неї. Подивіться новини – режими, засновані на брехні та обмеженні свобод, зокрема й свободи слова, валяться в усьому світі, мов стиглі яблука в саду. Наостанок вони обов’язково блокують Facebook і Twitter – і що, воно їм допомагає?

Звісно, в ідеалі професійні журналісти (ті, що «з посвідченням») своїми свідомими діями – відмовою від участі у провальному фарсі «Обмежити необмежене», активним прагненням працювати за стандартами й говорити правду, – мали би прискорити перемогу здорового глузду. Для цього багатьом із них також потрібно глибше розуміти механізми та напрямки того впливу, який справляє їхня праця на свідомість аудиторії, аналізувати причини, з яких «папіки» втручаються в редакційну політику й диктують журналістам, що можна і чого не можна казати, й усвідомлювати свою відповідальність повною мірою. Допомогти їм у цьому – також наша мета.

Але якщо вони не захочуть бути чесними з собою і з аудиторією, натомість волітимуть працювати в форматі зомбі, відмовляючись робити правильний вибір під приводом «відсутності вибору» – що ж, аудиторія незабаром навчиться обходитись без них. Уже вчиться, і значна – не дуже численна, але дуже важлива, – її частина вже навчилась, і успішно обходиться. Нічого від цього не втративши, навіть навпаки.

Я маю на увазі людей, які вже знають, що медіа – це вони самі. А отже, розуміння медіа означає розуміння самих себе. Хіба є хтось, кому це не потрібно?