Автор - Генрі Дженкінс, A Manifesto For Media Education

Минулі кількадесят років заприявили тривалу й глибоку фазу перемін у медійній галузі – таких перемін, що траплялися хіба кілька разів за всю історію людства, загалом порівнюваних із винайденням друкарського верстата чи тим проривом, який здійснили нові медіатехнології наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.. Винайдення і подальше регулярне вдосконалення цифрових та мобільних засобів комунікації потягли за собою неперервне культурне кипіння. Згодом воно стало однією зі складових того безупинного процесу, завдяки якому суспільство змогло пристосуватися до власних нових можливостей.

Наслідком такого поступу стало якісно нове розуміння самої сутності ЗМІ та їхніх функцій. В суспільстві виникли й розвинулися нові типи культурних практик, нові соціальні структури, економічні моделі і моделі політичних дискусій. Кожна така модель сформувалася завдяки зрушенням у нашому усвідомленні простору й часу, які, в свою чергу, не відбулися б без нових засобів і можливостей суспільної комунікації.

«Цифрова революція» мала суттєвий вплив на інститути, вірування й практики, що раніше здавалися надзвичайно консервативними – наблизивши їх у такий спосіб до нового витка порозуміння з широким загалом. Термін «цифрова революція» - це, звісно, спрощення, але сама ідея, що дає нам змогу уявити нові комунікативні можливості, варта подальшого розвитку. Якби більшість цих інститутів виявили потужнішу опірність новим віянням – це лише підставило б їх під сильний удар з боку медіа. Ідея «цифрової революції» сформувалася на основі Архімедової «теорії виштовхувальної  сили», коли нові медіа мали б витіснити попередні. Та сталося інакше. Відбувся процес своєрідної конвергенції, тобто зближення – старі й нові ЗМІ почали взаємно впливати одні на одних так, як того ніхто навіть не очікував. Зокрема помітні були зміни у виробництві, розповсюдженні та споживанні культурного продукту – до активної участі в цьому процесі було залучено й аудиторію.

Певна річ, ці зміни не могли не вплинути на методику викладання геть усіх предметів в університетах і геть на всі види суспільної активності поза межами навчальних закладів. За таких умов обговорювати доцільність і важливість медіаосвіти вже не випадає. Лишається відкритим інше питання – чи повинна медіаграмотність бути однією окремою дисципліною, а чи складовим елементом усіх інших? Адже сьогодні вміння спілкуватися цінується вище, ніж будь-коли.

Тож передовсім кожен студент має розвинути в собі основні соціальні навички, яких вимагає робота в умовах співдії з іншими і які водночас є джерелом абсолютно нових можливостей. (Говорячи про співдію, я маю на увазі явище, коли більшість людей починає сама формувати колообіг ідей та образів і творити медіажиття. Культура співдії поки що не стала всеохопною, та в культурі як такій співдію вже помітно більше, ніж у до-мережеву епоху.) Свого часу я співпрацював із MacArthur Foundation, де ми визначили 12 основних умінь (грати, володіти мовою, моделювати ситуації, візуалізувати, орієнтуватися в медіа, домовлятися, мислити колективно, класифікувати набуті знання, висловлювати судження, обстоювати авторське право й виконувати кілька завдань одночасно), які має розвивати в собі кожен студент. Ці вміння – не менш важливі за навички роботи в друкованому ЗМІ, на радіо чи телебаченні; і саме вони лишатимуться незмінними попри будь-які новації у галузі медіа. Ми розробляємо навчальні плани таким чином, щоб показати, як формування цих умінь може поєднуватися з класичними дисциплінами – скажімо, розглядаючи приклади художніх запозичень і практичного застосування мовних правил на семінарах з літератури чи моделюючи та візуалізуючи різні ситуації на заняттях з природничих і соціальних наук.

Окрім цих базових навичок, що їх варто формувати також і в учнів середньої школи, я хотів би висловити свою думку щодо певних «контекстуальних» знань, без яких зрозуміти всі ті зміни, що відбуваються довкола нас, майже неможливо. Кожен учень і студент повинен володіти щонайменше загальним механізмом розуміння суті цих змін у галузі інформації, а це, в свою чергу, потребує ґрунтовніших знань історії медіа в перехідні періоди. Кожен учень і студент повинен володіти щонайменше загальним механізмом розуміння того, як соціальні інститути й практики впливають на формування й функціонування медіаресурсів – від радіо й телебачення до соціальних мереж, від Медісон-авеню до Кремнієвої долини.

У попередні періоди медіаосвіта носила радше захисний характер, віддзеркалюючи ситуацію, в якій більшість ЗМІ створювались і виходили в світ за сприяння тих чи інших могутніх інституцій і були вільні від будь-якого впливу «знизу». Тепер же наше завдання – готувати суспільство до нових ризиків і нових, розширених можливостей використання медіа як звичного ресурсу у повсякденному спілкуванні. І розпочати можна з тлумачення класичної вже різниці між масовою культурою (за якої ЗМІ функціонують лише як об’єкт масового споживання) і культурою популярною (що передбачає використання людьми ЗМІ як інструменту кращого усвідомлення своєї ідентичності та соціальних умов життя). Можна також додати сюди й акцент на культурі співдії (адже дедалі більше читачів уже творять культуру самі) та розширенні поля функціонування медіа (адже ми здебільшого самі сприяємо цьому за допомогою соціальних мереж). Медіаосвіта повинна бути орієнтована саме на учасників цієї співдії – не плутати з виробниками й споживачами культурного продукту, хоч ці поняття і є доволі спорідненими. 

Медіаосвіта пропонує знання й уміння, потрібні нам у повсякденному житті – як громадянам, споживачам, членам родин і товариств, - та все ж не можна оминати їх увагою і в освітніх програмах для правників, лікарів, бізнесменів та ін. Сьогодні в усіх сферах життя відчувається значна потреба в так званому «мислеформуванні» (thought leadership), тобто вмінні висвітлити проблему зрозумілою й доступною для всіх мовою, так само, як і в умінні застосовувати власну медіаграмотність для прийняття практичних і прагматичних рішень.

Ґрант МакКракен у своїй праці «Відповідальні за культуру: як створити живу корпорацію з власним духом» (McCracken, G. (2009). Chief Culture Officer: How to Create a Living, Breathing Corporation) заперечив, що таке прагнення зрозуміти, як зміни в галузі медіа та культури впливають на економіку, може призвести до того, що багато корпорацій почнуть наймати «відповідальних за культуру» (Chief Culture Officers), тобто людей, здатних поділитися своїми гуманітарними знаннями з топ-менеджерами великих компаній. Якщо ця ідея втілиться в життя, ми матимемо змогу спостерігати медіа-підкованих студентів, що працюватимуть не лише за творчими напрямками, а й у будь-якій галузі бізнесу. Це будуть співробітники аналітичних центрів, арт-куратори, журналісти, рекламісти й представники безлічі інших професій, декотрі з яких іще не мають назв. Основний акцент у сучасній медіаосвіті робиться передовсім на вихованні таких самих спеціалістів,  якими були їхні викладачі, попри зменшення кількості робочих місць і ставлення до студентів, що влаштовуються на роботу за іншим фахом, як до побічного продукту вищої освіти у стані занепаду. Може, настав час нам переглянути свої пріоритети й усвідомити, що медіаграмотність корисна для всіх, незалежно від обраної професії – і постійно наголошувати студентам саме на цьому?

За таких умов власне програма медіаосвіти теж дуже різнитиметься від тієї, яку ми пропонували в минулому. Передусім, ми намагаємося якнайдетальніше пояснити, що академічна теорія зараз надзвичайно тісно пов’язана з практикою - не лише фаховою (яка й сама зазнала суттєвих змін, зважаючи на те, як часто їй доводиться конкурувати з теорією), а й повсякденно-життєвою. Теоретичні курси ми доповнюємо прикладними дисциплінами так, щоб студенти мали змогу і стимул випробовувати себе у творчості, самостійно вирішувати професійні питання й ділитися своїми ідеями з широким загалом.

Досі я послуговувався терміном «медіаосвіта»; та доки американські університети не відійдуть від системи фрагментарних і вузькоспеціалізованих курсів і не почнуть розробляти комплексний підхід до вивчення зв’язків між власне медіа та їх видозмінами, це буде лише порожнє слово. Журналістику більше не можна викладати відокремлено від інших наук чи протиставляти їм. Тепер ми повинні зосередитись на медіа-екології в цілому. Настав час розширювати горизонти й досліджувати розвиток медіа в історичному, географічному та політичному аспектах.

А доки ми формуємо нову програму медіаосвіти, можна, скажімо так, відчинити всі вікна й двері – впустити свіжий вітер, що принесе з собою нові перспективи. Суспільство й університети потребують нового підходу до викладання журналістики, але воно має бути інтердисциплінарним, щоб уникнути небажаної однобокості, яка обмежує знання предмету.  Ми мусимо цілком переформатувати наші знання, щоб адекватно відображати нові реалії життя, невіддільного від медіа та Всесвітньої мережі. Свого часу я жартував, що найвагоміший внесок у нову медіаосвіту зроблять найменш учені й досвідчені люди – студенти, які ще не визначилися зі своєю спеціалізацією (не тому, що їм нічого не цікаво, а тому, що коло їхніх зацікавлень лежить здебільшого в досі чітко не окресленому міждисциплінарному просторі, що сформувався під час останньої науково-технічної революції).

Найбільшим випробуванням у новій системі медіаосвіти, очевидно, стане те, що університетам, щоб досягти поставленої мети, доведеться йти на діалог із широким загалом – включно з представниками промислової галузі. Зараз багато вчених мужів пишаються своєю неучастю у тих основних діалогах, завдяки яким, власне, формується суспільство. Та якщо вже ми живемо в епоху перемін у медійній галузі – не варто втрачати надзвичайну можливість поділитися своїм досвідом, якщо це може підштовхнути наявні суспільні інститути і практики до змін.

Як же нам за таких умов лишитися «критиками»? Я пропоную – не замикатися в своїх кабінетах, а ставити гострі запитання, бути далекоглядними і мислити ширше. Адже науковці, як відомо, - одні з небагатьох, хто просто мусить усе ускладнювати – ну то ускладнюймо! Розхитуймо і заперечуймо все усталене – хай то будуть утопічні чи антиутопічні теми, актуальні для «популярної» журналістики, однобокі, замкнуті на собі принципи бізнес-літератури чи гіпотези, з яких протягом багатьох поколінь складалися академічні теорії в тому світі, де були зовсім інші умови для функціонування медіа. Основний принцип нової медіаосвіти – безстрашність. А цього не досягнеш, якщо діяти за старими принципами й наслідувати старі традиції.

Медіаосвіта – це, мабуть, останнє, що докорінно зміниться внаслідок нещодавньої революції власне у галузі медіа; і ми повинні стати першими, хто втілить ці зміни в життя.

Генрі Дженкінс, завідувач кафедри теорії масової комунікації, журналістики та кіномистецтва Університету Південної Каліфорнії

A Manifesto For Media Education, переклад – «Медіаграмотність»