Автор – Сабрина Тевернайз, The New York Times

Минулої зими я висвітлювала релігійне свято у Пакистані, на яке з’їхались тисячі вірян. Серед них не було жінок, принаймні, я не бачила жодної. Продираючись крізь натовп, я тамувала подих, щосекунди озираючись, уникаючи рук, що прагнули мене помацати, відбиваючись від них.

Натовп може бути небезпечним для репортера, особливо під час війни чи масових заворушень. На минулому тижні колеги, що висвітлювали акції протесту в Бахрейні, опинились під вогнем із гелікоптера, який, схоже, цілив саме в них.

Та для жінки-репортера натовп несе інші загрози. Ми часто зазнаємо того різновиду насильства, яке не загрожує колегам-чоловікам. Це та грань репортерської роботи, з якою більшості з нас доводилося стикатись, але яку мало кому кортить обговорювати.

На минулому тижні телекомпанія CBS повідомила, що на її репортера Лару Лоґан у Каїрі напав натовп чоловіків. Компанія не розкривала деталей, але формулювання, що містилось у заяві – що Лара зазнала «жорстоких і тривалих сексуальних домагань» - говорить достатньо. Загроза стала для Лари реальністю в момент, коли вона тамувала подих серед натовпу.

З кінця 90-х я працювала в низці неспокійних країн: Лівані, Ґазі, Пакистані, Туреччині, Грузії та Росії. В жодному з цих місць мене не викрадали й не ґвалтували, одначе багато разів я зазнавала знущань. Зазвичай це ставалось саме в натовпах, де я опинялась серед чоловіків.

Ризик подібних інцидентів особливо великий у моменти великих суспільних пертурбацій, коли люди відкидають обмеження й виявляються готовими на все. Так було в Багдаді 2003 року, на ринку зброї, коли молоді люди, що живуть у злиднях і не звикли бачити іноземців, оточивши, спершу мацали мене, а потім почали здирати одяг. Я відбилась за допомогою колеги.

Це була помилка початківця. Я була вбрана у мішкуваті безформені штани, та однаково не виглядала як жінка в місцевості, де всі жінки носять чорні футляри, що повністю ховають їхнє тіло. Того ж дня я пішла до іракської крамниці й придбала одяг, який закривав тіло від гори до низу.

Прикрі випадки траплялись іще кілька разів протягом років, що я працювала в Іраку. Найдивнішою була історія з британськими солдатами у віддаленій частині південного регіону Майсан навесні 2006 року. Я опинилась у центрі дивного параду: натовп хлопців зібрався довкола, дивлячись на те, як я простую разом із кількома британськими солдатами та перекладачем від танку до їхнього села.

Одним було років із п’ять, інші були вже підлітками. Хлопець у світло-зеленій футболці підбіг і помацав мене за інтимні місця. Потім другий, третій… Солдати зніяковіло відвертались. Перекладач намагався відігнати їх, але марно. Натовп почав скандувати щось арабською – як я довідалась потім, це були грубі слова. Коли ми дістались до поліцейського відділку, охоронці порядку мусили стріляти в повітря, щоб розігнати хлопчаків. Один із поліціантів сміявся, пропонуючи вистрелити в них.

Та з усіх місць, де я працювала, мусульманські країни не були найгіршим місцем у плані сексуальних переслідувань. Найнебезпечнішим виявився контакт із російськими солдатами – мешканцями країни, де насилля над жінкою, часто спричинене алкогольним сп’янінням, є нормою.

Я отримала дозвіл на перебування у військовому з’єднанні росіян, яке зайняло грузинське місто Ґорі. Чоловіки були п’яні. Я працювала. Було темно, у розграбованому приміщенні державної установи не було електрики. Один із солдатів приставав до мене так наполегливо, що я  мусила сховатись у порожній кімнаті, забарикадувавши двері меблями.

Назавтра я переїхала до порожнього готелю, що закрився з початком бойових дій. Чоловік, який назвався наглядачем, прийшов і став поруч зі мною, спостерігаючи за тим, як я розпаковую свої речі. Потім узяв ключ і закрив двері зсередини. Я запитала, навіщо, й він відповів, що хоче захиститись від мародерів. Готель був порожній, я почала панікувати. Сказала йому, що забула щось у машині, й попросила відімкнути двері. Він відімкнув, і я пішла геть.

Тоді ж, за часів російсько-грузинської війни, я верталась до Тбілісі автостопом сама, відбившись від групи журналістів. Чоловік за п’ятдесят за кермом роздовбаної радянської машини, заповненої персиками, запропонував підвезти. Він розмовляв приязно, а тоді раптом сказав мені знімати сорочку.

Я попросила зупинитись і висадити мене, та він відмовився й продовжував наполягати, сягаючи до мене рукою. Я закричала, почала відбиватись. Він загальмував, і я вистрибнула з машини.

Зупинившись, він відкрив багажник. Персики висипались на дорогу. Він волав мені вслід: візьми персиків!

The New York Times

Переклад – «Медіаграмотність»

Ілюстрація – reuters.com