Правда про твітер, фейсбук і арабські революції

00:00,
28 Лютого 2011
2931

Правда про твітер, фейсбук і арабські революції

00:00,
28 Лютого 2011
2931
Правда про твітер, фейсбук і арабські революції
Яку конкретну роль відіграли соціальні мережі в подіях у Магрибі та на Близькому Сході. Розповідає очевидець.

Усі чули про те, що масові виступи проти влади в Тунісі, Єгипті, Бахрейні та Лівії координувались за допомогою соціальних мереж. Влада ж, прагнучи дезорганізувати бунтівників, перекривала доступ до фейсбука, твітера, а подекуди до інтернету загалом. Бачили фото із зворушливими подяками фейсбуку з вулиць єгипетської столиці, і, звісно ж, читали, що єгиптянин назвав свою дочку Фейсбук. Чи справді соціальні медіа мають фатальний вплив на диктатури? В чому цей вплив полягає? Чи належить цей феномен суто арабському світові? Журналіст Пітер Бомонт із The Guardian розповідає, як конкретно активісти арабських революцій використовували нові медіа.

 

Своєрідним уособленням масових виступів на Близькому Сході та в Північній Африці став образ молодого чоловіка чи жінки із смартфоном у руці. Піднісши руку з телефоном над головою, вона фотографує демонстрантів біля резиденції прем’єр-міністра Тунісу. Він – розлючений єгипетський лікар у машині швидкої допомоги, що зупинився, аби сфотографувати чоловіка з головою, розбитою прибічниками Мубарака. Або лівієць, що біжить вулицею Бенгазі, перевівши свій телефон у режим зйомки на відео, здивований тим, що молоді люди перед ним падають із простреленими головами.

 

Усі ці образи потрапили до нас через соціальні медіа. Власне, це не лише образи: одного ранку я сидів на площі Тахрір у Каїрі поруч із шістдесятирічним хірургом, який захоплено твітив про свою участь у протестах. У наш час барикади наїжачуються не багнетами й цівками рушниць, а мобільними телефонами.

 

Ці заворушення називають арабськими версіями антирадянських революцій у Європі кінця 1989, порівнювали з іранською революцією 1979 року, коли було скинуто шаха. Найчастіше ж говорять про те, що це революції, породжені медіа – інспіровані Wikileaks, фейсбуком і твітером.

 

У відповідь з’явився цілий клас дописів, який американський медіааналітик Джей Розен назвав статтями «твітер-не-може-повалити-диктатора». Автори цих дописів не просто скептично відгукуються про значення соціальних медіа в близькосхідних подіях, але часом навіть заперечують будь-яку їхню роль. Прикладами можуть бути статті Малколма Ґледвелла в Тhe New Yorker (Does Egypt Need Twitter?), Лорі Пенні в Тhe New Statesman (Revolts Don't Have to be Tweeted) і навіть Дейвіда Краветца у британській версії Wired (What's Fuelling Mideast protests? It's More Than Twitter). Усі вони, виступаючи з позицій суто умоглядних,говорять про те, що революції роблять люди, а не соцмережі.  

 

Для нас – журналістів, які були там і висвітлювали ці події, - величезна роль, яку відіграли в них соціальні медіа, є незаперечною.

 

Те, як люди спілкуються між собою в моменти історичних криз і перетворень, важить. Миттєвість поширення ідей, притаманна соціальним медіа, не обмежена жодними умовностями традиційних ЗМІ, частково пояснює швидкість, із якою революційна ситуація розгорталась у кожній окремій країні й поширювалась регіоном. Організація протестних рухів, часто хаотична й позбавлена ієрархії, відтворює моделі побудови інтернет-спільнот.

 

У недавньому коментарі The Huffington Post Розен сказав, що обидва екстремальні підходи є однаково хибними, і він має рацію. Досліджувати цю тему я також починав із скептичним ставленням, але те, що мені довелося побачити у Тунісі та Єгипті, змінило мою думку, як і повідомлення з Лівії та Бахрейну. Ані уявлення про «твітер-революцію», ані твердження, що твітер не відіграв важливої ролі не відображають дійсності. Внесок соціальних мереж в арабські революції настільки ж важливий, наскільки складний, суперечливий і незрозумілий.

 

Значення та роль соціальних медіа в кожній із країн, де відбулись масові виступи, визначені особливими місцевими чинниками, не в останню чергу тим, як населення тієї чи іншої країни користується інтернетом, і чи існують обмеження, встановлені державою. Ще одним вагомим чинником є організованість груп, що використовують соціальні медіа.

 

Коли бізнесмен, політик та інтернет-активіст Тарак Меккі, який раніше мусив виїхати до Канади, повернувся до Тунісу невдовзі по Жасминовій революції, його вітала юрба прихильників. Більшість із них знали його за відеопрограмою «Тисяча й одна ніч», випуски якої Тарак публікував щопонеділка в YouTube, висміюючи режим президента Зін Алябідіна Бен Алі.

 

«Це чудово, що ми перемогли його за допомогою інтернету, публікуючи відео, - сказав Меккі по приїзді. – Люди довіряли речам, які ми робили в інтернеті, тому ми досягли успіху».

 

Туніський режим Бен Алі виявився вразливим до внутрішньої та зовнішньої незгоди, яку представляла програма «Тисяча і одна ніч». Хоча, здавалося б, владі нічого не загрожувало у країні, де ЗМІ та інтернет перебували під жорстким контролем держави, опозиція ледве животіла, блогерів ув’язнювали й катували, й навіть соціальні мережі були заблоковані – крім фейсбука.

 

«Фейсбук хотіли закрити на початку 2009 року, - розповідає Халед Кубаа, голова Інтернет-товариства Тунісу. – Але це було дуже важко. Фейсбуком користується так багато людей, що режим зрозумів: від закриття доступу буде більше проблем, ніж від самої мережі». Спроба блокувати фейсбук у 2008 році протягом шістнадцяти днів виявилась невдалою – під тиском інтернет-активістів влада відступила. Та, за словами Кубаа, влада намагалась перешкоджати вільному користуванню фейсбуком в інший спосіб: викрадала паролі та нищила облікові записи користувачів. Міністра внутрішніх справ Тунісу називали «Амар 404» - за сторінкою помилки 404 «сторінка не знайдена».

 

Попри поширені уявлення про те, що в Тунісі відбулась «твітер-революція», спровокована WikiLeaks, ці ресурси не відіграли в цих подіях значної ролі. Коли почались заворушення, на весь Туніс було близько двох тисяч осіб, зареєстрованих у твітері, з них лише двісті активних користувачів. Доступ до сторінок WikiLeaks, на яких ішлося про корупцію в Тунісі, - як і їхніх перекладів арабською, до створення яких були причетні Кубаа та його друзі, - блокувався відразу по їхній появі. До того ж, для тунісців інформація WikiLeaks не була новиною. Натомість, величезне значення мав фейсбук, яким у країні користується близько двох мільйонів осіб. Він залишався своєрідною лазівкою до грудня 2010 року, коли режим розпочав потужну атаку на соціальну мережу.

 

«Уплив соціальних медіа був вирішальним, - каже Кубаа. – За три місяці до того, як Мохаммед Буазізі спалив себе в Сіді-Бузіді, аналогічний випадок був у Монастірі. Одначе про нього ніхто не довідався, бо не було фото. Натомість, самоспалення Буазізі сфотографували, й люди побачили знімки у фейсбуку».

 

Не лише в Тунісі, а й в інших країнах Магрибу та Близького Сходу фейсбук в умовах цензури виконував роль, яку неспроможні були виконати традиційні ЗМІ: джерела інформації. Наступного тижня після падіння режиму Бен Алі на демонстрації противників включення колишніх урядовців до нового кабінету міністрів я познайомився з 24-річним співробітником колл-центру Нурідіном Буррі. «Ми досі не віримо новинам, телебаченню, - сказав мені він. – Я дізнаюсь про події в країні з фейсбука, з інтернету». Буррі розповів, що під час масових виступів він та його друзі обмінювались інформацією про загрози на вулицях, викладаючи фото й відео у фейсбуку.

 

На відміну від Тунісу, де твітер не мав вагомого впливу, в Єгипті він відіграв важливу роль в організації виступів проти режиму Хосні Мубарака. У цій країні культура використання соціальних медіа є набагато поширенішою та розвиненішою, ніж у Тунісі. Влада відповіла на виступи, віддавши мобільним операторам наказ заборонити пересилання смс. Те саме згодом зробив у Лівії Муаммар Каддафі.

 

У Єгипті інформація про місце, час та обставини проведення демонстрацій поширювалась фейсбуком і твітером, а дванадцятисторінкова інструкція для учасників протестів пересилалась електронною поштою. Тоді режим Мубарака – як раніше Бен Алі в Тунісі – відключив інтернет і 3G-мережу. Після чого соціальні мережі замінив аналоговий еквівалент твітера – плакати з інформацією про те, де й коли збиратись наступного дня, які демонстранти тримали над головою.

 

Колумніст із Об’єднаних Арабських Еміратів Султан Аль-Кассемі, який вів безперервну твітер-трансляцію під час єгипетських протестів, пересилаючи інформацію та англійський переклад найважливіших виступів, закликає сприймати заяви про ключовий вплив соціальних медіа з дещицею іронії. «Соціальні медіа, безперечно, відіграли свою роль в арабських революціях, але їхній вплив часто перебільшується. Єгипет був відключений від зовнішнього світу протягом шести днів, але протестний рух не припинився. Сьогодні інтернет відключений у Лівії, але, як бачимо, й там боротьба триває. Головна роль соціальних медіа полягала не в координації повстанців, а в донесенні новин до зовнішнього світу. Блогери й користувачі твітера повідомляли факти, які не могли потрапити в поле зору традиційних медіа. Ця інформація допомогла привернути увагу світової громадськості, яка солідаризувалась із учасниками революцій і тиснула  на уряди своїх країн, вимагаючи реакції. Крім того, за допомогою соціальних медіа поширювалась інформація про медичну допомогу постраждалим, важливі телефонні номери та координати супутникового сигналу Аль-Джазіри”, яку теж весь час блокували», - каже він.

 

Таку саму картину можна було бачити пізніше в Лівії та Бахрейні: соціальні мережі, окрім публікації численних зображень сутичок із демонстрантами, допомагали поширювати повідомлення про потребу в донорській крові для постраждалих, координувати демонстрантів та повідомляти телефони для dial up тим, хто не мав іншого доступу до інтернету. Лівійські активісти також закликали мешканців Єгипту надсилати їм єгипетські сім-карти, за допомогою яких вони могли б обминути блокування доступу до мережі.

 

Та найголовнішою була можливість спілкуватися. Блогер Мона Ельтахаві, що народилася в Єгипті, каже, що соціальні медіа дали найбільш упослідженим соціальним групам у регіоні змогу висловити свою думку й уголос сказати: «досить!».

 

У Тунісі я познайомився з Ліною Бен Менні, 27-річною університетською викладачкою мовознавства, яка веде блог A Tunisian Girl. Вона була серед тих блогерів, що найактивніше висвітлювали самоспалення Мохаммеда Буазізі, їздила до Сіді-Бузіда, писала про протести в місті у свій блог та фейсбук. «Завдяки фейсбуку зібрались перші групи підтримки, були організовані перші демонстрації на знак протесту проти того, що відбулось у Сіді-Бузіді, - каже вона. – Соціальні медіа були єдиною шпариною в тотальній цензурі». Що, втім, не означає, що вся інформація, яка поширювалась через соціальні медіа, була достовірною та точною. Яскравим прикладом є історія самого Буазізі – випускника університету, якого змусили продавати фрукти, і який наклав на себе руки через знущання та несправедливість чиновників. Вона розійшлася інтернетом і викликала співчуття в широких мас. Усе це була правда, крім одного факту: Буазізі не лише не вчився в університеті, але навіть школи не закінчив.

 

Люди часто поширювали неперевірену інформацію, яка здавалась їм вірогідною та корисною. Наприклад, викладене в соціальних мережах відео масових виступів в Ірані, які начебто відбуваються в наш час, насправді було зняте 2009 року. Підміну зауважили, знов-таки, користувачі твітера.

 

Ще одним чинником важливості соціальних медіа в цих подіях стало поширення інформації традиційних медіа, яким довіряють у регіоні, зокрема супутникової мережі «Аль-Джазіра». Канал був вимушений поширювати свої матеріали через фейсбук, ютьюб і твітер, адже його сигнал блокували у країнах, де відбувались заворушення. Так фото і відео вуличних протестів повертались до повсталих країн із соціальними медіа, пройшовши через катарський телеканал.

 

Для мене найкращим підсумком цього явища стали слова, почуті від молодих тунісців під час демонстрації. Я запитав їх, що вони фотографують на свої мобільні телефони. «Себе. Нашу революцію. Викладемо в фейсбук, - відповів один із них, сміючись, неначе це було дурне запитання. – Так ми повідомляємо світові, що в нас коїться».

 

The Guardian

Скорочений переклад – «Медіаграмотність»

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду