Павло Солодько: «Інтелігент переважно бубнить щось у себе на кухні»

Павло Солодько: «Інтелігент переважно бубнить щось у себе на кухні»

00:00,
10 Березня 2011
2877

Павло Солодько: «Інтелігент переважно бубнить щось у себе на кухні»

00:00,
10 Березня 2011
2877
Павло Солодько: «Інтелігент переважно бубнить щось у себе на кухні»
Павло Солодько: «Інтелігент переважно бубнить щось у себе на кухні»
Співредактор «Історичної правди» – про те, чим інтелігенти радянського зразка відрізняються від теперішніх інтелектуалів, чи можуть вони дружити з владою, і як класифікувати Табачника

«Медіаграмотність» продовжує з’ясовувати, хто такі українські інтелектуали і чи можуть вони співіснувати з українськими медіа. Нашими співрозмовниками вже були Сергій Жадан та Андрій Портнов.

На черзі – Павло Солодько, співредактор інтернет-видання «Історична правда» (проект групи «Українська правда», журналіст, письменник (автор книги «Четверта революція»), громадянський активіст. Павло працював у тижневику «Контракти», потім в «Українському тижні», звідки пішов разом із кількома колегами, заснувавши згодом сайт zaua.org.

Павло добре знає, як складні, й тому невідомі загалові, речі робити простими і зрозумілими. «Популяризувати», чи навіть «науково популяризувати», – слово, яке він вживає дуже часто, прагнучи піднімати теми, які для більшості видань є неформатом, і розповідати про них цікаво й доступно. Говоримо про те, як інтелектуали відрізняються від інтелігентів, до кого з них належить Табачник, хто з них завжди в опозиції, а хто може співпрацювати з владою.

– Павле, чи доцільно в українському контексті використовувати слово «інтелектуал»?

– Чом ні. Я б зарахував до інтелектуалів усіх освічених людей, які критично осмислюють реальність і діляться результатом з іншими.

У нас часто використовують слово «інтелігент». І між цими словами існує певне протистояння. Слово «інтелігент» має більш радянське забарвлення. Ліна Костенко – інтелігентна людина. А який-небудь діяч більш сучасного покоління вже називає себе інтелектуалом. Наприклад, Ярослав Грицак.

– А чому між цими словами є протистояння?

– Я маю на увазі семантичну різницю. Жодного ідеологічного протистояння там нема. Хоча он Ліна Костенко недавно образилася на інтелектуалів.

– Різниця поколінь точно є між «інтелектуалами» й «інтелігентами». А ще які відмінності? Невже тільки вік має значення?

– В інтелектуалів є претензія на дію. Вони весь час намагаються щось робити. В цей самий час інтелігенти клепають ядерні ракети в секретному інституті, а потім сидять на кухні та обговорюють почуті по «Радіо Свобода» політичні новини. Я би швидше казав про науковців. Є науковці, які реально працюють і мають результат своєї роботи. Невже вони не інтелектуали?

– І тут виникає поділ на публічних і непублічних інтелектуалів…

– Думаю, що слово «інтелектуал» уже передбачає претензію на публічні заяви. Людина не просто вивчає XVII століття, а розповідає про нього з якоїсь медіаплатформи. Саме ця медіаплатформа надає магічного ореолу терміну «інтелектуал».

– Але ж не всі інтелектуали публічні.

– Публічність може бути різною – від колег по роботі до телеглядачів. Деякі з інтелектуалів мають своє генетичне середовище, в якому вони можуть бути суперпопулярними та дуже публічними. Скажімо, працюють в Академії наук, мають аспірантів, свої дослідження, займаються вузькою проблематикою, об’єднуються в групи по інтересах. Їх може бути сотня, а може бути тисяча. Але це все одно доволі вузька спільнота. Часто вони пишуть чудові тексти, але їх потрібно науково популяризувати. Тоді їх прочитає не сотня людей, а 10 тисяч. Щось подібне я намагаюся робити на «Історичній правді».

– Лишається неясно, кого можна вважати публічним інтелектуалом.

– Того, хто використовує медіаплатформу, того, до чиєї думки дослухаються інші. Колонка – це ознака інтелектуала. Тобто вести колонку ще не означає бути інтелектуалом. Але інтелектуали зазвичай ведуть колонки. Крім колонок, інтелектуал може продукувати хороші науково-популярні матеріали про речі, на яких він знається.

– Думки доходять до широкого загалу?

– До наскільки широкого? До телевізійної аудиторії? Якщо інтелектуал декілька разів візьме участь у шоу Савіка Шустера, то це значно масовіша платформа, ніж журнал «Критика». Тобто все залежить лише від обраного медіа.

– Останнім часом все актуальнішим стає використання інтернет-медіа. Як це впливає на життя публічного інтелектуала?

Герой книжки Ліни Костенко, як ми пам’ятаємо, програміст. Навіть інтелігенти наділяють сучасні медійні технології інтелектуальним змістом. Є прекрасні блогери в Livejournal, чиї матеріали ми передруковуємо. Наприклад, чудовий блогер joanerges, який у своєму блозі робить гарний медіатизований інтелектуальний продукт із джерел, недоступних пересічному юзеру, бо юзер не знає іноземної мови, не вміє працювати з державними фотоархівами або йому просто ніколи.

– Блогера можна вважати публічним інтелектуалом?

– Він може бути публічним у колі своїх друзів. Але для глядачів шоу Савіка Шустера треба, щоби блогер прийшов у ефір і щось там прочитав. Якщо він так робитиме кожної програми, то стане експертом у своїй галузі і для телеглядачів, а не тільки своїх френдів.

– Уявімо віртуальну ситуацію. Живе собі аспірант Ікс, працює на якій-небудь кафедрі та щось собі пише, але він абсолютно не публічний. Як можна його медіатизувати та зробити публічним інтелектуалом?

– У мене є класна знайома, молекулярний біолог – зараз вона працює на Заході, періодично повертається та працює в надрах своєї лабораторії. Я свого часу попросив її зробити матеріал для «Українського тижня» – вона написала про дослідження геному людини. Вона дуже гарно пише, з гумором і не занудно. Вдалося зробити гарну інфографіку, бо в нас художник – хімік за освітою. Вона написала нам кілька текстів про біологію та генетику – цікавих і з упізнаваним стилем. І, очевидно, для читачів цього журналу вона стала певним світилом у генетиці.

– Ну але це одиничний і нехарактерний випадок.

– Та ні. Кожен редактор eхопиться за автора, котрий може гарно писати про генетику. В усіх хороших журналах є рубрика «Наука». Навіть у Playboy чи Vanity Fair.

– Але описаний випадок – це фактично блат. Хтось комусь когось порадив. Чи є більш відкриті шляхи?

– Не обов’язково пропонувати свої матеріали в редакцію. Можна завести блог або свій сайт і вішати все туди. Але це потребує ресурсів у вигляді часу.

– В яких сферах «водяться» інтелектуали?

– Назви будь-яку професію.

– Літературознавець.

– В Україні сьогодні є чимало вже готових платформ, де літературознавець може публікувати свої тексти.

– А ще?

– В будь-яких. Це залежить від того, чим тут-і-зараз цікавиться суспільство. От була епідемія грипу минулого року – і одразу ж дитячий лікар Комаровський став для певної категорії людей медіасвітилом, інтелектуалом. Це був його прорив. А зараз уже ним цікавляться менше.

Я як редактор історичного сайту дослухаюся до Ярослава Грицака – він розплутує ідеологічні настанови, які зараз вплітаються в історичну науку. А як громадянину мені імпонує Тетяна Монтян, яка без сумніву є в Україні головним експертом з управління спільниммайном. На жаль, через специфічний спосіб висловлення думок до Тані прислуховуються значно менше людей, ніж хотілося б, хоч вона й перекладає Нобелівських лауреатів і об’їздила півсвіту, вивчаючи досвід реформ прав власності.

З непублічних інтелектуалів – у мене є товариш Толя Бондаренко. Його досягнення в сфері медіа – він працював редактором відділу «Політика» в «Українському тижні». Він як технар за освітою класно аналізує інформацію, читає купу західних ЗМІ та блогів і нетривіально підходить до оцінки наших соціальних чи політичних ситуацій. Але його знає якась сотня людей. Ще, приміром, регулярно читаю жж-юзера progenes, яка фахово пише про біологію і останні досягнення науки. Ця інформація не є критично мені необхідною, але вона розриває замкнуте коло нашого інформаційного простору, який ходить кругами від Януковича до Бандери.

– Письменник може бути інтелектуалом?

– Звісно. Якщо він досягнув успіху, то до його думки дослухаються.

– Тут достатньо лише книжку написати?

– Так. Книжка – це теж медіа. От, скажімо, успіх книжки «Чорний ворон» Василя Шкляра. В нормальній країні ця книжка видавалася б у дешевих паперових обкладинках і масово продавалася б десятками тисяч. Саме її читали б усі глядачі шоу Савіка Шустера. Це бойовик із кровицею та дещицею сексу. І все. Але нинішня політична ситуація робить із цієї книжки лауреата Шевченківської премії. Це виглядає як виклик інтелектуалів нинішній владі.

– Інтелектуал і влада. Які між ними можуть бути взаємини?

– От Табачник – інтелектуал? Його книжки видаються та масово друкуються. Так само для багатьох авторитетом є Олесь Бузина – він уже не пропагандист, а інтелектуал з ореолом науковця-архівіста.

– Тобто інтелектуали можуть бути при владі?

– Звісно. Он Ступка ж був міністром культури. Або Вакарчук.

 

– Тобто інтелектуал не повинен бути в опозиції до влади?

– Це інтелігент повинен завжди бути в опозиції до влади. Інтелігент переважно бубнить щось у себе на кухні. Інтелектуал прекрасно може співпрацювати з владою, обслуговувати владу, дружити з владою…

– Хто з сучасних українських інтелектуалів співпрацює з владою, дружить із владою, обслуговує владу?

– Юхновський. Чудовий інтелектуал. Він очолював Інститут національної пам’яті з повноваженнями ледь не на рівні міністерства. Саме він реалізовував політику Ющенка про геноцид і те, що всі повинні покаятися. Я не кажу, що це погано. Така була політика, і цей інститут її впроваджував більш чи менш ефективно.

– Інтелектуали справді можуть вести якусь політику?

– Звісно. Он Забужко, котру зараз сприймають мало чи не як лідера партії «Проти всіх». Або Андрухович, який говорить про Донбас. З іншого боку, коли президент публічно використовує слово «шлепер», то будь-хто більш інтелектуальний виглядає опозицією…

– Навіщо інтелектуалу публічність?

– Бо до тебе прислухаються. Скажімо, якщо Оксана Забужко захоче стати мером Києва, то в неї вже є певний запас популярності. Ця ж популярність є недоліком. Усі впізнають і асоціюють зі сказаним у медіа. Наприклад, хтось у Донецьку може не купити «Дванадцять обручів» через слова письменника про мову «попси та блатняка». Або навпаки, хтось у Хмельницькому не купить «Таємницю», бо Андрухович – «проти всіх». Що найсмішніше – Андрухович же ніде не закликав голосувати проти обох кандидатів. Однак його імідж інтелектуала зіграв злий жарт. Почитай коменти на УП – там саме інтелектуалів звинувачують у бідах нашого багатостраждального народу.

– То може, інтелектуалам варто взагалі відмовитися від критичних суджень?

– Та треба казати те, що думаєш. Тут кажи – не кажи, все одно воно може вдарити рикошетом. Ми за півгодини розмови вже, напевно, купу людей образили, хоч і не хотіли цього.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: dcdn.lt
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду