Колонка написана спеціально для сайту «Оглядач»

Пам’ятаєте одне з попередніх саморекламних гасел Партії регіонів – «будуємо нову країну»? Ну, так вони, здається, збудували. І живуть десь там, в окремій від нас країні. Принаймні, подробиці картини світу в них дуже різняться у порівнянні з нашими. На телебаченні в них опозиції завжди більше, ніж влади, і нікого ні в чому не обмежують. Усі переслідування, арешти, експропріація бізнесів, позбавлення ліцензій відбувається суто за законом і в межах європейських норм. Демократія хоч і йде «особливим українським шляхом», але ж іде!

Дмитро Табачник, наприклад, назвав «гріхом» твердження, що в Україні відбувається наступ на свободу слова. «Якщо зробити елементарний моніторинг ЗМІ, хоча б найпопулярніших телеканалів, скільки в живому ефірі виступають представники влади і опозиції, то набагато більше виступають представники опозиції. Тому говорити про наступ на свободу слова це грішити проти істини», - сказав міністр.

- Єсть моніторинг! – відповіли медіадослідники. Згідно з моніторингом, який проводить Академія української преси, влади в ефірі в середньому в чотири рази більше, ніж опозиції. У лютому влада мала 84% прямої мови в новинах, опозиція – 14%, інші політики – 2%. А Перший національний, - канал, який семимильними кроками йде до громадського телебачення, й Арфуш крокує попереду, - взагалі не давав слова опозиції в новинах. Крім того, телеканали активно вдають, що політичне життя в Україні припинилося – ігнорують важливі події, зосереджуючись на соціалці. Табачнику, звісно, по барабану – його зірке неозброєне око значно краще визначає пропорції синхрону в ефірі, аніж усякі грантожерські моніторинги й контент-аналізи. 

А ось Янукович під час «Розмови з країною» - прямої лінії, яка ще довго «аукалась» на вірних йому телеканалах маленькими «Відвертими розмовами», - прямим текстом сказав: вам, журналістам, пропонують гроші за те, щоб ви критикували владу. Андрій Данилевич, якому адресувалась ця репліка, навіть не зашарівся. А президент мав рацію: цілий рік Данилевичу саме за це платили зарплату – щоб мочив владу і вилизував опозицію. Було це на каналі «Інтер» у 2008-2009 роках, владу тоді звали Юлія Тимошенко, опозицію – Віктор Янукович. Хай там як, натяк ми зрозуміли: критика влади – це все джинса, за неї брудними, тимошенківськими, кіотськими газодоларами плачено! Бо хіба в нормального журналіста, не підкупленого, підніметься рука критикувати таку перфектну владу?

Згідно з іншим моніторингом новин, влада вже не так сильно зацікавлена в тому, щоб мочити опозицію на телебаченні – їй важливіше рятувати власну філейну частину, пояснюючи людям, чому все дорожчає, продукти зникають із прилавків, тарифи ростуть, а обіцяне покращення життя вже сьогодні все ніяк не настає. Мистецтво української політики в тому й полягає, щоб пояснити: ви бачите, як усе погано (спадщина від попередників), але насправді все добре (це вже наших рук справа). Пояснення логічного зв’язку між Тимошенко та зникненням гречки – справа непроста, тому канали штампують сюжети стандартного вигляду формату «Президент зустрівся з прем’єром і ще раз наголосив на необхідності проведення системних реформ та стабілізації економіки», сподіваючись таким чином, можливо, відродити в аудиторії приспані двадцятиріччям незалежності інстинкти радянської доби. Народ повинен знати – в загальних рисах – що влада щось робить. При цьому в жодному разі не цікавитись докладніше, що саме. І вже абсолютним думкозлочином є сумнів із приводу того, що у владі все виходить на відмінно.

Під час тієї ж прямої лінії Янукович, відмахуючись від традиційного запитання про анульовані ліцензії опозиційних телеканалів, заявив, що навіть не знає, який орган займається подібними питаннями. Чи то НКРЗ, чи то щось типу того. Але пообіцяв незабаром зустрітися й познайомитися. Пора, Вікторе Федоровичу, однозначно. Бо якраз на минулому тижні Національна рада з питань телебачення і радіомовлення (ото так називається цей орган, укомплектований вірними слугами Валерія Івановича Хорошковського) забрала ліцензію в чергового опозиційного телеканалу – кримської ТРК «Чорноморська». Ліцензія ця «Чорноморці» насправді, як собаці п’ята нога – три занюханих селища на периферії. Самі збитки. У великих містах і республіканському центрі телеканал, що належить бютівцю Андрію Сенченку, залишається в ефірі й буде в черговий раз увінчаний німбом політичного мучеництва. Маючи всі перспективи перемогти Нацраду в суді, адже підставами для відмови в продовженні ліцензії стали три попередження, два з яких анульовані судом. Щоб Віктору Федоровичу було зрозуміліше: «по беспределу пошли пацаны». Готові спровокувати міжнародний скандал, аби тільки мешканці села Совєтського не дивились бютівський канал.

Істерична реакція на те, що деякі журналюги ще мають нахабство працювати не лише за інструкціями Ігоря Шувалова, стала причиною ще однієї локальної ганьби влади. До тієї самої прямої лінії Партія регіонів зігнала кілька тисяч голів платної масовки – прикрасити телекартинку видимістю народної підтримки. Нещодавно журналіст ТВі Костянтин Усов у програмі «Знак оклику» розвінчав майданарбайтерство, організувавши «мітинг» за гроші за допомогою одного з бригадирів, послугами якого регулярно користуються наші політики. Цього разу випадкові платні прапороносці знов опинились у кадрі тележурналістів – з порівняно незацензурованого каналу СТБ. Насмерть перелякані бригадири видзвонили народного депутата Олену Бондаренко, а та мерщій вигадала (або, можливо, виклала високим штилем почуті від мітингових пастухів вигадки) заяву про журналістську провокацію. Для певності зателефонувала голові правління СТБ Володимиру Бородянському. Той – також для певності – сюжет з ефіру зняв. Щоправда, згодом дещо з відзнятого на псевдомітингах таки потрапило в наступний випуск новин, але вже далеко не все.

Історія із заявою, дзвінком і знятим сюжетом потрапила в новини, а звідти, з ініціативою нунсівця Юрія Стеця, - на розгляд Комітету Верховної ради з питань свободи слова та інформації. І тут опозиція, яка зазвичай непримиренно таврує наступ влади на свободу слова, раптом почала щось бурмотіти, розшаркуватись і пояснювати, що тут порушення, ну, не букви, а духу закону, а отже, не наша компетенція. Ясна річ,  не можна опозиції сваритися з телехолдингом Пінчука, яким керує Олександр Богуцький, сімейними узами споріднений із Блоком Юлії Тимошенко. Свобода свободою, а цих зачепиш – в ефір пускати перестануть!

Олена ж Бондаренко на засіданні комітету пообіцяла, що ніякі журналістські протести не завадять їй телефонувати туди, куди вона має телефонувати. На початках вони, принаймні, намагались дотримуватись якоїсь пристойності, наводили марафет, шукали відмазки. Тепер маски зірвані, умовності відкинуті: куди хочу, туди телефоную. А ті, хто проти, хай покажуть місце в законі, за яким народний депутат не може телефонувати менеджеру телеканалу. Кого хочемо, того ліцензії позбавляємо – частотний ресурс наш, державний. Зручна паралельна реальність, де діють тільки ті закони і правила, які вигідні, інші, включно з Конституцією, можна ігнорувати або підправити, а зростання інфляції та зовнішнього боргу, кумівство, корупцію, безробіття і дефіцит продуктів можна анулювати, просто не сказавши про них у новинах.