Автор – Мелері Джин Тенор, Poynter.org

68-річний Боб Вудворд, легендарний журналіст The Washington Post, який разом із своїм колегою Карлом Бернстайном 1972 року опублікував документи, які спричинили Вотерґейтський скандал, має айфон, айпед і ноутбук. На них він читає газети The Washington Post таThe New York Times, а часом навіть грає в ігри, коли не має чим зайнятись. Одначе до тотальної інтернетизації медіа Вудворд ставиться без ентузіазму. Нанадгробкові Google, каже він, має бути написано: «Я вбив газети». Днями Вудворд завітав до Пойнтерівського інституту й розповів дещо цікаве.

«Журналістика втрачає щось, про що ми будемо дуже шкодувати згодом, - сказав репортер. – Я сподіваюсь, що молоді люди, які розробили фейсбук і ґуґл, скажуть: “нам треба налаштувати інформаційну систему так, щоб вона доносила до людей достовірну, перевірену й розслідувану інформацію”».

Назва скандалу, який приніс Вудворду славу – «Вотерґейт» (Watergate), - є випадковою: операція, яку викрили журналісти, мала секретний код gemstone («самоцвіт»). Про це стало відомо лише згодом, а інакше, напевно, Кучмаґейт був би Кучмастоуном, а Монікаґейт – Монікастоуном.

Згадуючи Вотерґейт, Вудворд знову «кусає» інтернет: мовляв, якби він тоді існував, однаково не допоміг би – цінні конфіденційні джерела в інтернеті не водяться, фейсбуком не користуються, їх треба шукати «в полі». «Ця інформація походила від людей, готових відповідати на запитання. Я говорю з університетськими студентами, й вони кажуть мені: замість двох років, що минули до того, як Ніксон подав у відставку, в наш час це сталося б за тиждень. Бо люди отримали б усю інформацію через інтернет. А я кажу – ні, навіть якби інтернет тоді існував, цієї інформації там не було б!  Стільки всього приховується! Я прокидаюся вранці й питаю себе: що ще приховали ці засранці? Не як цинік – як реаліст. Люди завжди купу всього приховують».

«Вночі вам кажуть правду, вдень – брешуть», - вчить Боб Вудворд. Найкращий час для відвідування джерел інформації – після восьмої вечора: «вони вже поїли, але навряд чи вже лягли». «Ви збираєте шматочки інформації і намагаєтесь зібрати з них історії, а коли вам це вдається, у ваших руках – влада інформації. Ви кажете: я знаю, що сталося такого-то числа, директор ЦРУ сказав таке-то!».

«Мене звинувачували в  лібералізмі, консерватизмі… Насправді я не маю певних політичних поглядів, бо я бачив щирі переконання у лівих, правих, центристів, і часом ці щирі переконання перекривають шлях фактам». Бути неупередженим, висвітлюючи політичні теми, дуже важко, каже Вудворд, особливо на телебаченні: «На телеекрані люди спроможні судити за допомогою ледь помітних нюансів інтонації та міміки можуть. Треба бути дуже обережним із цим».

«Використання анонімних джерел завжди викликало сумніви. Так і має бути, - каже Вудворд – Та люди, що мають вразливі позиції, чимось ризикують, аж ніяк не рвуться говорити на диктофон. Тому використання анонімних джерел змушує репортера ще дбайливіше перевіряти достовірність отриманих фактів. У процесі перевірки інформації ви отримуєте нові факти, і анонімність початкового джерела відходить на другий план».

Інформація, отримана на умовах off the record, за словами Вудворда, категорично не може бути використана, якщо ви не отримаєте її також з іншого джерела. Саме останнього й треба прагнути: «Якщо це цікава інформація, і ви отримали її від міністра оборони, мають  бути інші люди, в яких ви можете перевірити її й підтвердити, що вона є правдивою». Уявлення деяких людей, що сказані журналістам off the record важливі речі ніколи не з’являться у ЗМІ, він вважає абсурдними.

«Скільки ми знаємо про те, що насправді відбувається у владі? Чи ми взагалі знаємо, що там відбувається? В історії з Вотерґейтом і адміністрацією Ніксона, думаю, ми знаємо 90%, але не все», - каже Вудворд.

«Шість років тому, на конференції, я сидів під час вечері поруч із Елом Ґором. Зайшлося про те, яка частка подій, які відбуваються у Білому домі, потрапляє до преси. Я сказав йому: ви були віце-президентом за Білла Клінтона, то скажіть, який відсоток важливих для суспільства речей, які робила влада, нам відомий? Він відповів: один відсоток. Тоді я сказав йому: уявіть, що ви написали викривальні мемуари, в яких розповіли все як є. Тоді скільки ми знатимемо? Він відповів: два відсотки. Ну, це він уже почав дратуватись. Але справді, як можна підвищити цей відсоток? Я вважаю, що журналісти спроможні на це. Беріть інтерв’ю в людей, шукайте документи, застосовуйте свою інтуїцію, щоб витягати на світло приховані факти.

У випадку Буша і Обами я просто сідав і викладав на папері свою версію того, що відбувається, й відсилав їм: “Ось як я зрозумів те, що відбулося. Хотілось би почути, що думаєте з цього приводу ви”. Бушеві я послав 21-сторінкового листа. Наступного дня мені зателефонувала державний секретар Кондоліза Райс: “Президент прочитав, я прочитала… Ви збираєтесь написати це й своїй книзі та статтях у газеті незалежно від того, чи зустрінетесь із президентом?” – “Авжеж.”– “Гаразд, завтра він вас прийме”».

«Головне – сприймати джерела настільки ж серйозно, наскільки вони самі себе сприймають, виявляти щиру зацікавленість ними, тим, що вони пишуть, кажуть, де працювали раніше. І ще три важливі поради: слухайте, слухайте, слухайте.

Журналістика вчить нас смиренності. Хоч скільки ми довідаємось, завжди залишається набагато більше не відомого нам. Ви маєте переконатись у тому, що те, що збираєтесь повідомити людям, є правдою, і що люди це зрозуміють. Люди не повинні добудовувати картину в уяві – ви повинні показати їм чітко і ясно, що до чого».

Частина інформації з Wikileaks, за словами Вудворда, є важливою, але загалом її переоцінюють: «Це не глибоке викриття процесів ухвалення рішень на найвищому рівні, хоча непогані речі все ж трапляються».

Крім інтернету, на думку Вудворда, журналістиці шкодить гонитва за оперативністю. «Ми мали дві ринкові кризи - “житлову бульбашку” і “бульбашку дот-комів”, а тепер, думаю, маємо “новинну бульбашку”. Як на мене, забагато уваги приділяється задоволенню того нетерпіння, з яким люди прагнуть отримувати інформацію якомога швидше. Через це прискорення журналістика дедалі частіше не може впоратись із своїми завданнями, маючи справу з небезпечною і вразливою природою світу, суспільства і багатьох інших явищ, які їй необхідно зрозуміти. Світ вимагає якісної вдумливої журналістики – а її бракує».

На думку Вудворда, майбутнє журналістики великих форм – у книжках, а не газетах чи онлайн-виданнях. «Деякі люди, що пишуть книжки, вже самі публікують їх і продають на Amazon», - каже він (як от Аманда Гокінґ, про яку ми писали нещодавно). Сам він написав п’ятнадцять книжок, більшість із них дуже добре продавались. До роботи над книжками Вудворд залучає двох помічників, які допомагають йому з отриманням документів, розшифруванням нотаток, перечитують чорнові версії текстів тощо. «Без них я не можу, - каже журналіст. – Репортери, які працюють над серйозними темами, потребують помічників. Це дисциплінує». Асистент також підтримує сторінку Вудворда на фейсбуку.

Він уважає себе доступною людиною, його номер є в телефонному довіднику. Одначе твітером не користується. «Усі ці блоги, твітери, фейсбуки – частина розмови і дискусії, і загалом я вважаю, що це здорово. Люди можуть знайти і відфільтрувати потрібну їм інформацію. Та все ж кожну хвилину свого життя перебувати на зв’язку з іншими людьми – не найкраща ідея для мене». Вудворд намагався запровадити «інтернет-шабат» - щосуботи утримуватись від користування мережею, одначе йому це не вдалося. І, до речі, герой Вотерґейта знявся в рекламі iPad.

Poynter.org, скорочений переклад – «Медіаграмотність»