Автор - Ден Ґілмор, Mediactive

Двадцять років тому, 3 березня 1991 року, інформаційну хвилю в Лос-Анджелесі та США здійняло відео з Родні Кінгом (Rodney King). Випадковий свідок зняв на свою домашню відеокамеру, як кілька полісменів Лос-Анджелеса били Кінґа, а інші офіцери спостерігали за цим.

Наслідки з відео, або ж, точніше, трансляції на всю Америку, відгукувалися ще кілька років після події. Поміж них – заворушення в Лос-Анджелесі після виправдання поліцейських, звинувачених у нападі, та напружені стосунки між поліцією й багатьма мешканцями міста.

В результаті постало розуміння: кожна людина з відеокамерою може стати більш ніж просто свідком подій. Власник відеокамери, у згаданому випадку чоловіка звали Джордж Холідей (George Holliday), став невід’ємною складовою нашої пам’яті про ці події.

Вчинок Холідея був одним із виявів громадянської журналістики – не першим, та все ж ключовим етапом.

Насправді, люди віддавна бачили та фіксували події на камеру. Наприклад, ця фотографія. На ній зображено чоловіка, якого рятують із вантажівки, що звисає з моста. Світлину зробила Вірджинія Шоу (Virginia Schau), фотограф-любитель, яка стала відомою після цього випадку. У 1954 році вона отримала Пулітцерівську премію за кращу новинну фотографію.

Менш ніж через десятиліття старомодна кінокамера зафіксувала найвідоміші в жанрі громадянської журналістики кадри: вбивство президента Джона Ф. Кеннеді 22 листопада 1963 року в Далласі, штат Техас. Абрагам Запрудер (Abraham Zapruder), чоловік, який поставив того дня камеру в Ділі Плаза, продав це відео журналу Life за 150 000 доларів – понад мільйон доларів у нинішньому еквіваленті.

Того дня одному чоловікові в Ділі Плаза трапилася нагода зняти не надто різке, проте вкрай жахливе відео цих страшних подій. Вчинок Запрудера, за всіма можливими стандартами, був актом громадянської журналістики.

Проте відео Родні Кінга стало поворотним. З 1991 року, з часу широкого розповсюдження домашніх відеопристроїв, постала сьогоднішня всюдисущість. Побачивши це відео, люди багато чого зрозуміли. Не тільки те, що кожен простий мешканець може змусити владу – в цьому випадку поліцію – бути більш відповідальними за свої помилки, яких вони припускаються в публічних місцях. Ми всі зрозуміли, що просте спостереження перетворилося на дію.

Сьогодні багато в кого з нас є відеокамери, вмонтовані в телефони. У США та всьому світі люди фіксують визначні для нашого часу події. Зняте на мобільний телефон убивство Неди Солтані (Neda Soltani) під час підрахунків сфальсифікованих виборів в Ірані 2009 року стало поштовхом до боротьби опозиції проти режиму.

В наші дні жахливі відео та фото надходять із Лівії. Вони стали свідченням людського прагнення висвітлити жорстокість і гноблення. Диктатори в усьому світі зрозуміли, що вбивства громадян неможливо повністю приховати від світової громадськості. Так, вони можуть застосовувати технології, щоби придушити свободу. І вони застосовують їх. Але повідомлення від звичайних людей можуть показати і показують усе в іншому світлі.

Спробуймо уявити, де ми будемо через десять років у технологічному сенсі. А тепер повернімось у 22 листопада 1963 року. Десятки або ж сотні людей у Ділі Плаза могли би зняти відео вбивства Кеннеді у високій якості, ймовірно, за допомогою мобільних телефонів із відеокамерою або ж спеціалізованими цифровими камерами. Вони б зафіксували ці події з численних ракурсів. І – ключовий момент – усі ці пристрої було би приєднано до цифрових мереж.

Якщо б усюдисущі новітні технології було застосовано 1963-го, стали би зрозумілими декілька речей. По-перше, всі відео з цієї події було б опубліковано онлайн практично миттєво. Професійні новинні агенції, які теж мали би власні відео, змагалися би з ураганом інших матеріалів практично з самого початку – і залишили б традиційним медіа належну їм відмову від трансляції найжахливіших кадрів (як це, наприклад, було із відтинанням голови американського бізнесмена Ніка Берга (Nick Berg) в Іраку), оскільки онлайн-сторінки були би найпершим джерелом.

І – задумайтесь над цим – у нас була би тривимірна голограма події, завдяки численним камерам, що зняли її під різними кутами. А це означає, що ми, можливо, дізнались би, хто ж стріляв із цього сумнозвісного трав’яного пагорба. У подальшому урядова комісія опублікувала би рапорти, але документи було би сформовано великою мірою з допомогою громадян. Завдяки своїм цифровим пристроям вони все більше відіграють безпосередню роль в управлінні країною, як і під час виборів. Перспектива безпосереднього (actually making policy) управління, або ж, щонайменше, впливу на нього, може бути хорошою спонукою стати громадянським журналістом.

Ще одна знаменита світлина наших днів – зображення, що найбільше запам’яталося з вибухів у Лондоні в липні 2005 року. Його було зроблено Адамом Стейсі (Adam Stacey) всередині лондонського метро, коли він разом з іншими людьми рятувався із задимленого поїзда одразу після вибуху однієї з бомб. Фотографію виконано зовсім непрофесійно, проте не це важливо. Мала значення промовиста автентичність зображення, яку забезпечував той факт, що її автор був там у потрібний момент із потрібним обладнанням.

Фото Стейсі, як і інший матеріал, висвітлений тут, таким чином значно розширили аудиторію, на що їх підштовхнули традиційні ЗМІ. Потреба в останніх буде щоразу меншою, оскільки соціальні медіа стали інструментом доступу до інформації, який обирає нова генерація користувачів, виробників та поширювачів новин. Великі медіа завжди відіграватимуть важливу в певні моменти роль, та немає певності, що вони залишаться аж такими необхідними на арені розповсюдження.

Ера всепроникних медіаінструментів колись зійде на обрії. Вона вже майже тут. Це принесе тривожні наслідки, особливо руйнування приватності, недоторканності особистого життя. До прикладу, навіть якщо ви не хочете, щоби світ знав, як ви напилися до чортиків на вечірці, швидше за все, хтось із присутніх на ній опублікує на фейсбуці фотографію з вами в такому стані.

Зі зростанням популярності продукту громадянської журналістики нам житиметься непогано. Це сумна новина для професійних фото- та відеорепортерів, яким набагато рідше вдається потрапити на варті висвітлення події, аніж їхнім колегам-аматорам. Проте ми матимемо набагато більше безпосередніх свідчень подій, ніж раніше, як це було з фотографією з Лондонського метро. І це добре для всіх нас.

ДОПОВНЕННЯ: У спілкуванні з представником Інституту Поінтера (Poynter Institute) Стівом Маєрсом (Steve Myers), який написав чудовий текст про відео Родні Кінга і його наслідки, виникла тема швидкості публікації/трансляції та оплати. Подаю два уривки з моєї книги Mediactive щодо цього питання.

Щодо етики новинних агенцій, які зазвичай привласнюють роботи громадянських журналістів як щось, що компанія має взяти безкоштовно. Я дуже скептично ставлюся до бізнес-моделей Великих Медіакомпаній, які кажуть нам: «Ти зробиш усю роботу, а ми використаємо її та заберемо всі зароблені гроші». Це не тільки неетично, це ще й хитка перспектива. Люди, які добровільно витратили свій час, будуть незадоволені тим, як мегакорпорації наживають гроші на тому, що створили інші.

Не кожен хоче, щоб йому неодмінно платили за зроблене ним цікаве фото чи відео. Проте багато хто хоче. І сьогодні в більшості випадків їм платять звичайним плесканням по плечу. Врешті, з’явиться хтось із розумною бізнес-моделлю, яка стане (welcome dent) благодатною ріллею в цій модерній версії скіпщини (sharecropping).

Фотографія Стейсі з лондонського метро набула широкого розповсюдження – її опублікували на перших сторінках багатьох газет – частково тому, що він її виклав із ліцензією Creative Commons, яка дає право будь-кому використовувати фото як завгодно за умови вказання автора. Були й непорозуміння (включаючи щонайменше одну фотоагенцію, яка через це дещо втратила довіру інших), але умови розповсюдження без сумніву допомогли швидко поширити фотографію.

Окрім ліцензування, ми потребуємо нової ринкової системи винагородження громадянських фотожурналістів. Деякі стартапи позиціонуються як брокери, включно з сервісом під назвою Demotix. Як я казатиму далі, ми маємо зробити наступний крок до системи аукціону в реальному часі.

Деякі новинні організації вже пристосувались і знайшли шляхи матеріально винагороджувати громадянських журналістів. Німецький таблоїд Bild просить людей надсилати фотографії і платить за опубліковані. Це важлива складова нашого майбутнього.

Так само, як деякі автори з радістю отримують абсурдно малі гонорари, коли їхні матеріали друкуються на сторінках New York Times, деякі фотографи з радістю продають свої роботи в Time за копійки. На це вони мають свої причини – від цінного виставкового майданчика (відтак вони можуть отримати більше за наступні роботи) до можливості оплати за меншими тарифами, ніж вимагають штатні працівники та відомі імена.

Доволі підступно, як на мене, поводяться інформагенції, отримуючи надзвичайні прибутки від авторських прав на фото чи відео, що пішло в новини, якщо вони, зазвичай, здобувають цей матеріал за копійки. Більше того, практично кожна інформаційна агенція запрошує свою аудиторію виставляти фотографії та відео, з чого автори, зазвичай, не отримують ніякої вигоди.

Саме тому ми потребуємо більш розумного ринку, який можна назвати системою аукціону в реальному часі.

Як ця система працюватиме? На мою думку, це мало б виглядати так: фотограф фіксує на відео чи аудіо надзвичайну подію та публікує свою роботу на сайті аукціону. Потенційні покупці, особливо медіакомпанії, отримують можливість побачити демо-версії, після чого пропонують свою ціну. В кожному випадку буде обмеження в часі. Переможну суму, від якої віднімається комісія за роботу сервісу, отримує автор фотографії.

Пріоритетними будуть своєчасність та автентичність. Одне або два фото/відео зазвичай коштуватимуть порівняно дорого, а решта будуть набагато дешевшими.

Врешті, хтось створить такого роду бізнес, який до того ж може бути корисним і для текстових оповідей від свідків подій. Маю надію, що це станеться якомога швидше на благо громадянських журналістів, які не отримують того, що заслуговують за свою роботу.

Для друкованих видань система аукціону також потрібна, проте терміновість буде менш критичною. Британський стартап планує запустити сервіс під назвою Newsrupt, спрямований більше на редакторів, аніж репортерів. І сподіваюся, що це перший із багатьох подібних проектів.

Спочатку я написав цей текст, що є адаптацією уривків із книги Mediactive, на замовлення CNN.com. Оскільки CNN відмовили мені опублікувати це під ліцензією Creative Commons та оскільки мені не оплатять цю роботу, я відмовляю CNN використати її першими. Увага: я зазвичай не цікавлюся ювілейною журналістикою, але це буде корисним винятком.

Mediactive, переклад – «Медіаграмотність»