Україна відзначила двадцятип’ятиріччя Чорнобильської трагедії. Пристрасті вже вщухли, тема, як і годиться, «дезактуалізувалася» – ніби посиділи-побалакали, й проблеми того ж таки саркофагу тепер зачекають до нових роковин, до нових посиденьок-балачок, можна про них більше й не згадувати.

А осад лишився. Осад того, що Чорнобиль нічого нас не навчив. А якщо й навчив, то не завжди того, чого треба було б. Тепер, за тиждень після події, дедалі виразнішим стає враження: як же мало чого змінилося за ці чверть століття! До якої ж міри нова, незалежна Україна нагадує ту саму УРСР!

Про що вели мову телеканали 26 квітня? Про те, яким ненадійним є тимчасовий саркофаг, термін служби якого спливає за п’ять років. Якими катастрофічними можуть бути наслідки його руйнування. І все це було б дуже вмотивовано, якби час від часу крізь усе це не проглядали сенсаційні нотки – ну, от як ЗМІ певного штибу полюбляють давати точні й, головне, дуже детальні прогнози кінця світу.

Ще розповідали про те, скільки коштів назбирала наша влада на будівництво нового, капітального укриття. І це теж було б дуже правильно, якби не усвідомлення: збирання коштів де тільки можна (то під назвою «реформи», то під назвою «інвестиції») от уже понад рік є головним, якщо взагалі не єдиним, напрямом діяльності нашої влади. Розпоряджатися зібраними коштами буде не вона? Але ж будуватимуть новий саркофаг однаково українці – а будівельний бізнес є загальновизнаним у світі як один із найкорумпованіших: недаремно італійська мафія за часів свого процвітання контролювала саме його. І справді: пустив наліво якусь там цистерну цементу – ніхто й не помітить.

До речі, а чи вже є що будувати? Чи існує вже проект «укриття над укриттям»? І яким є той проект, чи годиться? Хто, як і на яких умовах будуватиме його? Хто, як і на яких умовах забезпечуватиме будівництво? Це ж, напевне, буде не бригада шабашників «Дядя-Вася-буд», а тисячі, як не десятки тисяч, людей! Їхнє проживання і їхня робота на безлюдній, небезпечній, позбавленій інфраструктури території – хіба ж це не проблема, яку вже зараз треба почати публічно обговорювати – в тих самих ток-шоу, зокрема? Будування ж от-от має розпочатися! Чи думка суспільства, й зокрема фахівців, знову, як і чверть століття тому, цікавитиме всіх уже постфактум, у свинячий голос, коли в Україні з’явиться нове покоління людей із посвідченнями, (напівпаперовими) пільгами та геть підірваним здоров’ям?

А ще вели мову про те, що радіоактивне забруднення поширюється з зони відчуження. І річ навіть не в тім, що цифри, та й погляди на проблему, були суперечливими. Річ у тім, що ніхто не казав (бо ніхто й не питав): а що робити? Які корективи до звичного способу життя мусять внести люди з прилеглих до зони відчуження територій? Як, узагалі-то, жити тепер, поруч із радіацією, яка на віки? От люди, схоже, й були тим єдиним, що нікого 26 квітня не цікавило. Увагу громадськості було прикуто до суто технічних або ж суто фінансових проблем. Пересічний глядач не знається ані на тому, ані на тому, а отже, тільки й може, що сприймати (або не сприймати) почуте на віру. 26 квітня українці отримали вдосталь «високої» інформації. Так би мовити, макроінформації, інформації з погляду держави. Мікроінформації, інформації на рівні людини майже не було. Так само, як і чверть століття тому.

«Як це було» виглядало як те саме копирсання в суто технічних подробицях причин аварії, а ще в питанні «хто винен?». Питання це, втім, є сьогодні дуже зручним, бо від початку й до кінця риторичним. Як то кажуть, «слідство завершено, забудьте». Давно вже наші «гранд-ток-шоу» не виглядали як настільки відверта імітація теми, а ще й занудство злісне. Хіба сперечання у студії Савіка Шустера (Перший національний) про те, якою насправді була технологія аварії, – до найдрібніших деталей, не зрозумілих навіть пересічному інженерові, – не змушувало чималу кількість глядачів тільки й зробити, що заснути перед телевізором? Розмови, власне, лише виглядали розмовами на тему Чорнобиля; насправді вони були розмовами навколо теми.

Соціально-політичний бік Чорнобильської катастрофи якщо й проглядав, то хіба що між рядків. Знову-таки, так само, як і чверть століття тому. З обговорення двадцятип’ятиріччя Чорнобильської катастрофи було старанно усунуто ще один надзвичайно важливий аспект – відносини держави з суспільством, що склалися внаслідок катастрофи. Відносини, якими вони були тоді й якими є тепер. Так само було усунуто інформаційний бік Чорнобильської трагедії, що самий по собі заслуговує бути названим Чорнобильською інформаційною катастрофою.

Лише пам’ять нагадувала про ті дні очима пересічних киян. З глибин тієї пам’яті вигулькували фрагментарні враження, що закарбувалися. Тільки-но пройшов дощ, злива з грозою – й тут само на вкриті калюжами київські вулиці виїхали сотні поливальних машин. Двері магазинів, завішені мокрими марлями. Патрулі на в’їздах до Києва, які перевіряли чомусь не ті машини, які в’їжджають, а ті, що виїжджають зі столиці. Мабуть же, є десь в архівах ці кадри? Чи це тепер нецікаво? Або ж неважливо?

... Знайома дівчина в бібліотеці імені КПРС, нинішній Парламентській, вона якраз писала дисертацію: на столі перед нею стос книжок, а поруч – поліетиленовий пакет, що стоїть і не падає. Таємниця виявилася простою: в пакеті було «Каберне», яке вона час від часу ковтала просто з пляшки й просто посеред читальної зали. Студенти якось... є таке російське слівце «остервенело»... відвідували дискотеку за дискотекою, такий собі щовечірній Saturday night fever. Подружжя однокурсників – венесуелець та полька – із сином-немовлям летіли до Венесуели, квитків не було. «Хай хоч через Нью-Делі, але сьогодні!» – благала в касі дружина. З купою пересадок – із немовлям! – але таки вилетіли. Тодішній загальний настрій важко змалювати: ніби зруйнувалося все, всі настанови й звичні правила, є лише сьогодні, й треба взяти від нього скільки можна. Пушкінський «Пир во время чумы» – хіба що він може передати той настрій, ту надмірну життєрадісність на самісінькій межі істерики, таку собі життєрадісність із відчаю. Могли б іще передати документальні кадри, от тільки не довелося їх побачити.

А кияни, позбавлені елементарної інформації, тоді не знали, що їм робити. Багато хто на свята кинувся на дачі, розташовані на південь від столиці, – «там чисто!» – й порпався в землі, в пилюці. І лише потім дізнався: там – «плями». Карти поширення забруднення, його цифри – все було суворою державною таємницею. Та що там карти, коли ліквідаторам ставили діагноз «вегетосудинна дистонія»; ставити реальні діагнози було суворо заборонено! Аби не було паніки! «Хай ці хохли хоч усі передохнуть, аби лише не збурювали країну», – такою, відверто й неприховано такою була тоді політика батьків «перебудови» та «гласності».

От про це тепер майже не було мови. Ніхто не намагався відтворити те, що відбувалося в українському суспільстві чверть століття тому. Нагадати про це. Ніхто не згадував анекдотів, що народилися того часу. Хоча річ не лише в атмосфері. Ніхто не акцентував уваги на тотальному замовчуванні, влаштованому тоді «рідною партією». Ніхто не нагадував, що й найперші повідомлення – спочатку гранично лаконічні – про аварію на ЧАЕС з’явилися лише після того, як на сполох забили у Швеції. Під тиском з’явилися, власне кажучи. Що й доводить: спочатку керівництво СРСР узагалі мало намір не повідомляти про аварію й робити вигляд, ніби нічого не сталося.

... Випуск «Підсумків тижня», Перший національний, 24 квітня. Найперший сюжет випуску – «чорнобильський». Синхрон ліквідатора Сергія Красильникова: «На “Фукусиме-1” показывают японцев, у них там приборы, у них там обмундирование показывают уникальное. А у нас был обыкновенный костюм рабочих. Ну, выдавалось по медицинской шапочке беленькой». Кореспондент Ксенія Поважна: «...Весь цей час він веде трагічний рахунок друзів та знайомих, які йдуть з життя...».

От у цьому коротенькому фрагменті – безодня того, про що тільки й мали б говорити в ті дні. Скільки ліквідаторів живуть посеред нас і сьогодні? У відсотках до загальної їхньої кількості? А скільки вже пішли від нас? Скільки взагалі життів забрала Чорнобильська трагедія? У Савіка Шустера промовці вели мову про «сотні загиблих». То й справді лише сотні? Після атомного бомбування Хіросіми та Нагасакі японці вели рахунок загиблим – навіть тим, хто помер роками пізніше, але внаслідок того. А в нас – як то кажуть, у межах статистичної похибки?

Чи бодай сьогодні, за чверть століття по катастрофі, можна було б оприлюднити більш-менш точні оцінки її масштабів та наслідків? Ні, нічого такого не було. Чи ми й дотепер боїмося паніки та боремося з «радіофобією»? Чи боїмося, що громадяни нарешті усвідомлять ці масштаби та наслідки – а може, навпаки, вони виявляться не такими й страшними? Чи, як і по Голодоморі, по Чорнобильській катастрофі має сплинути три чверті століття, щоб можна було почати вести про неї мову на повний голос?

То що ж, і сьогодні над Чорнобилем та його наслідками висить непроглядна завіса секретності? Гриф «таємно» так і не знято? Виглядає, що саме так, змінилася лише методика: на зміну мовчанню прийшли розмови про все на світі, забалакування теми.

Ні, ми вперто не хочемо вчити уроків Чорнобильської катастрофи. Замовчування життєво важливої інформації, прагнення «стабільності» й «громадського спокою» за будь-яку ціну (а насправді звичайний, банальний страх влади перед суспільством, її недовіра до суспільства) – от що стало 25 років тому справжньої катастрофою. Не вибух реактора, а злочинне замовчування, маніпулювання інформацією – от що тоді вбивало, калічило, ламало долі. У буквальному розумінні. Якби не це, наслідки Чорнобильської катастрофи були б незрівнянно менш тяжкими. Замовчуючи важливу інформацію, тодішня влада відібрала в громадян засоби й знаряддя захисту. Роззброєння мешканців обложеного міста – от із чим можна порівняти політику тодішньої влади. Й ця політика триває й до сьогодні?

Спеціально для тих, хто тужить за СРСР: замовчування наслідків Чорнобильської катастрофи стало одним із найпотужніших детонаторів, що підірвали «державу переможного соціалізму». Держава ця тоді наочно продемонструвала: вона покинула своїх громадян напризволяще й щосили, тупо й безглуздо, намагалася врятувати свій імідж, свою «велич». А в підсумку – ані іміджу, ані величі не лишилося, тільки уламки. Чи саме це не мало би стати одним із головних уроків Чорнобиля: хибна інформаційна політика, політика замовчувань і дезінформування може зруйнувати саму державу?

Роковини Чорнобильської катастрофи як ніщо інше висвітлили, що являє собою сьогоднішня Україна; як далеко вона просунулася у своєму розвитку від того варварства, троглодитства, яке оточувало Чорнобильську катастрофу. Чи зрозуміли ми всі, що інформація, точна й вчасна інформація є не лише абстрактно-гуманітарною цінністю, а дуже часто єдиним порятунком для громадян, та й для держави так само?