Дуже цікавий сюжет показали «Вести недели» російського телеканалу «Россия» 29 травня. Дуже багато чого він пояснює.

Отже, одні з перших слів ведучого: «Самый близкий нам народ в одночасье потерял во вкладах, взлетели цены». Ця фраза нібито не може викликати ніякої іншої реакції, окрім здорового сміху. Що означає «самый близкий нам народ»? Хто й у яких одиницях вимірював ту близькість? До того ж, треба згадати, що Російська Федерація – то не лише етнічні росіяни. То, виходить, і для волзьких татар найближчий народ – білоруси (а не, приміром, росіяни, не кажучи вже про кримських татар, а то й турків)? Майже як у Висоцького: «Поживём мы, волей Божьей, у румын – говорят, они с Поволжья, как и мы»? «Агітпроп на межі божевілля», – скажете ви. І будете праві лише частково. Бо те, що було в сюжеті далі, змушує зовсім інакше поглянути на цей «найближчий до нас народ».

Репортаж Павла Зарубіна з Мінська розпочався синхроном жінки середнього віку і звичайного вигляду – не бідного, але й не багатого; жіночки, що стояла на тротуарі в оточенні невеличкого натовпу таких самих, як вона, жіночок: «Вот я работаю, но прожить уже не могу. Я не могу построить ни квартиру, потому что кредиты заморозили, я не могу купить себе машину…». Тут слова білоруської пані було обірвано, й залунав голос кореспондента: «Здесь не принято критиковать власть, но на улицах Минска почти все разговоры – о ценах и девальвации».

«Невже ця пані тільки й робить, що купує то квартири, то машини?» – таким є найперше й, боюся, єдине враження від її синхрону. «Нам би її проблеми, нам би таку девальвацію», – тільки й могла вирішити переважна більшість глядачів. Дурня якась? Але ж на одному з провідних російських телеканалів аж настільки нефахових кореспондентів навряд чи тримають. А коли й тримають, є на них редакторські ножиці. Залишається єдиний висновок: це було відверте глузування. «Правильні» слова, вставлені до свідомо абсурдного контексту.

Але поїхали далі. На екрані – кадри про те, як білоруси розібрали в магазинах цукор. І далі: «Люди бегут из одной очереди в другую. Ещё накануне они толкались в битве за холодильники и телевизоры». Синхрон продавця магазину на тлі порожніх полиць: «Раскупили люди. Здесь были телевизоры, сейчас нет». От спробуйте уявити себе в ситуації, коли гроші от-от знеціняться. Чи станете ви купувати десяток телевізорів? А двадцять холодильників? Та куди ж ви їх подінете – чи всю квартиру ними заставите, так що й не пропхатися? А сюжет тривав: «Брошенные телевизионные кабели, вырванные с корнем колонки. Люди делали всё, чтобы успеть избавиться от белорусских рублей».

Хай навіть так, робили все, аби позбутися. Але чи найкрасномовнішим за такої ситуації може бути сюжет саме з магазину телевізорів? Не з продовольчого й не з магазину одягу? Знову напрошується єдиний висновок: глузування. Відверте й неприховане. Винесене на самий початок сюжету, воно налаштовувало глядачів на іронічну, а то й сатиричну тональність. Ніби глядачам радили: не сприймайте все за таку вже чисту монету.

Далі пішли картинки з продовольчих магазинів, але вже без синхронів, супроводжувані лише словами кореспондента. Відповідно, сприйняття глядачами було вже «зниженим», «послабленим». Це була лише ілюстрація.

Раптом на екрані виник Аляксандр Лукашенка – спочатку на трибуні; він висміював власних співгромадян за те, що вони все скуповують. Але що це: той самий Лукашенка з’явився у формі будівельника та в касці й сказав: «Мой закон – говори правду». Кореспондент зазначив: цей синхрон білоруського президента – квітневий. Але до чого він був? Нинішній сюжет найменшим чином не стосувався будівництва. Слова Лукашенки: «Всё самое трудное прошло, живите спокойно, никого не бойтесь» могли, звісно, бути в цьому сюжеті, але з тим самим успіхом їх могло й не бути. Нічого особливого вони не містили.

Тож навіщо були ці архівні кадри?

Синхрон Надежди Єрмакової, голови правління «АСБ Беларусбанк». Вона порівнювала ставлення держави до громадян зі ставленням господаря до свинок. Промовистіше не буває.

Синхрон власника автівки, на склі – листівка: «Я против». Не в центрі кадру, але так, щоб її було добре видно, й досить довго. І – панорама багаторядної траси, аж до обрію забитої машинами. Це – після слів про катастрофічне подорожчання бензину. Голос кореспондента каже одне, картинка переконує в іншому.

Нарешті глядачі дочекалися синхрону, в якому їм пояснили, що трапилося з економікою Білорусі. Фахово пояснили. Дав цей синхрон… академік Станіслав Богданкевич, голова правління Нацбанку Білорусі… 1991–1995 років. Діяч епохи Шушкевича, відправлений Лукашенкою у відставку. Діяч того періоду, коли Білорусь була «прозахідною», «націоналістичною» й «антиросійською». Вів він мову, зокрема, й про «авторитарно-административную» модель керування державою.

«Интернет остаётся единственной площадкой, где жители республики могут обсуждать происходящее», – розповів далі кореспондент. І, нарешті, кульмінація сюжету: на вулиці – от просто на вулиці – жінки обговорюють ситуацію й доходять висновку, що «нужно избавиться от диктатора, от диктатора нужно избавиться!». Якась зі співрозмовниць звертається на камеру: «Вы нам поможете, а мы вам поможем». У чому, от цікаво?

Чи не забагато дивного як для одного семихвилинного сюжету? Напевне, таки забагато. Втім, усе дивне й незбагненне розтане, варто тільки пригадати міжнародну тележурналістику часів СРСР. Тоді, коли щонедільна «Міжнародна панорама» та міжнародні блоки програми «Время» збирали просто-таки шалену аудиторію.

Журналісти-міжнародники, розповідаючи про чергові біди й нещастя з життя простих громадян США, Великої Британії, Західної Німеччини чи Франції, вибудовували сюжети так, що ставали очевидними аналогії й асоціації з власного життя радянських громадян. Виникали порівняння. Чи не з тим самим «телебаченням поміж рядків» стикнулися ми в даному разі?

Коли пристати до цієї гіпотези, все стає зрозумілим. Зокрема, підводка про «найближчий до нас народ». (Читай: «У них усе так само, як і в нас».)

Стає зрозумілою й поява Лукашенки в касці: автори сюжету хотіли, щоб глядачі провели цілком визначену паралель. Із ким? Із Володимиром Путіним – от із ким. Адже саме його росіяни звикли бачити то в танку, то в літаку, то на підводному човні, то на риболовлі, то на пуантах на сцені «Большого»… Ой, вибачте: до пуантів, здається, поки що не дійшло, обмежилося лише понтами.

Стає зрозумілою й листівка «Я против» на склі автівки, така от листівка в диктаторській Білорусі. «А чи можливе в нас таке?» – напевне, тут само мали замислитися російські глядачі.

Хрестоматійний синхрон Лукашенки: «Поставьте всех на военные рельсы! Не хватает БелАЗов – 28 часов в сутки работайте!» А хіба ж Путін ніколи не дає розпоряджень, що росіяни мусять робити у приватному повсякденному житті? Хіба ж він ніколи не нарікав на простих росіян, які буцімто винні в усіх негараздах? Ніколи не давав «авторитетних» указівок, як мають працювати російські підприємства? Автор такого підходу, звісно ж, не він – лаври належать Кім Ір Сенові, який називав це «керуванням на місці». Але все показане росіянам має бути до болю знайомим.

У такому контексті вже зовсім по-іншому сприймається фраза: «Александр Лукашенко обвинил во всех бедах и велел выгнать из страны – цитата – оголтелые российские СМИ». До теми утисків російських ЗМІ кореспондент повертався двічі. Утисків у Білорусі. Глядачі мали добудувати картину самі. Як і стосовно інтернету, який усе ж таки залишається майданчиком вільного обговорення.

Головне ж, стає зрозумілим надто емоційний, надлишково емоційний тон кореспондента. Не про Білорусь він розповідав, про Росію – таке складалося враження, і його було вже не відігнати. «Російська дійсність, доведена до абсурду – й от чим вона скінчилася», – чи не саме цю думку прагнули донести до глядачів автори сюжету? В інший спосіб усіх неоковирностей не пояснити.