Дві дати - 22 червня й 9 травня - завжди актуалізують запеклу суперечку: Велика вітчизняна війна чи Друга світова? Чи правомірним є вживання назви «Велика вітчизняна війна» як термінологічного поняття? Чи не викривлює воно реальних подій, що відбувалися сім десятиліть тому?

З іншого боку, чи відмова від звичного поняття не ображатиме багатьох українців? Чи не залишить відчуття зради, забуття загиблих дідів та прадідів?

У ток-шоу та публікаціях минулого 9 травня неодноразово лунало: «Наш народ здобув перемогу у Великій вітчизняній війні, а ніякій не Другій світовій». Озвучували подібні тези здебільшого представники Партії регіонів та Компартії, як-от Вадим Колесниченко та Леонід Грач. Чим і засвідчували: в радянській пропагандистській системі координат вони не бачать ніяких маніпуляцій, ніякого пересмикування й «підправляння» реальних історичних подій. І той факт, що вони відкидають як непотріб провідну роль свого улюбленого СРСР у перемозі у світовій війні, не позбавляє їх «гордости за отчизну».

Утім, не зовсім так: за радянських часів поняття «Друга світова війна» було якщо не зовсім замовчуваним, то рідко вживаним і навіть спеціальним, нішевим. Але й тільки. Відверто протиставляти Велику вітчизняну війну Другій світовій, подавати їх як дві події, ніяк не пов'язані, а то й антагоністичні між собою, не наважувалася навіть радянська пропаганда. Сьогодні ж варто почитати будь-які інтернет-коментарі (та хоч би й у «Телекритиці») до матеріалів на тему війни, як упадає в око: для чималої кількості людей поняття «Друга світова війна» є мало не чимось ганебним і вже точно «чужим», «не нашим». А отже, російська й наша проросійська пропагандистські машини працюють не на холостих обертах.

Велика вітчизняна війна стала одним із наріжних каменів модерної російської державної ідеології, а відтак і частиною публічної риторики проросійських сил в Україні. Її, ту війну, кличуть на допомогу, коли треба обґрунтувати й навіть виправдати й недемократичність панівних режимів у пострадянських країнах, і протиставлення пострадянського простору Заходові, й претензії Росії на особливу, не зумовлену об'єктивними чинниками, роль у світі, й багато чого ще.

Перемога у Великій вітчизняній війні - це було практично єдине, чим СРСР пишався, й предмет пишання при цьому не викликав заперечень та ядучих посмішок, не видавався штучним витвором мешканців кремлівських кабінетів. (Був ще політ Гагаріна - але його за всіх зусиль неможливо було представити як загальнонародний здобуток.) І цей чи не єдиний реальний привід пишатися СРСР не хотів ділити ані з ким. Тож питання недоречності використання назви «Велика вітчизняна війна» сприймається як черговий акт деконструкції СРСР. Такий дискурс панує й на телебаченні, й у ЗМІ: або «СРСР був хороший, і Велика Вітчизняна війна», або ж «СРСР був поганий, і Друга світова війна». Поглянути на проблему саму по собі майже ніхто не хоче.

«Для радянського народу це була воістину вітчизняна війна», - неодноразово доводилося чути й читати. Здавалося б, неспростовний аргумент? От тільки якою була та війна для французького Спротиву? Чи не вітчизняною? А для польського? А для британців, які так і не впустили гітлерівців на свою територію? Коли майбутня королева Єлизавета ІІ працювала за кермом вантажівок - чи це була не ознака вітчизняної війни? А для німецького антинацистського підпілля - хіба ця війна не була вітчизняною, та ще й якою вітчизняною?

А хіба не вітчизняною була та війна для фінів 1940 року?

Та війна була вітчизняною для всіх людей і для всіх народів, які виборювали звільнення своїх країн від нацистського (й не лише) рабства. Вітчизняною - однією й тією самою мірою для всіх, і про жодну чиюсь винятковість, чийсь більший патріотизм, а чийсь менший, мови бути не може. Тут, здавалося б, і сперечатися нема про що.

Звернімо увагу на дві суто лексичні особливості. Назва «Велика вітчизняна війна» народилася російською мовою - «Великая отечественная война». Тож і звернімося до такого авторитетного джерела, як «Словарь русского языка» Сергея Ожегова. Він дає одне-єдине значення слова «отечественный»: «Относящийся к отечеству, принадлежащий ему, не иностранный». Словосполучення «отечественная война» подано як фразеологічний зворот, тобто його значення не випливає безпосередньо зі значення окремих слів у ньому. «Отечественная война 1812 г., Великая Отечественная война 1941-1945 гг.» - ото й усі приклади. Недаремно англійською цей термін перекладається як «Great Patriotic War», «Велика патріотична війна»: адекватного відповідника штучному слову «вітчизняна» в цьому значенні не знайшлося.

Отже, слова «вітчизняна» й «світова» - то антоніми: або вітчизняна, «не іноземна», або ж «світова».

Ще одна особливість. «Идёт война народная, священная война», - написано в тексті Лебедєва-Кумача (який він насправді списав). Тож уявіть собі: війну офіційно, в усіх урядових документах і наукових монографіях названо «Народна священна війна». Неможливо, стилістично недоречно, нетермінологічно, ненауково? Та ні, просто незвично. Бо термін «Велика вітчизняна війна» є, по суті, таким самим: це емоційно забарвлене (самозвеличувальне) оціночне судження, яке не містить жодної ані геополітичної, ані географічної, ані хронологічної, ані іншої конкретики. Яке не містить суттєвих рис, що дозволяли б виокремити її з-поміж інших подібних. За змістом своїм, це родова, а не індивідуально-визначена назва: «Великою вітчизняною», в принципі, можна було б оголосити будь-яку війну проти будь-якого супротивника.

Використання емоційно забарвлених оціночних суджень у якості наукових термінів є стовідсотковим індикатором того, що йдеться про тоталітарні чи близькі до них режими. Про ті режими, які в публічній комунікації свідомо використовують примітивізовану, «дитячу» мову, бо інакше недоумкуватий «народ» не зрозуміє високої термінології «мудрої партії». Згадайте «народне господарство» замість національної економіки, «лампочку Ілліча» замість лампи розжарювання тощо.

Використання слова «великий» для офіційного позначення поточних або нещодавніх подій так само безпомилково свідчить про те, що назва ця є віхою тоталітарної й саме тоталітарної ідеології. І якщо в нас досі «Велика вітчизняна війна» править за офіційний і науковий терміни - це достатня умова, щоби стверджувати: ми й досі живемо в посттоталітарній реальності, де чимало тоталітарних рис збережено в недоторканності й навіть сакралізовано.

Варто згадати: за сталінських часів в СРСР не заведено було вести мову про Першу світову війну. Люди, що навчалися тоді, незрідка й дотепер автоматично, за звичкою звуть війну 1914-1918 років «Імперіалістичною» або «Першою імперіалістичною». Тож якщо не було Першої, не могло бути й Другої світової війни, чи не правда?

«Підміна війни» виконувала одразу декілька важливих для тоталітарної пропаганди функцій. Вона проводила аналогію з антинаполеонівською війною 1812 року, а отже, ніби підтверджувала «споконвічну загрозу з Заходу»; Велика вітчизняна війна перетворювалася на один із багатьох епізодів протистояння з Заходом. Офіційне вживання назви «Велика вітчизняна війна» ніби правило за доказ: лише в комуністичній державі люди можуть воювати «за родину, за Сталина», у капіталістичних - лише за свої меркантильні інтереси.

Офіційна термінологізація назви «Велика вітчизняна війна» усувала СРСР зі світового контексту; тож союзницькі стосунки СРСР із країнами Заходу під час війни не мали похитнути уявлення радянських громадян про «бастіон соціалізму в суцільно ворожому оточенні». Ці стосунки просто виявлялися винесеними за дужки.

Термін «Велика вітчизняна війна» автоматично закривав сторінку помилок та злочинів радянського державного й військового керівництва: якщо війна - вітчизняна, то які можуть бути злочини?

Нарешті, термін «Велика вітчизняна війна» затуляв собою справжні масштаби цивілізаційної катастрофи, що сталася 1939-1945 років: якщо це одна з рядових війн, яку Росія вела протягом усієї своєї історії, то й нічого особливого в ній немає. І якщо після Другої світової війни людство винесло урок: війна є злочином, неприпустимим засобом розв'язання політичних проблем, то хіба в СРСР і тепер на пострадянському просторі таке усвідомлення домінує? «Дир-дир-дир, ми за мир» - ото й усе.

Зберігаючи назву «Велика вітчизняна війна» як офіційну й як науково-історичну, Українська держава й надалі несе цей сталінський ідеологічний тягар, і надалі втовкмачує все це своїм громадянам.

А як же бути ветеранам, усім людям, для яких назва «Велика вітчизняна війна» є чимось священним? А їм просто треба зрозуміло пояснити стан речей. І робити це мали б демократи - без конфронтаційної риторики, без «манкуртів» та «російських запроданців», спокійно й шанобливо.

Вислів «Велика вітчизняна війна» народився як публіцистичний образ. Чудовий, до речі, образ, дуже й дуже влучний. От саме таким, публіцистичним образом, цей вислів і має стати знову. Він не годиться як офіційний і науково-історичний термін. Бо є ненауковим за своїм характером. Назва «Велика вітчизняна війна» погана не сама по собі, не як така, а лише через те, що її заведено вживати в неналежних сферах і невідповідних контекстах.

Тож якщо наші політики є вже такими твердокам'яними, то, мабуть, журналістське середовище мало б вирішити для себе: коли йдеться про спогади, про змалювання подвигів - хай буде Велика вітчизняна; коли ж іде відсторонено-аналітична розмова - має бути тільки Друга світова.

«День перемоги над нацизмом» - нічим не гірша назва 9 травня, ніж нинішня «День перемоги у Великій вітчизняній війні». Власне, той самий День Перемоги. «День нападу нацистської Німеччини на Україну» (чи хай навіть «День нападу на СРСР») - цілком адекватна назва для дня 22 червня. Тим паче що радянська й пострадянська традиції однаково не надто виокремлювали цей день, не надто сприяли наповненню ЗМІ сумними спогадами й роздумами.

Коли кожна з двох назв опиниться на своєму місці й не перебиратиме на себе не властивих собі функцій, вони припинять заважати одна одній. Вони цілком мирно уживатимуться й доповнюватимуть одна одну.