Українські письменники не менш критичні в оцінках вітчизняного медіапростору та його суспільно-політичної місії, аніж власне журналісти (опитування яких ми публікували вчора).

Письменники відповідали на такі запитання:

1. Як, на вашу думку, змінювалася суспільна роль медіа в Україні протягом років незалежності?

2. Як змінювалися ваші особисті медіавподобання: яку пресу ви читали або які телеканали ви дивилися раніше, наприклад, у 90-х роках, і яким медіа (включно з інтернет-виданнями) надаєте перевагу тепер?

3. Чи є нині в нас медіа, які впливають на реальну політику в Україні? Якщо так, назвіть.

4. Яку роль, на вашу думку, в найближчій перспективі в Україні відіграватимуть нові медіа, у першу чергу соціальні мережі?

Михайло Бриних, письменник, журналіст, режисер (книги: «Реальна ніжність вирваного серця», «Електронний пластилін», «Шахмати для дибілів»; фільми: «Підземний подзвін», «Сало для українців»):

1. Змінилася кардинально. А точніше – пощезла. Шлях від радянської віри у непогрішимість друкованого (чи мовленого в ефірі) слова до усвідомлення тотальної брехливості й запроданства будь-яких ЗМІ був недовгий і навіть не дуже болісний. Із короткою зупинкою, протягом якої перші по-справжньому незалежні українські ЗМІ вийшли на перон незалежності покурить, і, очевидно, там таки й залишились, бо пасажири потягу «Україна» сьогодні вже й не пам’ятають про те, чим був свого часу, скажімо, львівський «Пост-Поступ» або часопис «Сучасність», який тільки-но перебрався на «материкову вітчизну». У взаєминах суспільства і ЗМІ ключове слово – «довіра». Але якщо темники кучмівських часів лише підривали мости цієї довіри, то подальша навала джинси повністю знищила все транспортне сполучення; суспільство та ЗМІ живуть на різних островах, і потихеньку втрачають навіть банальну здатність до порозуміння. Хоча проблема, звісно, не тільки у деградації ЗМІ, – перед нами постає набагато масштабніша проблема інформаційного краху сучасної цивілізації.

2. Паперовий світ був набагато менший, вужчий, повільніший, герметичніший, а тому жилось у ньому якось затишніше. Деякі резонансні публікації обговорювалися протягом місяців, а то й роками. Телебачення (бодай той-таки канал «1+1») намагалося формувати нові стандарти, експериментувати, впливати на смаки авдиторії – це ті функції, від яких сьогодні вже всі відмовились: лишилося одне тільки лакейство на території обману. У 90-ті роки медіа ще почувалися власниками (чи, принаймні, не останніми акціонерами) ресторації під назвою «громадська думка», й це уможливлювало появу медіафеноменів: згадати хоча б становлення каналу СТБ (тоді ще «ММЦ Інтерньюз»), усі проекти Сашка Кривенка, розвиток незалежних інформаційних агенцій, – з’явилася принципово нова журналістика. І здавалося, що це назавжди.

Сьогодні вже й не віриться якось, що канал ТЕТ (тоді – «Тет-а-тет») тривалий час був окопом контркультури завдяки таким програмам, як «Пост» Ковжуна і «Решето» Бакуна.

Щодо сьогоднішніх уподобань… Телебачення відвалилося, помітні українські друковані ЗМІ можна порахувати на пальцях однієї руки, залишається тільки інтернет, хоча – і це незбагненний парадокс – у тих царинах, які мене найбільше цікавлять (кіно, шахи, література), в юа-сегменті гримить порожнеча.

3. Я не чув про існування в Україні незалежних ЗМІ, тож єдиний вплив, про який можна говорити, – це вплив блазнів, яких біля себе терпить монарх, – не тому, що йому це так подобається, а лише тому, що так якось у світі повелось, типу традиція. На «реальну політику» впливають лише «реальні політики», це закритий клуб.

4. По-перше, соціальні медіа остаточно знищать журналістику як професію – це вже відбувається. В умовах знецінення інформації вже неважливо, хто і що каже, важливо – скільки кліків, лайків, поширень та коментів. По-друге, нові медіа створюють ілюзію громадянської активності, якої насправді немає. Безліч ідей та ініціатив народжуються і помирають винятково у віртуальному просторі, а єдина функція, яку вони сумлінно виконують – крадуть реальний час та цілком реальну енергію. Поки що нові медіа – це рай для дилетантів і шахраїв.

Павло Вольвач, письменник, член Національної спілки письменників (збірки поезії: «Марґінес», «Кров зухвала», «Південний Схід», «Бруки і стерні», «Тривання подорожі»; роман «Кляса»):

1. Як на мене, символічна схема така: від умовної «ідейності» романтичних років Незалежності до «грошового мішка» і – далі – до органів владної агітації і пропаганди. Саме владної, а не політичної. Бо політична ангажованість ЗМІ – річ не така вже й погана. За умови, що вони належать направду різним політичним силам і їх багато. А в Україні тепер, на мою думку, основні медіаресурси транслюють офіційну, тобто провладну, версію дійсності. Знову ж таки, це не значить, що в Україні немає свободи слова – як суми різних точок зору, множинності думок. Їх, у принципі, можна по частинках назбирати, прогулявшись по різних телеканалах, послухавши те ж «Радіо Свобода» чи BBC, переглянувши опозиційні і провладні видання. Але, скажіть на милість, хто цим буде займатися? У пересічного українця на це немає ані часу, ані бажання (а в декого, певен, і зайвих грошей). Власне спостереження: коли я в кінці 90-х з’явився в Києві, в метро (а метро, на мою думку, є непоганим показником медіавподобань громадян, лакмусом) панівною була газета «Факти». Її витіснила «Газета по-киевски», від якої лишилися спогади: нині майже всі носи київського метро втуплені в «Сегодня». І втягують звідти в обидві ніздрі «множинність думок».

2. Мої медіавподобання скорочувалися й меншали, «як роса на сонці». Навіть назви тих газет, котрі я читав з початку 90-х і які зазвичай позиціонувалися як «націонал-демократичні» та «патріотичні», зараз не всі згадаю. Бо більшість тих видань уже зникла, перейшовши до колекції Вахтанга Кіпіані, він, здається, збирає такі речі. А ті, що лишилися, зараз видаються малоцікавими, доктринальними й малосилими агітками. Хоча цікаві, як на мій погляд, газети є. Коли випадає нагода, читаю «Україну молоду», «Газету по-українськи», «День». Є «Дзеркало тижня», «Український тиждень», «Країна», на які в мене не завжди вистачає часу, але які від того не стають менш професійними чи цікавими. Приятелі хвалять західноукраїнську газету «Експрес»… Телевізії майже не дивлюся. Переважно новини. Трохи бокс. Деякі передачі ТВі (зокрема, прекрасну музичну програму Марії Бурмаки), 5-го каналу (радію, коли потрапляю на рокочучий басок мого екс-колеги Андрія Охрімовича, «останнього комбатанта»).

Інтернет-блукання теж скорочую, бо, відчуваю, потрапляю в залежність. Дивлюся «Буквоїд», «Українську правду», «Кореспондент», «Українську літературну газету», «Грані.ру», ще дещо, залежно від ситуації…

3. Як може впливати на руку палець? Ба навіть не палець, а лялька, надягнута на пальці? Лишається хіба вибачатися, якщо в ефірі, підзамріявшись, зіб’єшся на неправильну, хоч поки що й «державну» мову. Це якщо говорити про медіа, які обслуговують владу. Є й інші, звісно. Позірно опозиційні. Наприклад, ТВі чи 5-й канал. Щось там іноді (повторюю – дивлюся ТБ вкрай рідко) знаходжу цікаве й потрібне для себе. Певен, і багато хто теж. Але де гарантія, що, скажімо, завтра чи позавтра перед їхніми власниками влада не привідчинить люб’язно владні двері (чи «домовиться» в якийсь інший спосіб, а їх багато, способів), і під вечір того ж дня редакційна політика не зазнає коректур? Життя показує, що це цілком реально.

4. Активність їхня й кількість, думаю, зростатиме. Але про якусь значну роль поки що не став би говорити. Бо, як показує практика, соціальні мережі – це ще й вид соціальної нірвани, сну. Чи рурка для випуску пари. Як не активничай, як не геройствуй в якомусь затишному фейсбуці, а реальне буття – на часто непривітних, холодних вулицях. І зміни політичних курсів, а відтак і життя більшості країн (ну, принаймні схожих на Україну) творяться і ще певний час будуть творитися насамперед там, а не в «твіттерах» чи «одноклассніках».

Лариса Денисенко, письменниця, адвокат (книги: «Забавки з плоті і крові», «Кавовий присмак кориці», «Корпорація ідіотів», «Танці в масках» та ін.):

1. Основна проблема медіа, на мій погляд, полягає в тому, що засоби масової інформації менше аналізують, більше відтворюють, більше відтворюють із акцентами, котрі не є необхідними для об’єктивності, але є необхідними для рейтингу, спрощеного сприйняття та вдалої картинки. Крім того, як на мене, весь цей час медіа почувалися як українці до Незалежності (а може, і тепер також), вони вимушені прилаштовуватися, пристосовуватися, так чи інакше відчуваючи залежність від людей, влади, грошей.

Але навіть за таких умов завжди були журналісти, канали та інші ЗМІ, котрі вважалися чесними і викликали довіру. Хтось – довше, хтось – короткостроково. Мені дуже подобався сатиричний проект Сергія Рахманіна (п’єси у віршах та у прозі), саме такі речі подекуди видаються ефективнішими за розумні статті. Тепер подобаються саркастичні статті Василя Рибникова на «Обкомі». Все, що пише Віталій Портніков, я не встигаю читати, в нас чи навряд ще є журналіст такого рівня, що швидко перетравлює велетенський обсяг інформації, висловлює власну думку та допомагає орієнтуватися й думати іншим. Мені подобається те, що робив і робить Єгор Соболєв.

На даний час люди більше довіряють (або більше цікавляться) інтернету (а отже в нього більший вплив), я маю на увазі тих, хто бере інформацію в мережевому просторі, має до нього доступ та щоденно користується ним.

Телебачення та друковані ЗМІ сприймаються як розважальні центри. Можна розгадати кросворд, подивитися на фотографії голих жінок, спостерігати за псевдореальним життям у серіалах та реаліті-шоу, подивитися на бійки та скандали в парламенті (що не має жодного стосунку до політики), дізнатися, хто в якому селі кого зарубав, скільки чоловіків було в Пугачової тощо. Тільки кілька видань тримають марку – інформаційних, просвітницьких та аналітичних.

2. Раніше я однозначно читала більше преси, завжди – «Дзеркало тижня», «ПіК», «День», «Україну молоду», «Юридичну практику», «Галицькі контракти», «Голос України», «Кіноколо» тощо. Свого часу я була вірним глядачем каналу «1+1». Нині я читаю практично те саме (дещо вже не випускають), але додалося ще кілька видань, зокрема, «Країна», «Український тиждень». Телевізор фактично не дивлюся, хіба що інколи – стрічку або яке-небудь шоу, більше мандрую інтернетом: читаю блоги, дивлюся новини тощо.

3. Останнім часом у мене складається враження, що сильніше по політиках можна вдарити вдалою саркастичною обкладинкою або відеорядом. Мабуть, для сучасних політиків картинки здаються зрозумілішими за розлогі аналітичні статті. Але чи є це впливом на політику? Не думаю.

4. Я і зараз не знаю, яку роль відіграють, зокрема, соціальні мережі, але відчуваю, що вони працюють краще будь-яких оперативників. Далі – побачимо.

Анатолій Дністровий, письменник, есеїст, кандидат філософських наук, член українського ПЕН-клубу (книги: «Невідомий за вікном», «Пацики», «Місто уповільненої дії», «Патетичний блуд» та ін.):

1. Мені здається, що медіа прекрасно ілюструють усі зміни, які відбувалися в нашому суспільстві за останніх 20 років. Починалося все дуже романтично. Якщо ми згадаємо демократичні чи демократично орієнтовані газети, буклети, бойові листки, бюлетені, вісники на зламі 1990–1991 років, потоки цієї дискретної, епізодичної продукції буквально заполонили тодішній час. Головний їхній тон – це національний романтизм укупі з «архівом» національних трагедій. У ті часи ми тільки вийшли з-за радянських шкільних парт і лавини інформації про раніше заборонену історію (інформації різного рівня якості) дуже привертали увагу. На жаль, цей медіаромантизм тривав недовго, бо соціально-економічний колапс, який прийшов буквально на наступний день нашої незалежності, одразу це поховав, включно з кількома сотнями редакцій подібних хаотичних видань. Тому власне в 90-х читати з медіа вже майже не було чого.

2. У 90-х, у студентські роки, я читав переважно одну газету – аналітичний тижневик «Дзеркало тижня». Лише два примірника цієї газети надходило в центральний кіоск преси Ніжина на вулиці Гоголівській. Якщо в суботу ти проспиш бодай годину, то виникала реальна загроза «Дзеркала тижня» не застати. Його купував або професор Павло Михед (тоді ще доцент Ніжинського університету), або професор Олександр Ковальчук. Ці люди в плані читання «ДТ» були реально моїми «конкуруючими організаціями». Але то нічого, бо на читання «ДТ» існували цілі черги, які впродовж тижня поволі зникали. Газету буквально позичали, наче книгу з приватної бібліотеки, зокрема з чітким дедлайном у читанні. Це був справді «буремний» час, навіть під кутом зору пошуку інформації.

Згадую також нетривкий, але по-своєму легендарний період існування газети «Час time», який – на рівні тогочасної тотальної голодухи – був справжнім проривом у наших друкованих медіа. З ТБ реально було дуже цікаво дивитися «1+1», коли на ньому працювала «стара гвардія»: Юра Макаров, Данило Яневський, Алла Мазур, Ольга Герасим’юк (її програма «Проти ночі» – це була справжня бомба). Тоді «1+1» та його програмний формат – це був безкінечний дискусійний клуб, і люди з провінцій могли реально бачити живих і реальних українських митців, інтелектуалів, письменників. А скільки було яскравих спеціалізованих медіа: від, скажімо, скромної, але дуже потужної методичної газети для вчителів «Українська мова і література в школі» (з розкішною версткою, з розкішними подачами сучасної української літератури) до легендарної студії «Територія А», з якої вийшла ціла лавина зірок українського рок-попу.

Згодом, на зламі 1990–2000-х, таким же легендарним став період існування журналу «ПіК», який згуртував навколо себе дуже цікаві інтелектуальні сили. Це реально було входження сучасної української культури в «буржуазний» (у доброму сенсі слова) формат.

Сьогодні ТБ я не дивлюся. За винятком ТВі, програми якого переглядаю через інтернет. У мене є чимало улюблених видань і ресурсів, із яких я беру необхідну інформацію. Регулярно переглядаю «Українську правду» (точніше – «Українську правду. Життя» та «Історичну правду»). Щодо пошуку новин – люблю відвідувати портали ZiK, Zaxid.net, «Телекритика», УНІАН, «РБК-Україна», «Український тиждень», ТСН, «Обозреватель». А для душі – переглядаю низку літературних та інтелектуальних ресурсів, включно з вузькопрофесійними.

3. Думаю, що медіа дуже впливають на реальну політику. Але це вплив не так на прийняття рішень, як на формування відповідного образу. Справа, розпочата колись «Українською правдою» щодо дискредитації ганебних політиків і ганебної політики, сьогодні продовжується. І навіть той же Facebook буквально щодня формує масштабну ідеологію цілковитого ігнору різних поців від політики: тушок, колесниченків та інших. Незалежні медіа та соцмережі виконують дуже корисну функцію – обрізання політичних рейтингів.

4. «Вода точить камінь», – кажуть у народі. Оце філософія соціальних мереж. Перед цим не встоїть жоден режим, жоден авторитаризм. У громадянське життя вливатимуться все нові й нові покоління вчорашніх українських підлітків і школярів. Це буде також свіжа кров: і в соціальних мережах, і в українській інтернет-культурі загалом.

Андрій Кокотюха, письменник, журналіст (книги «Шлюбні ігрища жаб», «Нейтральна територія», «Юля», «Легенда про безголового» та ін.):

1. Свого часу нова українська преса вийшла з «бойових листків», де на папері поганої якості не надто якісним друком публікувалися аналітичні тексти, котрі розвалили імперію. Проте з приходом Незалежності авторитет будь-яких ЗМІ підірвала відсутність загальної ідеї, спрямування. Скажімо, була преса офіційна – але була й альтернативна. Тепер не розбереш, яка думка офіційна і з ким/чим полемізувати. Головне, що зникло: жодна, навіть тричі резонансна публікація чи інформація, не скеровує ані на дію, ані на протидію. Раніше писане в пресі та показане по телебаченню було істиною, на яку слід було реагувати. Нині топова інформація – це Чупакабра.

2. У 1990-х української преси практично не читав, бо сьогодні газета є, завтра – нема. Альтернативою заполітизованій «Україні молодій» були «Факти», де інопланетянин приймав пологи в 10-річної селянки. Мав повне уявлення про українську пресу, бо в 1990-х років займався її передплатою за кордон, отже, складав каталог і щодня отримував. Коли ж минулого року почав збирати інформацію для свого проекту «Україна. Нова епоха», то виявилося – загальноукраїнських газет справді не було. А якщо були, то інформували населення вкрай погано. Тобто, саме інформації там не було: політична аналітика плюс рецепти салатів. Тепер читаю «Країну», «Кореспондент», «Фокус», «Український тиждень», як оглядач «Телекритики» – «Теленеделю»: вона російськоцентрична, але там повна телепрограма, з анонсами. З каналів колись дивився «Плюси», СТБ (в часи, коли там робили документалку), фільмовий «Ентер фільм», «Інтер» – теж через документалку й актуальні серіали. Від 2008 року дивлюся телевізор лише в тих випадках, коли треба моніторити ефір чи оглянути якусь програму чи певний проект. Нині з доброї волі дивлюся лише ТВі. З інтернет-видань – «Українську правду», «Главред», «Газету UA», «Буквоїд», інтернет-версії «Кореспондента», «Фокуса», новини УНІАН, «Телекритику», «Медіаняню», «Коментарі» (моніторю ще з десяток сайтів).

Хоча я далекий від снобізму і не вважаю телевізор «зомбоящиком». Просто, на жаль, альтернативою однобокому українському телебаченню є різнобічні російські чи адаптовані до російської іноземні канали. Тобто, в нас є «Україна має талант», але нема свого «Діскавері» чи ВВС. А успішний серіал «Ліквідація» знято хоч і в Україні, але російським виробником. Нам потрібна своя «Ліквідація» – для прикладу... Або – свої «Намедни»...

3. Ні. На реальну політику в Україні не впливають навіть виборці, якщо голосують за одних і тих самих людей. Показане по телевізору, повторюся, нічиєї проблеми не вирішує. Максимум – виправдає гроші, витрачені піарниками. Телебачення в нас забуло, що «розважальний контент» – це не лише двомовні талант-шоу чи ігри «Хто швидше з’їсть банан», а насамперед світоглядні речі, котрі пропагує та стверджує національна масова культура будь-якої країни. Є певна категорія людей, які кочують із шоу в шоу, виставляючи себе на ярмарок марноти. Але ці люди не цікаві навіть собі, для них важливо бути показаним по телевізору. Як у політиці, так і в телебаченні не вистачає нових облич та ідей, новіших за талант- або кулінарні шоу. Свого часу СРСР розвалив «Взгляд», трошки допомогла молодіжна студія «Гарт». Сьогодні телебачення саме в Україні на українського глядача не працює. Хоча телебачення – дієвий інструмент, люди його люблять... А менеджери чомусь вважають глядачів «бабушками», «тьотєньками» і «дебіламі», хоча останнє – медичний діагноз.

4. Я роблю ставку саме на соціальні мережі. Люди хочуть не співати-танцювати, а обговорювати реальні проблеми. Тут без телевізора як навігатора не обійтися. З телебачення зникла суспільно-критична складова. Повторюся, воно однобоко розважає. Телебачення, як і медіа загалом – це репрезентація певної державної ідеології: хто такі ми й чому ми такі. Саме через брак свого половина українців асоціює себе з росіянами, і мовний закон придумано саме для них.

Євгенія Кононенко, письменниця, перекладачка (книги: «Сестра», «Імітація», «Жертва забутого майстра», «Колосальний сюжет» та ін.):

1. Я брала б не лише період незалежності, а згадала б Перебудову із чергами до кіосків за московською, тоді ще столичною пресою. То був небувалий тріумф медіа в суспільстві, потім такого вже не було. Згодом, десь у 90-му, людям уже все це набридло. Але я пам’ятаю, як, здається, десь в той час навмисне йшла до кіосків купити недільний номер газети «КОЗА» («Комсомольское знамя»), яка видавалася в Україні. Потім був телебум під час серпневого путчу. Знов-таки, увага була до Москви. Далі Москва стала все-таки віддалятись. Я не пригадаю всіх етапів, багато часу минуло. Черг за газетами більше не було, хіба що полювали за «Голосом України», коли В.Ю. таки обрали Президентом. Пам’ятаю надзвичайну увагу до «Радіо Свобода» під час другої каденції Кучми. Пам’ятаю, знов-таки, політичний телебум під час Помаранчевої революції. І саме після неї (можливо, для когось це сталося раніше) і радіо, й телебачення, й газети вже відійшли в небуття, джерелом новин, зокрема й політичних, став винятково інтернет.

2. Про медіа в моєму житті в 90-ті вже коротко сказала. Сьогодні я жахливо, непристойно аполітична, проглядаю винятково ті сайти, де висвітлюються питання літератури, культури, філософії, релігієзнавства – не релігії як засобу політики, а саме історії релігії. Якщо сьогодні телебачення є жахливо некультурним, розрахованим на дебілів і на дебілізацію, недаремно телевізор називають «дебілізатором», то в інтернеті будь-хто може знайти щось для себе.

3. Як на мене, медіа впливають не на політику, а на населення, яким медіа маніпулюють. Ті, хто робить політику, утримують медіа. Опозиційні медіа теж хтось утримує, за цим теж стоїть якийсь розрахунок, а не полум’яний дух боротьби з нечестивою владою.

4. Соціальні мережі відіграють усе більшу роль. Мені навіть роботу пропонують не через електронну пошту і не по телефону, а через Facebook. І ви до мене звернулися через Facebook. Соціальні мережі дуже зручні і для нас, і для тих, хто стежить за нами. Поки ми не переступили закону, всі наші зв’язки не мають ніякого значення. Але варто комусь із нас піти на справжній конфлікт із владою, як нас буде дуже легко обчислити саме через соціальні мережі, яким ми самі повідомляємо про себе якщо не все, то майже все. Комп’ютерники власників Facebook легко прочитають те, що ми шифруємо «лише для друзів».

Степан Процюк, письменник (книги: «Тотем», «Руйнування ляльки», «Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника», «Канатохіді» та ін.):

1. Напевно, зигзагоподібно, як морські хвилі. У кожному суспільстві є так звана журналістська аристократія, яка у зв’язку з професійними компромісами, що заходять надто далеко (як у нас), має матеріальні привілеї. Є бунтарські одиниці чи десятки. В нас також є такі журналісти. Є журналісти-інтелектуали і просто чесні люди, які не спішать на барикади, але чесно, наскільки це можливо, виконують свій обов’язок. Все як у всіх, лише з владою ми опинилися десь на дні сьогочасних викликів доби...

2. Нині працюю переважно з інтернетом. Шаную «Українську правду», ще кілька сайтів. Стежу за «Днем», «Україною молодою», «Дзеркалом тижня». Щодо ТБ, то намагаюся бути від нього подалі, хіба що 5-й канал чи ТВі – у сенсі новин чи культурологічних передач.

3. Більшість із них я перелічив. Ще є кілька цікавих сайтів, навіть незважаючи на певну жовтизну і реверанси в бік маскультури, яка чинить такий потужний наступ, відповідаючи суспільній затребуваності, що часто стає моторошнувато, настільки ця маскультура і ці «гламури» здрібнюють нас і оглуплюють.

4. Facebook, до прикладу, відіграватиме велику роль. Хоч він має свої недоліки, але нагадує мені море, в яке двічі не ступити, бо там завжди інші води... Тобто його швидкоплинність відповідає духу нашої доби – там не зупинишся, озираючись, а що було рік назад... Але найбільшу роль може відіграти еволюція наших душ і пошуки нових золотих етичних і перетинів... І, звісно, протест, супроти антиукраїнського напрямку розвитку держави.