21 рік незалежності: «Медіа переходять із рук у руки, як земля – з кріпаками або без»

21 рік незалежності: «Медіа переходять із рук у руки, як земля – з кріпаками або без»

00:00,
25 Серпня 2012
3102

21 рік незалежності: «Медіа переходять із рук у руки, як земля – з кріпаками або без»

00:00,
25 Серпня 2012
3102
21 рік незалежності: «Медіа переходять із рук у руки, як земля – з кріпаками або без»
21 рік незалежності: «Медіа переходять із рук у руки, як земля – з кріпаками або без»
Рівень журналістики катастрофічно впав, але це вияв інтелекту й амбіцій власників медіа. Про медіа –  експерти Лідія Стародубцева, Сергій Дацюк, Олексій Погорєлов, Олег Покальчук, Юлія Тищенко, Олександр Черненко, Олеся Яхно, Ярослав Павловський

Надто песимістично журналісти оцінюють реальність та власну роль у суспільно-політичних процесах, фактично розписуючись у своїй безпорадності – такою була реакція наших читачів на попередні опитування (журналістів та письменників). У цьому закиді є певна частка правди. Але тільки частка. Оскільки медіа не можна оцінювати, не враховуючи довколишньої дійсності. Власне, експерти (з різних галузей, але складовою діяльності яких є й інформаційна), що долучилися до опитування, і кажуть, що журналістика – лише частина суспільно-політичного ландшафту. Вона не може бути кращою за дійсність, у якій існує.

Експерти відповідали на такі запитання:

1. Як, на вашу думку, змінювалася суспільна роль медіа в Україні протягом років незалежності?

2. Як змінювалися ваші особисті медіавподобання: яку пресу ви читали або які телеканали ви дивилися раніше, наприклад, у 90-х роках, і яким медіа (включно з інтернет-виданнями) надаєте перевагу тепер?

3. Чи є нині в нас медіа, які впливають на реальну політику в Україні? Якщо так, назвіть.

4. Яку роль, на вашу думку, в найближчій перспективі в Україні відіграватимуть нові медіа, у першу чергу соціальні мережі?

Лідія Стародубцева, професор, доктор філософських наук, завідувач кафедри медіакомунікацій Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна:

1. Ключові стратегії трансформації медіа в Україні протягом років незалежності: роздержавлення, реідеологізація та комерціалізація – начебто покликані були привести до ситуації, яку, вслід за Джанні Ваттімо, ми могли б назвати ситуацією «прозорого суспільства». Але цього, на жаль, не сталося. Власно, і сам автор концепту «прозорого суспільства» вважає, що завдяки полікультурності, диференціації та плюралізації (пост)сучасного соціуму медіа аж ніяк не сприяють ситуації «прозорості», а навпаки, надто заважають їй, віддзеркалюючи складності і протиріччя епохи пізнього капіталізму з її неоліберальною ідеологією. Таким є подвійний за своєю природою сенс медіареальності: строкатий спектр різноспрямованих медіамеседжів не стільки відкриває адресантів своїм адресатам, скільки приховує їх один від одного. Тож Україна у цьому сенсі не є винятком. Як і в усьому світі, українські медіа зазнали подвійної метаморфози: ментальної, пов’язаної з веригами демократизації, й технологічної, пов’язаної з «дигітальною революцією». Саме тому протягом останніх двадцяти років суспільна роль українських медіа принципово змінилася: якщо раніше «традиційні медіа» були рупором ретрансляції ідей – інструментом тоталітарної системи дисемінації [розсіювання. – MS] нормативної інформації «від одного до всіх», то нині «нові медіа» стають інтерактивним дезінтегратором у поліморфному ландшафті звільнених від жорстокого ідеологічного контролю повідомлень: деревоподібним електронним гіпертекстом фактів і фантомів, подій і симулякрів, які розповсюджуються «від всіх до всіх», що ускладнює персональний вибір і вимагає від кожного зусиль креативного жесту, ініціювання самостійної думки і володіння мистецтвом критичного мислення.

2. Ментальна територія моїх особистих медіавподобань має гнучкі та рухливі межі. Метафорично її можна окреслити як сферу, «центр якої повсюди, а межі – ніде». Це і медіа, пов’язані з моєю професійною діяльністю як культуролога-аналітика і тележурналіста; і медіа, які висвітлюють суспільні події в країні і світі; й медіа, що торкаються моїх улюблених тем гуманітарних рефлексій над ситуацією пост/постмодерного культурного розмаїття. Переважно, це своєрідний тип «інтелектуальних медіа»: аналітика з питань філософії, соціології, культури і сучасного мистецтва (приклад у пресі – журнал «Шо», на телебаченні – програма «Остання барикада», в інтернет-просторі – сайт MediaSapiens). Головні критерії, які визначають контури мого персонального вибору типів медіа, – їхня політична незаангажованість, високий професіоналізм і «провокативність» (у гарному сенсі), тобто здатність не просто інформувати або розважати, а й спонукати до співтворчого діалогу, будити мислення, надихнути до власних досліджень. Як фахівець із медіа, я, на жаль, часто змушена радше не «читати» пресу, а переглядати нескінченні дайджести; не «дивитися» ТБ, а гратися віртуозним мистецтвом «зеппінгу» телеканалів; не студіювати окремі вебсторінки, а здійснювати захопливі мандри «інтернет-сьорфінгу» в заплутаних лабіринтах всесвітнього мультимедійного гіпертексту. Іноді я нагадую собі того нещасного ерудита-кінознавця, який дивиться кіно не заради того, щоб пережити якийсь новий екзистенційний досвід або отримати естетичну насолоду, а задля того, щоб написати чергову статтю. Можливо, це неминучий зворотній бік «професійної оптики» і «фахової дистанції», які перетворюють людину з пасивного користувача медіаповідомлень на активного медіакритика і медіа-активіста. За останні два десятиріччя мої медіавподобання змінилися не у концептуальному сенсі, а, радше, у сенсі суто операціонально-технологічному: і книги, і журнали, і телепрограми, і кіно, і музика, і твори візуального мистецтва – усе це для мене багато в чому «дереалізувалося», «віртуалізовалося» і зажило в мережі. Іншими словами, з маклюеновської «галактики Гутенберга» сфера медіа цілком і повністю потрапила в кастельсову «галактику Інтернет».

3. Я б сказала, що тут існує інверсія сенсів: реальна політика в Україні впливає на медіа, а медіа – на реальну політику. Одне не існує без іншого. Але, на мою думку, не слід перебільшувати значущості медіа в політичних процесах: ЗМК в Україні були і залишаються тим, чим вони покликані бути по суті – Медіумом-Посередником між тими, хто опинився по різні боки безодні простору, часу і свідомості. І тому не суть, чи позиціонують себе в медіапросторі сайт, інформаційна агенція або телеканал «провладними», «опозиційними» або «нейтральними»: так чи інакше, вони стають політичними суб’єктами, які транслюють ідеї, формують аксіологічні орієнтири, продукують медіасимулякри та впливають на публічну сферу. Не випадково відомий вислів «лицаря медійного образу» Маршала Маклюена останніми роками було перероблено в «The Medium exceed the Message». Так, медіа не просто є повідомленням, вони переходять межі того, про що повідомляють. Звісно, не слід тішити себе ілюзією, мовляв, від того, що новина потрапить на ТВі чи на «Інтер», зміниться політична ситуація в соціумі. Політику роблять не медіа, а політики. Медіа – лише міст над бурхливим океаном суспільної думки. Однак не слід забувати, що цей міст може і поєднувати, і розділяти. І від того, які саме думки транслюються по цих мостах, залежить стан свідомості тих, хто впливає на реальну політику в Україні.

4. Уже тепер нові медіа здійснили революцію свідомості. Блогінг і соціальні мережі практично «підмінили» собою традиційні медіа. Що далі? Я не є футурологом, але насмілюся припустити, що в найближчій перспективі в Україні нові медіа, у першу чергу соціальні мережі, перетворяться на нового технократичного Бога, який завершить дигіталізацію та гіпермедіатизацію всього і вся, трансформує всі форми суспільних комунікацій і створить нову онтологію медіареальності. Є достатньо підстав припускати, що пророцтво Олександра Барда і Яна Зондерквіста стосовно Netоcracy збудеться уже в середині нашого століття: диференціація соціуму на олігархів і бідних зникне, поступившись місцем новому розподілу суспільства на нетократів, що захопили владу, і безвладних пасивних споживачів знання. Лінійні та послідовні тексти зміняться нелінійними гіпернаративами, класична логіка мислення – кліповою мережевою свідомістю. Реальність буде остаточно віртуалізована, речі – дематеріалізовані. Радикально інакше будуть сприйматися «розпросторований» простір і «детемпоралізований» час. Спілкування перетвориться на віртуозну гру з цифровими двійниками. Культ нових медіа неминуче породить свою власну культуру, точніше, багато різних електронних субкультур і віртуальних спільнот. Слід підкреслити, що вважаю це не похмурою утопією, а неминучим апокаліптичним кібер-переродженням культури. По суті, я є історичним песимістом, але деякі інтригуючі стратегії розвитку нових медіа, які ледь просвічують крізь покрови сучасності, все ж таки іноді залишають шанс відчувати себе метаісторичним оптимістом.

Сергій Дацюк, філософ, корпорація стратегічного консалтингу «Гардарика»:

1. До 2001 року медіа в Україні стабільно розвиваються. У 2001–2004 рр. медіа борються з державною цензурою. 2005-й – пік розвитку медіа в Україні. З 2006 року відбувається поступовий відхід медіа від позиції загального блага. Медіа стають усе більше споживацькими, налаштованими на розваги, менш змістовними, в принципі не інтелектуальними.

2. В другій половині 90-х я надавав перевагу телеканалу ICTV і газеті «Дзеркало тижня». З 2002-го я перестав читати ДТ і почав надавати перевагу інтернету й телеканалу «1+1». З 2006 року я в основному отримую інформацію з інтернету.

3. Зважаючи що вважати реальною політикою. Якщо реальна політика – це політичні ток-шоу, тоді це Шустер і Кисельов. А якщо реальна політика – це інтелектуальна політика, тоді це ТВі.

4. Соціальні мережі стануть основою організації соціального життя, а інтернет-видання стануть основою інформування. Телебачення втратить своє значення, зокрема серед інтелектуалів. Телебачення будуть дивитися в основному обивателі, та й то їхня кількість зменшиться значно.

Олексій Погорєлов, генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси:

1. На превеликий жаль, в Україні відбувається скорочення читання та споживання інтелектуально насиченої інформації. Люди тікають від медіа у світ розваг – мильні опери, серіали, ігрові приставки тощо. А це свідчить про те, що люди втрачають довіру до медіа через те, що медіа не є впливовими, не допомагають людям жити краще та відстоювати свої права.

Дуже б хотілося, щоб медіабізнес було визнано державою як галузь економіки, яка має важливу соціальну функцію і потребує певного захисту, не меншого за інші захищені галузі.

Особливо важливо, щоб мережа продажу преси мала спеціальний соціальний статус як важлива для людей і мала би захист від непередбачуваних дій влади та знесення в будь-який момент, як це відбувається сьогодні.

2. І тоді й тепер читаю і споживаю якісні медіа – такі, які допомагають мені жити краще та бути більш ефективним. Носій підбираю відповідно до ситуації – це і папір, і мобільний доступ. Розвиток технологій, звісно, суттєво збільшив швидкість доступу до інформації та можливості знайти саме те, що шукаєш.

3. Це радше політика впливає на медіа. В принципі, не новина для світу. Питання впливу, як я казав, важливе. Але впливати на політику безпосередньо неможливо – лише через вплив на людей, тобто читачів. Якщо тобі довіряють читачі – вони будуть обирати відповідно до того, в чому впевнені і в що вірять. А рівень читання в нас один із найменших у Європі. Отже, питання, за великим рахунком, полягає в якості продукту, тобто в якості журналістики. І політики , свідомо чи ні, не роблять практично нічого для того, щоб в Україні розвивались якісні медіа. Що для самих політиків надзвичайно небезпечно. Адже створено вакуум, і той, хто його заповнить, зможе вирішувати долі політиків. Щось подібне, наприклад, можна відстежити на тому, як були використані соціальні медіа під час виборів Барака Обами президентом США.

4. Та поки що роль місця для пліток, самовираження окремих персонажів та зливу компромату. Проблема ж не у носії. А у головах, як казав відомий герой незрівнянного твору Булгакова. Буде більше якісної журналістики та можливостей для розвитку медіабізнесу – буде розвиватися будь-який медіаканал. Хоч газета, хоч соцмережа.

Подивіться на приклад американської дівчинки, яка підлітком стала поважною гостею Тижнів моди у Нью-Йорку та героїнею обкладинок чи не всіх найвпливовіших журналів мод. А все через власний погляд на моду та системне висвітлення цієї теми у власному блозі.

Олег Покальчук, соціальний психолог:

1. Суспільна роль медіа в Україні – це певна фікція, в якої дві складові – міфологічні соціальні очікування і самі медійники, які таким чином підвищують свою собівартість на ринку інформаційних послуг. Коріння цього лежить ще в часах СРСР, де ролі медіа й інформації взагалі надавалося майже містичне значення. Можливо, це було істотно в 20-х роках минулого століття, при великій кількості неписьменного населення, але якби Союзом можна було керувати за допомогою газет «Правда» та «Известия», він би існував вічно. В Україні на початку 90-х преса відігравала функцію летючки, підпільного «грипсу», як казали в Галичині, але її пасіонарний уплив полягав у публічній констатації очевидного, того, що люди й так знали, але відтворювали переважно в анекдотах. Коли зникла потреба в цьому емоційному зворотному зв’язку, раціональний зв’язок не утворився. Ми сильно переоцінюємо раціональну складову суспільного процесу, і хочемо від преси і суспільства якоїсь питомої європейськості, яка існує, але зовсім не в тих масштабах, про які ми говоримо. І преса просто рееволюціонувала назад до рівня анекдоту. Але анекдот принаймні запам’ятовують і переказують.

2. В мене непристойно великий стаж роботи ще в різних радянських ЗМІ, тому я б не зараховував його до вподобань, це була просто робота. Але з того, що можна було б зарахувати до вподобань, я зарахував би старе «Радіо Свобода» часів глушилок. Тепер уже можна розповідати – я був серед людей, які коректували «інформаційний вогонь» «Радіо Свобода». Технічно це виглядало так – періодично отримувався оберемок касет із радіопередачами, і список питань, згідно яких треба було прокоментувати прослухане і дати рекомендації з поліпшенню якості передач. Я читав «Всесвіт» часів редакторства Коротича і його ж «Огонек», «Литературную газету»... «Поступ» часів Сашка Кривенка... Взагалі тоді й тепер – читав і дивився щось таке, де працювали знайомі, чиїй думці можна було б довіряти. Дивився раніше «Плюси» часів Роднянського, 5 канал. Тепер іноді читаю «Дзеркало тижня», іноді «Телекритику», але завжди за чиєюсь рекомендацією. А самим медіа як суспільному явищу не довіряв ніколи і не довірятиму. Це в мене професійна деформація, як у соціального психолога, нічого не поробиш. Тепер мені здебільшого достатньо заголовків новин в ukr.net, іноді наводок із Facebook від знайомих. Є одиниці – кілька прізвищ журналістів і аналітиків, яких я просто читаю, що б вони не написали. Одних – через можливості «зливу», інших – через публіцистичний талант. Так само є кілька прізвищ, яким я з приємністю даю інтерв’ю ще до того, коли вони починають щось питати, бо знаю, що це буде цікава розмова. Але все це лічені люди.

Взагалі, я йду не від того, що мені пропонують медіа – переважно це інформаційне і застаріле читво, а від тієї теми, про яку мені щось потрібно дізнатися. Тому з усіх медіа нині надаю перевагу Google. Телевізор перестав дивитися кілька років тому, якщо є професійна потреба щось глянути, то шукаю цю передачу в інтернеті. Потроху починаю відписуватися від соціальних мереж, з’явилося більше часу читати й писати книжки.

Рівень журналістики катастрофічно впав – часто в мене беруть інтерв’ю люди, які не здатні сформулювати, що вони хочуть сказати. Оператори, які давно працюють на каналах, часто краще орієнтуються в темі, ніж журналістки, що з ними приходять. Теперішні питання – один із нечисленних щасливих винятків.

Але я був би необ’єктивний, якби критично відгукнувся лише про медіа. Це лише інструмент вияву потенціалу тих людей, які їх фінансують. Їхньої освіти, інтелекту, амбіцій тощо. А ця інформація – зовсім не новина.

3. Як і в Радянському Союзі дисидентські писання не впливали на стрибки цін на енергоносії, так і в нас жодна «правда» не вплине на розмір боргу перед МВФ. Реальна політика взагалі ніде не є публічною, це, на мою думку, така собі ліберальна побрехенька. Просто на Заході вона сяк-так оздоблена грою в «громадянське суспільство». У нас цю функцію виконує прокуратура, яка отримує реальний компромат на реального політика, і може його запустити, а може й притримати. Оце і є справжні українські медіа, з вузьким колом дуже впливових читачів.

Хіба коли Захід підхоплює з українських медіа якусь тему... Але не без того, що він сам її туди спочатку вкидає. Сильно сумніваюся, що якісь євродепутати чи конгресмени нададуть перевагу новинам із Києва перед новинами з Алеппо.

4. Нові медіа? Вони є справді новими лише тоді, коли інтегровані в нові соціальні стосунки. Але насправді в такому оновленні ніхто в Україні не зацікавлений. Ми ж усі добре знаємо ринок преси, як вона переходить із рук у руки і на яких умовах, разом із людьми або без. Це як земля, з кріпаками або без. Що такого нові медіа можуть розповісти людям, чого вони досі не знали або не підозрювали? Підігріти їхні вічні соціалістичні мрії – забрати все у багатих і роздати бідним? Але ніхто з медіа (не з окремих журналістів) не наважиться сказати вголос, що читач «бідний – бо дурний», що більшість наших селян – малописьменні деградуючі пияки й ледарі, що міська соціальна гра в «модерн», «європейськість» і «гламур» – жалюгідне блазнювання наркоманів-початківців, а влада й опозиція – нероздільний альянс пройдисвітів і повій різної статі, об’єднаних спільним страхом невиїзду за кордон. Молодь – так, вона завжди щиро хоче нового, поки ніхто зі старих не запропонує їй щось достатньо практичне. І вона тоді стрімко дорослішає.

Соціальні мережі переростають кризу зростання, я кілька разів про це вже писав. Їхню впливовість так само штучно перебільшують, починаючи з «Twitter-революції», але це також лише маркетинговий хід плюс відволікання уваги від справжніх спецоперацій. На «народне волевиявлення» за всі часи було списано стільки крові, що вірш Шевченка про те, як вона потече Дніпром у Чорне море, зовсім не гіпербола.

Юлія Тищенко, експерт УНЦПД:

1. Якщо в постперебудовні часи в українських медіа було більше публіцистики, то далі її місце поступово зайняла аналітика та інформування, але не в рівних обсягах і далеко не завжди, і не завжди якісна та багатомірна.

По-перше, український медійний простір просто зациклений на подіях у країні, максимум на подіях у Росії. І це звужує поле для погляду суспільства на події навколо і тверезий погляд того ж суспільства на себе.

По-друге, в різні політичні періоди медіа поверталися до ролі агітатора та пропагандиста, особливо на початку 90-х. Тут, як в анекдоті – що не збирай, все одно автомат Калашникова виходить. Тобто в медіа формувалася система оцінок подій через монопольне висвітлення позицій політичних лідерів чи власників медіа. Врятовувала багатопартійність, і тоді, щоби зрозуміти, що відбувається в країні, потрібно було перечитати чи передивитися різні медіа, тільки тоді пазл загальної картини в той чи інший спосіб складався.

По-третє, сьогодні медіа, особливо телебачення, беруть на себе роль яскравого актора, шоумена, який має догоджати публіці, її розслабляти. Тут медіа ті ж заручники суспільного та політичного популізму, який самі почасти й ретранслюють.

Але незважаючи на це медіа все ж таки змінилися в кращий бік – більше плюральної інформації, більше різної інформації, але це характерно не тільки для України.

2. До середини 90-х я взагалі нічого такого не дивилася й не читала, окрім Аристотеля, Гьофе та Гадамера. Потім був період друкованих ЗМІ. Я читала все, але це було пов’язано з роботою і я не дозволяла собі вподобань. Пам’ятаю, що відкриттям та приємним здивуванням став «1+1», коли він тільки вийшов на телевізійний ринок, «Україна молода», перші «Дні», «Дзеркало тижня» були цікавими та новими.

Сьогодні я надаю перевагу електронним ЗМІ в Україні – це «Українська правда» та всього потроху.

3. Ні, таких немає, є почасти привернення уваги до проблем. Якщо медіа вдасться потрапити в умовну «9», й інформація збігається з інтересами впливових політиків, можна казати про такий вплив. Наприклад, це стосується справи Лозинського свого часу. На жаль, таких прикладів небагато. Ми не те суспільство, яке дивується інформації про корупцію чи щось подібне. Наприклад, у Швеції медіа висвітлили діяльність однієї депутатки, яка тривалий час добиралася до вокзалу за 100 метрів від дому бюджетним коштом. Депутатка пішла у відставку. Або там якось півроку в медіа обговорювали тему: чи має суспільство платити за сервіз на весілля принцеси! Уявіть у нас такі теми. Для впливу медіа потрібне впливове розумне суспільство, це як дві сторони однієї медалі.

4. Така роль буде зростати, але я б не переоцінювала нових медіа, це тільки цікава частка у формуванні громадянського суспільства.

Олександр Черненко, голова КВУ:

1. Безперечно, що на початках незалежності роль медіа, будь-якого друкованого слова або слова, сказаного в ефірі, була колосальна. В суспільстві був величезний запит на цікаву, нестандартно подану та позбавлену пропагандистських кліше інформацію. Тому в середині 90-х ми спостерігали бурхливий розвиток друкованих та електронних ЗМІ. Однак залежність більшості видань або каналів від різних фінансово-промислових груп призвела до того, що в кінці 90-х – на початку 2000-х цікаві медіа ставали або більш дистильованими, або зникали, або переорієнтовувалися на розважальні формати. А це в свою чергу стимулювало розвиток онлайнових ЗМІ, які з середини 2000-х стали лідерами серед вдумливої аудиторії. Сьогодні більшість ексклюзивних інтерв’ю, резонансних матеріалів або журналістських розслідувань зосереджені саме в інтертнет-ЗМІ.

2. Починаючи десь із року 1993-го, коли я активно почав брати участь у громадсько-політичних процесах, у мене був стабільний «джентльменський набір»: по четвергах – кривенківький «POST-Поступ», по суботах – «Дзеркало тижня». З більш частих видань – «Україна молода» або «День» зразка 1998–99 років, поки Євген Марчук був в опозиції. З телевізійних програм свого часу фаворитами були «Післямова» з Ткаченком та «Вікна» СТБ. У 2000-х на лідерські позиції впевнено вийшла «Українська правда», а в 2004–2005 роках – новини 5-го каналу. Сьогодні, крім УП та ДТ, час від часу заглядаю на сайти «LB», «Главкому», УНІАН, «Коментарів» або «Ліги». На інші сайти переходжу хіба за посиланням у Facebook. На вихідні або в дорогу можу купити «Кореспондент» чи «Фокус», хоч рідко читаю більше половини матеріалів. Новини в телевізорі дивлюся зрідка.

3. Безперечно, вплив медіа на реальну політику сьогодні набагато менший, ніж у ті золоті часи, коли публікація в «Дзеркалі тижня» могла призвести до кадрових змін в уряді. Але тим не менше є ЗМІ, чиї публікації мають резонанс. Тут не буду оригінальним, якщо назву ті ж самі «Українську правду» та «Дзеркало тижня». З телевізійних каналів цікаві речі можуть бути в програмі «Гроші» на «Плюсах» та «Знак оклику» на ТВі, однак часто вони грішать тенденційністю подачі. Непогану справу роблять хлопці з сайту «Наші гроші». Одна «вишка Бойка» чого варта.

4. Справжнє політичне життя сьогодні справді перемістилося в онлайн-медіа та у Facebook. Хоч там дуже багато полови, але достатньо й зерен. Тож роль їх лише зростатиме. Однак я б не поспішав заявляти про смерть традиційних медіа. Як кінематограф свого часу не «вбив» театру, так нові медіа ще не скоро витіснять традиційні. Бо ніякі планшети чи ґаджети не замінять того приємного відчуття, коли запах типографської фарби від свіжої газети змішується з запахом міцної ранкової кави :)

Ярослав Павловський, заступник директора Інституту інформаційного суспільства:

1. Ситуація неоднозначна. Роль друкованого слова була найвищою в період становлення держави. І це зрозуміло, оскільки в період зміни суспільних цінностей слово стає основною і чи не єдиною доступною цінністю. Саме в цей час багато «майстрів слова» (журналістів, письменників) ідуть у політику. У той же час, українська журналістика змінювалася разом із суспільством, залишаючись пострадянською. Це накладало свій відбиток на характер інформаційних воєн, які набували пропагандистського, занадто прямолінійного характеру.

Останні декілька років максимально підвищується роль електронних медіа, але виключно в контексті маніпулювання свідомістю. Це стосується як комерційної реклами, так і агітації. Поширення західного досвіду журналістики (насамперед телевізійної) поєднувалося з тими завданнями, які визначалися пріоритетними власниками каналів та друкованих ЗМІ. Саме тому ми бачимо гіпертрофований перекіс на політичні ток-шоу.

Неминуче зростатиме роль інтернет та ССМ. Вже сьогодні за своєю аудиторією інтернет може порівнюватися з телебаченням. Проте цей сегмент залишається також поки що одновимірним, оскільки існує небагато фахівців, які володіють усім спектром інструментарію роботи у мережі, не кажучи вже про ССМ.

2. Читав і продовжую читати багато періодики. Але це – в силу специфіки професії, а не через наявність певних інтересів. Раніше рівень довіри був іншим. З найбільш улюблених друкованих ЗМІ, які колись читав, а тепер читаю менше – «Україна молода», «День», «Компаньон», «Бізнес». Нині читаю «Дзеркало тижня», «Коммерсант», «Коррепондент», «Коментарі», Kyiv Post та інтернет-видання: «Українську правду», LB.ua, УНІАН.

Сьогодні більш цікавим є моніторинг бізнес-журналістики. Тут більш цивілізовані і зрозумілі правила гри. Політична журналістика або має яскраві ознаки замовності або жовтизни.

3. Впливають усі, але найбільш ефективно – здебільшого «зомбоящики». Наявність реального чи міфічного політичного впливу – головна проблема для ЗМІ. Кожен власник чи куратор ЗМІ намагається по максимуму скористатися цим впливом. Саме тому журналістика нівелюється, перетворюючись або на пропаганду, або просто на неякісну жовту писанину. І тільки одиниці знаходять компроміс між політичними чи комерційними інтересами власників та журналістською етикою.

4. Найближчим часом говорити про визначальну роль не доводиться. Але те, що вона вже сьогодні є дуже серйозною – це факт. Ставка так само буде робитися на різноманітні форми маніпуляцій. Через специфіку свого інструментарію та зворотній зв’язок ССМ є значно ефективнішим методом комунікації, аніж ТБ. Цей напрямок однозначно буде перспективним як для медіаменеджерів та власників ЗМІ, так і для журналістів і політиків.

Олеся Яхно, політичний експерт:

1. На мій погляд, суспільна думка щодо ролі медіа в Україна змінювалася декілька разів, відповідно до форматів суспільно-політичного протистояння, що мало місце на той чи інший момент незалежності України. Я маю на увазі такі формати протистояння: націонал-демократи – комуністи (1991–1996), реформатори – олігархи (1996–2004), влада – опозиція (2004–2010), влада – суспільство (з 2010-го по сьогодні).

Найбільший сплеск суспільної думки щодо ролі ЗМІ, безумовно, відбувся в період Помаранчевої революції, коли журналістські колективи багатьох ЗМІ публічно висловили свою громадянську позицію.

2. Мої медіавподобання мінялися відповідно до загального розвитку держави та її базових інститутів. Скажімо, в 90-х я читала, переважно, друковані видання. На початку 90-х – «Голос України» (тоді це було досить прогресивне видання), пізніше – «День» та «Дзеркало тижня».

В 2000-х почався бум інтернет-видань – «Українська правда», «Главред», «Обком», «Телекритика», «Главком», «Лівий берег» – які я й тепер читаю.

Цікавою була трансформація позиції низки телеканалів у період Помаранчевої революції, зародження телевізійної журналістики, в якій на перше місце вийшла громадянська позиція. Тепер дивлюся 5 канал, окремі програми на «Інтері», Першому національному, ICTV, ТВі.

Із-поміж друкованих видань читаю, переважно, російські та західні. В Україні не вистачає якісних друкованих видань (окрім «Дзеркала тижня»), бракує видання на кшталт російського журналу «Большой город», де описується суспільна (не гламурна) атмосфера життя міста.

Також не вистачає нових форматів на телебаченні, спрямованих не стільки на протистояння різних позицій та на формат шоу, скільки на змістовний формат, формат народженні змістів.

3. Є. Це ті видання, на тексти яких політики реагують, публічно чи непублічно, – «Українська правда», «Дзеркало тижня» приміром. Інша річ – що важлива інформація чи розслідування, оприлюднене у ЗМІ, не має конкретних юридичних наслідків для політичних осіб, але це вже інше питання.

4. Нові медіа повинні відігравати й відіграватимуть, на мій погляд, дві важливі функції з точки зору інтересів суспільства. По-перше, бути майданчиком для комунікацій між представниками різних світоглядних позицій. По-друге, бути ініціаторами низки прогресивних реформ, які мають на меті модернізацію базових інститутів влади та суспільства.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: molbuk.ua
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду