Радянський народ утратив на війні 27 мільйонів людей, тоді як Червона армія – 8 млн 668 тис. 400 одиниць бойового складу, з них українців близько 1,8 мільйонів. Такі чи майже такі твердження траплялися кожному, хто читає пресу чи інтернет-видання, хто слухає радіо і дивиться телевізор. Але, попри поширеність подібних даних і їхню позірну правдивість, у них міститься своєрідне «фактографічне відлуння» неосталіністської міфології. Й ось чому.

За Сталіна було офіційно оголошено: Радянський Союз у війні з Німеччиною та її союзниками втратив 7 мільйонів своїх громадян. Цифра страшна – але ж і війна страшна. Куди страшніша, ніж Перша світова, де сумарні втрати (військовиків та цивільного населення) Російської імперії були меншими за 3 мільйони осіб. Проте вже тоді як частина офіцерського та генеральського складу Радянської армії, так і цивільної інтелігенції сумнівалися в цій цифрі. Бо ж перед їхніми очима і на війні, і в повоєнний час стояли зовсім інші картини, ніж описувані офіційною історіографією. І хоча вголос сумніви не висловлювалися, у своєму середовищі, серед надійних людей велися інші розмови, називалися зовсім інші цифри.

У щоденнику Олександра Довженка є красномовний запис від 6 вересня 1945 року: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю... Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання… І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б "політично шкідливим"». Ті люди, про яких веде мову Довженко, – то високопоставлені партноменклатурники включно з Микитою Хрущовим; та все ж митець помилився – Хрущов через кілька років після смерті Сталіна назвав нову, значно вищу цифру загиблих громадян СРСР – 20 мільйонів. Ця цифра була сумірною із цифрою всіх втрат усіх країн у Першій світовій війні і виглядала значно більш вірогідною. Адже, як пізніше лаконічно сформулював Віктор Суворов, Друга світова війна була найграндіознішим катаклізмом в історії людства, пряму і непряму участь у ній брали сотні мільйонів людей.

«Первая мировая война, – пише він, – продолжалась с 1 августа 1914 по 11 ноября 1918 года, т.е. чуть больше четырёх лет. А Вторая мировая – с 1 сентября 1939 по 3 сентября 1945 года, т.е. шесть полных лет… Из Первой мировой войны Россия выпала, точнее – вывалилась, за год до её окончания. А во Второй мировой войне Советский Союз официально воевал с 22 июня 1941 года до завершения. Но если судить по справедливости, то с самого начала до самого конца. Соединённые Штаты вступили в Первую мировую войну под самый занавес, а во Второй мировой воевали с декабря 1941 года по сентябрь 1945-го. Пространственный размах Второй мировой ни в какое сравнение не идёт с Первой мировой. Во Второй мировой боевые действия шли по всей Европе – от Северной Норвегии до гор Кавказа, от Южной Франции и островов Средиземного моря до стен Мурманска, Питера, Москвы и Сталинграда. А за пределами Европы – от Северной Африки до джунглей Южной Азии и диких островов Тихого океана. В зонах боевых действий оказались сотни миллионов гражданского населения… В Первой мировой боевые действия в основном за пределы Европы не выходили, а фронты стабилизировались примерно в районах государственных границ великих империй. Гражданское население откочевало на сотню километров от линии фронта и даже не слышало артиллерийской перестрелки. Да и средства борьбы во Второй мировой никак с Первой мировой не сравнить. Массированное использование танков и авиации должно было повлечь за собой и увеличение количества жертв… В ходе Второй мировой войны возникло массовое партизанское движение, т.е. война велась не только на линии фронтов, но повсеместно. Вспомним Варшавское восстание. Ничего подобного не было в Первой мировой. В ходе Второй мировой войны появились огромные пространства, на которых все воевали против всех: Югославия, Западная Украина, Белоруссия. В Первой мировой войне к пленным в основном относились в соответствии с международными правилами ведения войны, а во Второй мировой их уничтожали миллионами. Во Второй мировой войне истребление мирного населения осуществлялось индустриальными методами. Первая мировая война не знала ничего подобного Освенциму, Бухенвальду, Бабьему Яру, Райчихлагу, массовым убийствам заключённых тюрем и лагерей при отступлении Красной Армии. Во Второй мировой войне стратегическая авиация сметала целые города вместе с их населением. Завершилась она применением ядерного оружия».

Отож цифра радянських втрат стабілізувалася на 20 мільйонах. Щоправда, не було відоме (точніше, не було оголошене) число втрат Червоної армії та інших збройних формувань (флоту, НКВД, партизанів тощо). Але серед військових та «бійців ідеологічного фронту» побутувала неофіційна цифра – не менше третини від загальних людських втрат.

А в часи правління Брежнєва «20 мільйонів людських втрат» непомітно перетворилися на «понад 20 мільйонів людських втрат»...

Й от у 1990 році, в розпал перебудови, офіційно було оголошено остаточну цифру – близько 27 мільйонів загиблих на війні і від війни громадян СРСР.

Щоправда, одразу ж виникли сумніви в методології підрахунку: чому до числа жертв війни зарахували тих радянських громадян, хто загинув у концтаборі Освєнцим, і проігнорували тих, хто загинув у ПечорЛАҐу?

А потім почалося збирання й узагальнення даних про громадян СРСР, що загинули на війні. Й вийшло щось таке, що не вписувалося навіть у новітні цифрові рамки. У музеї Пам’яті на Поклонній горі у Москві станом на середину 1990-х було зібрано банк даних на 19,5 мільйонів убитих, померлих і зниклих безвісти громадян СРСР – учасників бойових дій. Серед цих даних траплялися і повтори, коли та сама людина могла бути згадана двічі, з іншого боку, вже в силу того, що дані збиралися під час бурхливого розпаду Союзу, бойових дій у численних «гарячих точках» та економічної кризи означає, що йдеться про неповний перелік загиблих. В Україні за часів президентства Леоніда Кучми було проведено величезну роботу зі створення «Книги пам’яті України»; на сайті цього проекту велася мова про зібрані дані на 10 мільйонів загиблих (зокрема й цивільних), у тому числі були відомі прізвища 6 мільйонів загиблих під час бойових дій (у складі всіх збройних формацій), із них на 5 мільйонів були біографічні дані. Слід зазначити, що створення «Книги пам’яті України» велося під керівництвом не українського націоналіста, а комуніста генерала Івана Герасимова, нині покійного. Попри тиск з боку Москви з вимогою значно зменшити кількість українських втрат, про що розповідали учасники проекту, фронтовик-танкіст Герасимов не поступився офіцерською честю, тож цим даним можна довіряти. Але… Кілька років тому сайт зник з інтернету, усе, що від нього залишилося – це звернення генерала армії Івана Герасимова «До нащадків вікопомної слави». Натомість з’явився проект «Книга памяти Украины», створений «Что бы [так в оригіналі. – С.Г.] увековечить в памяти будущих поколений беспримерный подвиг советского солдата и советского народа, проявленный в годы Великой Отечественной Войны». Як бачимо вже з цього речення, йдеться про відверто неосталіністську затію, для організаторів якої ті українці, котрі вранці 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського зустріли вогнем нацистські танки – це люди другого ґатунку…

Як на мене, йдеться про зовсім не випадкову подію. Адже певні кола в Росії та Україні (ті, для яких Сталін досі є «ефективним менеджером») прагнуть применшити як загальні втрати створеної цим «ефективним менеджером» воєнної машини (а втрати наочно доводять якраз її неефективність), так і власне українські втрати, коли люди використовувалися… Втім, нехай читачі самі знайдуть визначення після ознайомлення з цим фрагментом інтерв’ю:

«Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була нога–рука, а чи сліпий–глухий – не важливо – стали брати до війська. Нас “озброїли” – дали по півцеглини і – “йдіть, іскупайтє вину кров’ю”, бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур – висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами… Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту – мов заціпило».

Це – Анатолій Дімаров, ветеран війни, кілька разів на ній поранений, відомий український письменник, який нещодавно відзначив своє 90-ліття.

А тепер можна бодай орієнтовно прикинути, скільки сотень тисяч, а то й мільйонів люду загинуло за подібних обставин по всій УРСР у 1943–44 роках. І не лише в Україні – за словами білоруського дослідника Сергія Захаревича, така практика була дуже поширена й на території БРСР під час наступу Червоної армії; як «гарматне м’ясо» використовували й десятки тисяч місцевих партизанів. А російський історик Борис Соколов описує те ж саме і на території Брянської області… Але головне тут – що всі ці «граки», «чорні свитки» та «сірі піджаки» офіційно не були призвані до Червоної армії, тож ніде не обліковувалися; тільки вцілілих удягали в солдатські однострої та вносили до списку особового складу. От і виходить, що і 8,5 мільйонів втрат Червоної армії за офіційними російськими даними, і 11 мільйонів, про які ведуть мову деякі «прогресивні» московські дослідники, дуже далекі від реальності. А отже заниженою є й цифра у 27 мільйонів.

Незадовго до смерті академік Олександр Яковлєв, сам офіцер-фронтовик, заявив, що жертвами війни стали понад 30 мільйонів радянських громадян. Із них, як встановила комісія при президенті Росії під керівництвом Яковлєва, 954 тисяч військовиків було розстріляно своїми ж за реальні, а найчастіше – за уявні злочини. «Немцы наступали, мы их ждали, а когда наступают, страшновато становится. И вот парнишка лет восемнадцати вскочил и побежал. Его бы можно было просто остановить, повалить на землю, и через 5 минут он бы очухался, ведь он не отдавал себе отчета, он не помнил себя. Но командир роты ему тут же пулю в спину, – розповів Яковлєв. – Я приехал на фронт, а там комиссар батальона инструктирует: когда вы говорите "в атаку", а они не встают – стрельни сам в первого попавшегося, застрели – и тут же поднимутся».

Чи потрібні якісь коментарі до цього? Крім одного. Якщо ми візьмемо дані про втрати Червоної армії у боях з УПА (такі бої в основному вели сили НКВД, НКҐБ, МҐБ і МВД, втрати карателів мають бути на особливому рахунку, наразі йдеться про армійців), то побачимо, що більшовики за директивами свого керівництва знищили приблизно у сто разів більше фронтовиків-червоноармійців, аніж українські націоналісти…

І знов-таки не забуваймо, що Друга світова війна для України почалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше – першого вересня 1939 року. Близько 200 тисяч українців тоді чинили опір Вермахту у складі польського війська, а одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину. Лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії в ті дні було мобілізовано понад мільйон командирів і бійців, на території УРСР було розгорнуто Український фронт.

Фактично без перерви – в останній день листопада того ж 1939 року – Червона армія вдерлася до Фінляндії. До півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І десятки тисяч (точні дані досі невідомі) не повернулися з неї. Часом гинули в оточенні й потрапляли у полон цілі дивізії, перекинуті з Київської та Одеської округ (скажімо, 44-та стрілецька, якою свого часу командував Щорс). Похоронка стала звичним явищем уже тоді…

Далі – літо 1940 року. На території УРСР розгортається Південний фронт, який урешті-решт без бою займає Бессарабію і Північну Буковину. А в цей же час Червона армія, де кожен четвертий – українець, окупує Балтійські держави. Окупує наче без бою, але ж у радянському війську і без боїв із ворогом, під час масштабних походів гинуть сотні бійців. І так само влітку 1940-го та у першій половині 1941 року тисячі українців у складі польських формувань воювали з нацистами на Західному фронті і на Близькому Сході.

Загалом же до 22 червня 1941 року у складі різних армій полягло не менше 100 тисяч українців. Між тим, скажімо, Велика Британія, яка воювала і в Європі, і на Тихому океані, і в Африці, – і воювала запекло – за всю війну, з вересня 1939 по вересень 1945 року втратила близько 400 тисяч вояків. То невже все, що було до 22 червня 1941 року, – дрібничка, не варта уваги?

Та час робити висновки. Найточнішими, очевидно, на сьогодні є дані «Книги пам’яті України». Нагадаю, там ідеться про понад 10 мільйонів загиблих під час війни, з них 6 мільйонів – під час бойових дій. А 27 та 8,66 мільйонів – це не більше, ніж «офіційні російські дані», і треба відповідно до них ставитися, щоби не зневажити пам’яті тих, хто виявився «зайвим» для цих даних…