Перед виборами президента США (вони розпочинаються 6 листопада) в закордонній медіакритиці посилилась увага до політичної журналістики та до висвітлення виборчих кампаній. Американським журналістам найчастіше дорікають тим, що вони зловживають стилем «кінних перегонів»: коли вибори висвітлюються як спортивна подія (хто веде, хто наздоганяє і т. д.). Один зі впливових американських медіакритиків та письменників, Джей Розен, регулярно публікує статті на цю тему в своєму блозі Press Think: Ghost of Democracy in the Media Machine («Привид демократії у медіамашині»). Однією з провідних думок статей є концепція про три ключових поняття політичної журналістики, що руйнують її, на думку Розена. Пропонуємо скорочений переклад цих ідей.

Я хочу сконцентруватися на трьох взаємопов’язаних поняттях, які тепер надто впливають на висвітлення політичного життя. Потім я запропоную альтернативну модель, яка, можливо, покращить ситуацію.

Отже, ці поняття:

1. політика як закрита гра для «втаємничених»;
2. культ спритності (англ. savviness);
3. продукування безневинності.

Політика як закрита гра для «втаємничених»

Коли журналісти представляють політику як закриту гру для «втаємничених», так званих інсайдерів, то мета їхньої репортерської роботи – визначити, що гравці роблять для того, аби перемогти. Потім показати цю тактику публіці, щоби публіка могла… що ж, власне, тут і є хитрість. Як одного разу написав мій друг Тод Гітлін (Todd Gitlin), висвітлення політики як закритої складної гри насправді пропонує публіці просто стати знавцем власного обдурювання/містифікації. Або ж веде до марнування часу на медіавистави, тому що політичні гравці зазвичай добре розуміються на тому, як маніпулювати ЗМІ.

Ось наприклад, стаття з газети The Australian. Нічого неприємного власне у цій статті немає, я її обрав, бо тут політика досить типово представляється як закрита гра.Історія статті така: члени Трудової партії побоялися, що дебати довкола легалізації одностатевого шлюбу будуть «домінувати у медіависвітленні» партійних зборів, що створить враження, начебто партія Зелених диктує порядок денний. «“Остання річ, яка нам потрібна – це передова стаття про наші збори з акцентом лише на темі одностатевого шлюбу”, – повідомив представник партії The Australian. “Ми маємо самі визначити провідну тему – тему Трудової партії – а не ту проблему, до якої нас начебто підштовхує Боб Браун”» (колишній лідер австралійської партії зелених. – MS).

Бачите, що я маю на увазі? Гравці переймаються, як їхні збори «зіграють» у ЗМІ. Вони намагаються подати історію з певного ракурсу. Але якщо сьогодні ЗМІ пишуть у рубриці «Політика» про те, як вони будуть висвітлювати політичну подію завтра… В цьому очевидно є щось дивне. І тому є сенс називати вже самих журналістів учасниками закритої гри. Кожен задіяний у продукуванні історій для медіа. І журналісти, й політики є «інсайдерами» – вони за лаштунками механізму, який творить ці історії.

Тепер я хочу навчити вас одного з прийомів медіакритики. Щоб визначити основну ідею журналістського матеріалу, потрібно поставити собі запитання: як цей матеріал позиціонує читача/глядача? Зокрема, якщо це гра для втаємничених, то нам пропонують позицію того самого «знавця обдурювання/містифікації». Або, як альтернатива, ми можемо самі почуватися у грі, інсайдерами. Це підводить мене до другого поняття…

Культ спритності

Дозвольте поясню, що я маю на увазі під цим словом. У політиці, як вважають наші журналісти, краще бути спритним, аніж чесним чи коректним у фактах. Краще бути спритним, аніж просто хорошим, добросовісним, законослухняним, щирим, поміркованим, цивілізованим та людяним. Це та якість, яку журналісти цінують в інших та самі хочуть такими бути. (А бути неспритним – це значно гірше, ніж бути неправим.)

Спритність – це означає бути дотепним, практичним, гіперінформованим, іронічним та несентиментальним у всьому, що стосується політики. А яка найвагоміша ознака спритності? Перемога, звісно! Або знання, хто ж переможці.

Для людей із цього середовища спритність не є культом. Це не «храм професії» чи система цінностей. Вони, мабуть, навіть заперечуватимуть мої міркування. Але вони скажуть, що журналісти повинні бути спритними оглядачами, тому що неспритність у політиці рівноцінна невдачі, неосвіченості, клоунаді. Неспритні переймаються і переживають: це зайве. Вони сердяться, тому що просто не мають уявлення, як усе працює.

Не втручаючись у політичні сутички, присвячуючи весь час спостереженням за тим, що відбувається (не переймаючись думками, як воно мало б відбуватися), спритні політичні журналісти вірять, що їхній досвід дає їм особливий погляд на політичну арену, вільний від сентиментів, пустих переживань, ідеологічних установок та інших дефектів бачення, який зазвичай демонструють політичні гравці. Однак ці спритні журналісти не кажуть: «В мене краща аргументація, ніж у тебе». Вони кажуть: «Я ближче до реальності, ніж ти. Особливо якщо ти сам активний у політиці».

Пам’ятаєте, я казав вам: щоби зрозуміти ідеї медіавистави, придивіться, як запропонований матеріал позиціонує нас, читачів. Що дивно в діях журналістів-спритників – вони нас самих ставлять у позицію інсайдерів, запрошуючи обговорити з журналістами та іншими гравцями, як масова публіка реагуватиме на останні маневри. Але ми і є ця публіка. Але ми також і споживач продукту наших журналістів. Ви бачити тут невідповідність?

Розглянемо одне з типових запитань спритного журналіста. Один журналіст запитує іншого: «То як це спрацює з виборцями?» Вслухайтесь: «як це спрацює з виборцями?». У вас ніколи не виникало бажання крикнути на ваш телевізор: «Гей, приятелю, це я виборець! Не говоріть про мене так, наче мене немає в цій кімнаті і я не слухаю вас». Ось у цьому і є незвичність спритних журналістів, вони презентують політичний стиль публіці. Вони намагаються відділити більш уважну публіку, яка в «темі», від решти електорату і пропонує їм приєднатися до закритої гри. А інші люди за цією схемою стають об’єктом політичних маніпуляцій.

І третя ідея допомагає нам зрозуміти, чому перші дві такі поширені в нашій пресі…

Продукування безневинності

Цього не навчають у школах журналістики та не обговорюють у ньюзрумах, і це складає несвідомий образ журналіста. Але це головний, вирішальний фактор у новинах про політику.

Я маю на увазі такі новини, коли журналісти намагаються довести те, що преса нейтральна у своєму описі подій, це просто представник фактів і він не відіграє жодної ролі в подіях. Безневинність означає, що журналісти не більше ніж протоколісти, які не мають особистого зацікавлення чи вигоди. Вони не несуть відповідальності за те, що відбувається, вони лише повідомляють вам про це. Коли чуєте вислів «не стріляйте у вісника», – це означає, що журналіст заявляє про свою непричетність.

Основний принцип – ми безневинні, бо ми не залучені – не проголошується у професійному кодексі і його не знайдеш на сторінці сайту «про нас». Але це повторюється багато разів за день у випусках новин та пресі. Жанр, відомий як «він сказав, вона сказала», мабуть, один із найяскравіших прикладів. Так само і «журналістика як кінні перегони» (horse race journalism), де головне питання у висвітленні виборів: хто попереду? Журналістам до вподоби такий опис політичного життя, який а) правдивий – історію підтверджують факти; б) зручний для того, щоб продовжувати продукування власної безневинності.

«Журналістика кінних перегонів» приваблює саме тому, що дозволяє репортерам та експертам вдавати повну відстороненість. Зосереджуючись лише на перегонах, преса декларує свою політичну непричетність, бо питання «хто переможе» – це не ідеологічне питання. Ставлячи його, ви наче підтверджуєте, що ваша професія – не ідеологічна. Це задоволення для багатьох провідних журналістів. Невинність – це блаженство.

Пошук цієї самої непричетності означає прагнення довести, що ви спеціально не формуєте порядку денного. Але «він сказав, вона сказала» не повідомляє нам, хто з них («він чи вона») більше спотворює правду. Такий спосіб нейтральний до визначення, де ж є реальність, однак реальність – це зовсім не те, до чого журналіст може бути нейтральним!

Політична журналістика покликана допомогти нам зорієнтуватися у світі заяв та контрзаяв, що збивають із пантелику. Однак замість цього ми маємо спритність та жаргон інсайдерів, який втягує нас у свої ігри.

Що робити: уявний експеримент

Я знаю, що ви думаєте: ну добре, Джей, але що робити з цим усім? У тебе є краща ідея?

Є. Однак зазначу, що це лише ідея. Перед нею стоїть ще тисяча перешкод. Журналісти-спритники скажуть мені: це не практично. Тож назвемо це експериментом у наших думках. Його мета просто розширити уяву та показати щось краще. Уявіть собі політичний репортаж із коментарями, наприклад, у New York Times чи на АВС – у вигляді сітки. Ліворуч – появи/видимість. Праворуч – реальність. Угорі – аргументи, внизу –факти. Всі політичні новини мають бути розподілені за цими категоріями, а журналісти повинні організувати щоденний репортаж згідно з цими чотирма квадрантами.

Під «появами» ми маємо на увазі спроби показувати речі під певним кутом зору. Це всі виступи для преси, все, що стосується «менеджменту враження», чи політики як розваги, чи підготовлених фото, чи прес-релізів.

Я пропоную висвітлювати «появи» саме так – як певні маски. І це якраз буде способом кепкування з них, натяком на те, що не такі вони й правдиві. Тож категорія «появи» буде наповнена сатирою та звичайними цитатами. Це означатиме зменшення ваги політика чи покарання політика, який поводиться у фальшивий спосіб. Іншими словами, «будь обачним, або потрапиш у колонку “маска”».

У «реальності» – все, що стосується реальних проблем, їх вирішень, пропозицій, планів та, звісно, подій, які мають значення.

Осьова лінія – аргументи й факти, вони важливі і обидва є невід’ємною частиною політики.

Тож мої чотири квадранти будуть такими:

Нижній ліворуч. Появи як факт. Приклад – прес-конференція.

Верхній ліворуч. Оманливі аргументи. Театралізовані дискусії. Маневри на відвертання уваги.

Нижній праворуч. Сьогоднішня реальність у новинах – факти.

Верхній праворуч. Реальні аргументи. Дебати, законодавчі розбіжності, важливі промови.

Тепер уявіть, що всі політичні новини та коментарі буде розподілено в ці чотири квадранти. Це стане новим порталом політичних новин. Видиме й реальне, аргументи й факти. Щоб представляти політичний світ у такий спосіб, журналісти повинні тренувати вміння робити судження та оцінки щодо того, що реально, а що ні. А це саме те, що відповідатиме нашим потребам.

Довідка: Джей Розен (Jay Rosen) (нар.1956 р.) – медіакритик, письменник, професор Нью-Йоркського університету. Один із перших, хто підтримав ідею громадянської журналістики, у 1999-му вийшла його книжка на цю тему «Для чого потрібні журналісти?». Регулярно пише статті про проблеми в журналістиці та відкриття у медіа для таких видань, як The Nation, Columbia Journalism Review, the Chronicle of Higher Education, The New York Times, the Washington Post, the Los Angeles Times, Newsday та інші. Автор блогу Press Think (заснований у вересні 2003-го) про журналістику. У червні 2005-го Press Think здобув нагороду від «Репортерів без кордонів» як «Блог свободи», за захист свободи слова. Колишній член консультативного комітету Wikipedia. Нині член консультативного комітету Digital First Media, Post Media, The Gazette Company.

Джерело: PressThink

Підготувала Марина Дорош