Відома одеська журналістка Зоя Казанжи у своєму пості на Facebook розкритикувала якість української журналістики, зауваживши, що якість російської журналістики, у першу чергу публіцистики, набагато вищий. Ось цей пост, який викликав, гостру дискусію на FB:

«Я вот сейчас напишу очень страшное: российская журналистика-то гораздо круче украинской! Я читаю с упоением российские ресурсы в то время, когда украинские просто просматриваю, чтобы быть в курсе. Публицистика, очерки - все сошло у нас на нет. А Россия в этом плане рулит. Гусевский «Московский комсомолец», который вместе с «Коммерсантом» и «Российской газетой» выдали на рейсе «Трансавиа», просто порвал - прочитала все и подряд. И даже в Российской газете было что читать! Что ж это такое происходит??? Там вроде как и цезура жесткая, и Путин-злодей, и международную помощь для просветительско-образовательных нужд свернули. А у нас, если сравнивать, так просто разгул демократии! Или она, демократия, не влияет на качество? И речь идет не о крутых разоблачительных журналистских расследованиях, а просто о добротных, хорошо написанных текстах! Горько осознавать это. Прав был Шустер: в Украине есть свобода слова, но нет хороших журналистов; в России есть хорошие журналисты, но нет свободы слова».

Ми вирішили поцікавитися, як оцінюють якість української журналістики наші колеги ы чи поділяють вони думку, викладену вище. Журналісти відповідали на такі запитання:

1. Чи ви погоджуєтесь із такою оцінкою якості української журналістики?

2. Якщо так, то що, на вашу думку, є причиною низької якості української журналістики?

3. Які жанри в Україні найбільш затребувані, а які ні, і чому?

4. Чи можете ви назвати приклади якісної української публіцистики?

В опитуванні взяли участь Наталія Влащенко, Сергій Грабовський, Євген Булавка, Ольга Мусафірова, Лаврентій Малазонія, Андрій Куликов.

Наталія Влащенко, головний редактор журналу «Публичные люди»:

1. Я не вважаю, що українська журналістика знаходиться на нульовому рівні, проте підтримую думку, що рівень російської журналістики значно вищий ніж української.

2. По-перше, це низька якість профільної української освіти у галузі журналістики, адже нині студентів не навчають саме практичній журналістиці. По-друге, це ситуація на українському  рекламному ринку, який значно поступається російському, оскільки навіть не можливо порівнювати об’єм реклами російських та українських медіа, а, як відомо ЗМІ існують саме за рахунок реклами. Таким чином, медіа потрапляють у пряму залежність від коштів олігархів, тому, зрозуміло, що майже немає видань, які можуть існувати без політичної реклами. Ще однією обставиною, яка характеризує ситуацію українських медіа є те, що внутрішній попит читацької аудиторії є тільки на політичну журналістику. До того ж це переважно попит на таблоїдну політичну журналістику. Читач не бажає ознайомлюватися з аналітикою та публіцистикою, він прагне читати лише таблоїдні матеріали. Це добре видно, якщо порівняти кількість коментарів до серйозних аналітичних статей і до будь-якого таблоїдного матеріалу. До останнього кількість коментарів буде у кілька раз більшою. Це говорить про читацький інтерес та характеризує читацьку аудиторію. Я, звісно, в жодному разі не звинувачую цю саму аудиторію, просто на сьогодні простежується така ситуація на ринку. По-третє, це низький рівень заробітної плати саме у сфері журналістики.

3. Сьогодні український ринок перебудовується, зникає частина друкованих медіа,  зникають деякі формати, скажімо, формат публіцистики трансформується у формат блогу, а це, на мою думку, не одне і теж. Ми давно, не читаємо те, що зветься фейлетоном, тому цей жанр поступово зникає. У країнах із розвиненим медіаринком популярністю користуються журналісти, які пишуть у галузі культури, спорту, науково-популярні статті. На нинішньому етапі української журналістики популярні ті журналісти, які займаються самопіаром. Усі вони, як правило, працюють у сфері політичної журналістики, інші ж виявляються не затребуваними. У Росії дещо інша ситуація. Там ціла генерація відомих журналістів, які працюють в області культури, це і Роман Волобуєв, і Ксенія Ларіна та ін. Звісно, там також є і популярні політичні журналісти, такі як Олег Кашин. Але суть у тому, що в Росії для журналістів, які прагнуть експериментувати і працювати в абсолютно інших форматах, є де це робити. Там є такі телеканали, як «Дождь», чи журнал «Русский пионер». В Україні, на жаль, досить низький рівень цієї сегментації.  Нині відбувається серйозна перебудова, і що стане з українською журналістикою достеменно не відомо. Однак в цілому рівень української журналістики значно нижчий, ніж російської, як я зауважила, для цього є свої причини. Це правда, і не треба боятися цього факту, адже, коли ми дійдемо до суті проблеми, нам буде простіше її вирішити.

4. Мені дуже імпонує журнал «Шо», адже це справжній взірець якісного літературного журналу. Я категорично проти твердження, що в Україні немає якісної журналістики, бо насправді вона існує, просто її бракує. У нас є такі журналісти, як Юлія Пятецька, Олексій Мустафін, Михайло Кухар, Наталія Лигачова, Сергій Лещенко, Юлія Мостова, Сергій Рахманін та ін. Ці журналісти  є на ринку України, але вони працюють в досить обмежених умовах.

Сергій Грабовський, публіцист, викладач:

1. Звичайно, що ні. Це задавлена хвороба, власне кажучи, вважати все українське другорядним у порівнянні з російським. Це просто психологічна хвороба, але жодних фактів, які б підтвердили це твердження немає. Інша річ, що російські журналісти, навіть ті, що пишуть в інтернеті, мають значно більшу трибуну і значно більші можливості, для того, щоб працювати зі світом. Скажімо, якщо людина про щось пише і може привести приклади щойно побаченого нею випадку у Латинській Америці чи в Китаї, то це дійсно піднімає рівень російської журналістики. Українська ж журналістика, на жаль, не має таких можливостей. Але можна десять разів їхати в якусь країну й нічого важливого не зробити. Проте, якщо говорити про якість текстів, то перевага російської журналістики тільки в репортажах, але, як на мене, це не дає автоматичного приводу вважати, що рівень саме української журналістики є досить низьким.

2. Я не вважаю, що українська журналістика має низьку якість. Є інша річ, яка пов’язана з редакційною політикою певних видань, але це зовсім інше питання. Йдеться саме про редакційну політику, за якої дуже часто відсікається якісні речі, або ж вони кидаються в загальну кашу. От якщо ставити питання про якість редакційної політики, не журналістики, а саме про редакторське вміння, то у цьому питанні є певна перевага у Росії. Я вже зазначав, що російська журналістика, й у тому числі і публіцистика, не зважаючи на всю відверту цензуру, яка там існує, все ж таки має кращу трибуну та більший доступ до аудиторії.

3. Якщо ставити питання подібним чином, то необхідно одразу зазначати, для якої аудиторії призначені ті чи інші журналістські тексти.

4. Приклади я називати не буду, тому що йдеться не про приклади. Це ж не один, два, три… З одного боку можна назвати десятки імен, з іншого ж боку когось можна не назвати, або хтось не сподобається твоєму опонентові з чисто суб’єктивної точки зору.

Я б хотів зазначити, коли російська журналістика і публіцистика пише про Україну, то у дев'яносто дев'яти випадках зі ста, коли навіть йдеться про людей з іменами, про зірок російської журналістики, одразу проявляються всі вади російської журналістики, а найперша з них, перепрошую, але це зарозумілість і зіркова хвороба. Там стільки нісенітниці, що просто волосся стає дибки, коли читаєш ці матеріали. При чому нісенітниці, з одного боку фактографічні, з іншого ж, вони пов’язані з банальним небажанням замислюватись над тими питаннями, які порушуються у тому чи іншому матеріалі.

Євген Булавка, журналіст:

1. Так, погоджуюся. Російська журналістика, як на мене, більш доступна, і деякі речі пов’язані з нею, легше відстежити. Я поділяю цю думку саме в тому контексті, у якому її подає пані Казанжи, зокрема, в плані того, що російська публіцистика більш розвинена, ніж українська. Справді, українська журналістика дещо поступається російській, вона слабша. Хоча, я б не переоцінював і російську журналістику, там також не все так гарно. Але що стосується публіцистики, то вона там є.

2.  Не можна однозначно стверджувати, що уся українська журналістика дуже низької якості. Акцент робиться саме на якості публіцистики та аналітики. Я вважаю, що у нас дуже гарна зокрема розслідувальна журналістика. А що стосується всього іншого… Взагалі, як на мене, поняття якості складно оцінювати, адже, скажімо, можна взяти два будь-які однакові вироби, але один буде кращим та якіснішим, ніж інший. Чому? Хоча б тому, що для одного з них був взятий кращий матеріал. І в підсумку виходить, що одна річ дещо краща за іншу. Так само й тут. Як на мене, українській журналістиці саме у галузі публіцистики не трохи вистачає зрілості. Вона, якщо порівнювати її зокрема з російською журналістикою, більш емоційна та персоніфікована. Я вважаю, що інколи бажання самостверджуватися з боку журналістів переважає над їхнім бажанням працювати, тому українська журналістика більш поверхова у порівнянні з російською. Хоча в Україні і є цікаві особистості та висококласні журналісти, проте, очевидно, в Росії їх дещо більше.

3. Я не можу сказати, які жанри більш затребувані, а які ні, але мені здається, що в українській журналістиці такі жанри, як публіцистика та аналітика не мають традицій, і відповідно не мають попиту. Коли Україна входила до складу Радянського Союзу і радянської інформаційної системи, у якій все це було, то ситуація була дещо іншою. На що ж є попит мені важко судити, скажу лише те, що журналісти не завжди повинні орієнтуватися тільки на попит. І  така журналістика просто повинна бути хоча б тому, що це частина інформаційного простору взагалі.

4. Так, мені дуже подобається журнал «Український тиждень». Мені імпонує тематика та гострота цього видання. Ще б хотів відзначити газету «Дзеркало тижня», а також Юлію Мостову, хоча її матеріали й можливо побудовані  у деякій мірі на інсайдерській інформації, у неї дуже гарне перо й гарний стиль.

Ольга Мусафирова, собственный корреспондент в Украине «Новой газеты» (Россия):

1. Я вам  отвечу  по мотивам Шустера:  свободы слова  в Украине уже  ощутимо меньше стало, а хорошие журналисты так и не появились.J

Примитивное по мысли, стилистически убогое письмо большинства СМИ выдает производителей - людей малообразованных, неинтеллигентных, книг агрессивно не читающих, поскольку «еще три заметки в номер надо». Любая сюжетная история в их изложении мучительна. Язык ковыляет на костылях. А редакторские попытки «олитературить» текст уместны скорее для рубрики, которая когда-то процветала в журнале «Перець» - «Страшне перо не в гусака». Но сильнее всего, что характерно, коллег задевает сравнение с не подобными себе, тем более, в России: умрут, а не признают отсутствие школы.

2. У меня есть предположение, почему так произошло. В начале девяностых в украинскую журналистику хлынули революционные активисты. Печатные издания, их набравшие, превратились в листовки, где главным считали напор, идею, смелость в разоблачении врагов. Аудитория внимала, прощая любительство, дефицит знаний, глубины… Так утверждался стандарт. В политического обозревателя мог превратиться практически каждый самоуверенный гражданин, демагог, пустобрех. Остальное же на полосах как бы прилагалось.

3. И вот - табель о рангах в журналистской среде: те, кто пишет (или думает, что пишет) о политике – первый класс. На этой площадке сейчас тесно и конкурентно, как в трамвае, поскольку много места занимает публика, работающая за всевозможные партийные гонорары, питающаяся «сливами». Ни на что другое они не годятся – какие очерки, я вас умоляю! Слова такого не знают. Очерки- портреты, очерки нравов, исследования явлений, все, что касается тонких материй жизни, требуют от журналиста прежде всего личностного масштаба, имени, если хотите. И владения приемами. И времени. И творческих мук, да. Но что на выходе такой газетный писатель заработает в сравнении со стрекотней на тему «как доверительно сообщили источники»?

Талантливая работа нерентабельна. Прежде всего, потому, что главные редакторы и издатели тоже, за редкими исключениями, сами в масштабе мелковаты, увы, и не в состоянии определять его у сотрудников, чтобы растить способных до уровня блистательных. Это, если вспомнить Льва Толстого, и есть признак провинции, провинциальности.

4. Нельзя, впрочем, отрицать: в Украине предпринимались попытки создания полноценной (в контексте того, что сказано) газеты – с именами, с жанрами, со стилем. Безвременно почившая по нетворческим причинам «Газета по-киевски» была нашим ответом лучшим образцам российской журналистики. Но если «звезд» рассыпают, значит, это кому-нибудь нужно?

От перечислений же лучших, титулованных отечественных публицистов воздержусь из опасения кого-то забыть и пропустить. Просто скажу о забавном. Виталий Портников (когда рядом с фамилией нет нужды указывать место работы и должность, в нашей профессии - неоспоримый знак качества) не удостоился за все время независимости, в отличие от плотной массы достойных, звания «Заслуженного журналиста Украины». Зато у него есть «Золотое перо» - образца 1989 года. Нынешние критерии никого не смущают, господа хорошие?J

Лаврентий Малазония, журналист:

На самом деле ничего страшного... Снова все тот же вопрос – «Журналистика у нас хорошая, а вот журналисты говно, или наоборот?». Абсолютно не свежий вопрос, и ответы, скорее всего, будут той же свежести:) Причем почти все готовы признать, что Украина – не Россия, но тем не менее... :)

Помимо всего прочего, можно предположить, что качество журналистики убивается некими привнесенными стандартами. Можно предположить, что стандарты – это не секс, и даже не трах... Это презерватив. Вернее онанизм в презервативе. А журналистика – это любовь!:) Тогда следует, что любовь и презерватив несовместимы! Что она сможет оплодотворить?

Российская не впитала (или впитала и адаптировала?) чьи-то стандарты – не важно чьи... И не впитает – тогда точно сбудется мечта «режима ВВП»:)) И она, российская журналистика, на впитала в себя, к примеру, и Болотную площадь – потрахалась, отряхнулась и пошла себе дальше – какая любовь с возмущенными гаджетами!) В  поисках любви что-то да творит.:) Ну, а наша?

Вот одна уважаемая наша коллега, из очень уважаемого не нашего СМИ, заявляет – «Журналістика без власної думки журналіста - найбільш чесна». Это как – наша Мостовая не честная?:) Или, не наша, Кристиан Аманпур? Командор Ордена Британской Империи с 2007 она не стала б работать по этим стандартам - послала б на хутор вместе с их придумщиками – «FUCK OFF ваши  стандарты – именно они могут быть виновны в том, что британские улицы могут опустеть ради смотрения траха британского премьера со свиньей («Черное зеркало»)! FUCK OFF ваши стандарты – именно они будут тиражировать маски Гая Фокса, но, ни в коем случае то, что за ней! FUCK OFF! Я стандарт!» Она им и стала!:)

Стандарты, двойные стандарты, тройные... Со стандартами почти всем тепло и уютно, как в хлеву... Не уверен, что к  имеющему у нас, или не имеющему, надо обязательно подходить серьезно и линейно с избитыми вопросами – кто виноват и что делать?

Лучше посмотрите «Джанго освобожденный»  – очень вкусное муви, как всегда Тарантино без стандартов... Наша и российская журналистики – это как два «ниггера» Стивен и Джанго. Сходите, посмотрите, если Тарантино для вас не говно. :) Антагонизируйте себя!:)) На самом деле фильм о журналистике:).

Андрій Куликов, журналіст, телеведучий ток-шоу «Свобода слова» (ICTV):

1. Не погоджуюся.  

3. В Україні бракує журналістики вражень і спостережень на відміну від журналістики припущень і тверджень.

4.  «Публіцистика фактів» Сергія Лещенка і Мустафи Наєма, коли вони не вдаються до необґрунтованих тверджень. Не така відома, але мені видається навіть ціннішою «публіцистика фактів» Лариси Артеменко з Кременчука – з читаного я не знаю випадків, коли вона вдавалася до необґрунтованих тверджень. Прикладів можу називати більше, проте потребує нового визначення саме поняття «публіцистика» для того, щоби дати повнішу відповідь.