Минулого тижня український телепростір вирував водохресними зануреннями, спогадами про оборону Донецького аеропорту та одкровеннями заїжджих (подеколи натуралізованих) експертів.

Легендарні «кіборги» почали виходити в ефір уже з понеділка, 18 січня. У програмі «Погляд» на 5-му каналі гостем Тетяни Даниленко був заступник начальника 199-го навчального центру ВДВ ЗСУ, командир батальйону «кіборгів» Донецького аеропорту Олег Кузьміних. Про оборону аеропорту боєць сказав, що для нього і всіх, хто з ним воював, участь у тих боях була честю.

Олег Кузьміних дуже вразив спокійною певністю в тому, що Донбас буде українським і що навіть люди «на тому боці» чудово це усвідомлюють.

Дізнатися з перших вуст інформацію про те, які настрої «на іншому березі», що кажуть місцеві, яких терористи тримають у підвалах, — річ безцінна. Адже часто-густо глядач черпає інформацію з уривчастих і туманних джерел, які виявляються фейковими. А тут із ним розмовляє людина, яка пройшла щонайменше два кола пекла — Донецький аеропорт і полон. Їй не можна не довіряти. Дозволю собі цитату з розшифрованого інтерв’ю Тетяни Даниленко з Олегом Кузьміних, що вселяє оптимізм:

«Але ж і ворог не стоїть на місці, там теж відбудовується й ієрархізується армія, там теж налагоджується постачання.

– Ви під словом “ворог” кого розумієте?

– А кого ви розумієте під словом “ворог”? Я розумію тих, хто зараз займає нашу територію в Донецькій, Луганській областях.

– Я б тоді не сказав, що там ідуть зараз якісь реформи, на окупованій території. Я б не сказав, що там армія готується якось по-новому, з підходами. Я вам скажу: перебуваючи в полоні, я дізнався, як, скажімо, сепаратисти воювали в Донецькому аеропорту проти нас. Дізнався цікаві подробиці. Сказати, що вони вміло воювали — я б не сказав. Їхні втрати були несумірні з нашими, але їх дуже сильно приховували. Командир “Спарти” з позивним “Моторола”, який по російському телебаченню проходить як найбільш ефективний польовий командир, у якого найменше втрат — насправді виявилося, що він один із командирів, у якого найбільші втрати. І це через бої на ДАП, Донецькому аеропорті. Тож казати, що в них проходить якась реформа і щось іще — я б сказав, що в них більше йде справа до занепаду. Тому що всі чудово розуміють на тій стороні, повірте, я знаю точно, що в будь-якому випадку це закінчиться. І у них ставлення і до росіян, до речі, дуже змінилося, коли сім'ї їхні почали повертатися з Росії — це інформація в мене не зі ЗМІ. Це вже коли я перебував четвертий місяць у полоні і вже за тижнів два до виходу, мене перевели до камери, де були затримані донецькі “казаки”.

— За мародерство, так?

– Не тільки за мародерство, але суть не в цьому. Історія цікава про сім'ї, які вони відправили до Росії. Ось вони повертаються і кажуть, що ми для них все одно “хохли”, вони нас не сприймають. Все одно повертаються. І всі чудово розуміють, що в будь-якому разі там буде Україна, тому що щодо Росії питання там теж зрозуміле. І вже тоді було зрозуміло, коли я бачив це все. Шанси свої вони прекрасно зважують. Тому як ви думаєте, який може бути настрій там, у підрозділах, коли, в принципі, підсумок буде зрозумілий? Якщо ти виживеш, то потім тобі доведеться ховатися від правоохоронних органів. Або потім бути на території Росії, а там, до речі, коли вони проходять кордон із Росією, коли повертаються назад, у них не просто перетинають кордон. З кожним розмовляє “особіст” Російської Федерації. Беруть дані і відпускають — будь ласка, йди. Але виходить, до нього потім цей же “особіст” може завжди прийти і сказати, що за Кримінальним кодексом Російської Федерації за участь у бойових діях, як найманець — 10 років. Або запропонувати службу у приватній військовій компанії на території Сирії тощо. Тобто виходить, що люди завжди “на гачку”. Вони теж це розуміють. Так що говорити, що вони готуються, як там, і бойовий дух їхній піднімається — я б не сказав. У нас є перспектива, у нас великі перспективи».

Тему оборони Донецького аеропорту всі загальнонаціональні канали широко висвітлювали в новинах 21 січня, четвер, річницю остаточного падіння ДАП.

Канал «2+2» присвятив цій темі документальний фільм «ДАП. 48 годин з кіборгами».

Фільм змонтовано з унікальних кадрів журналістів Руслана Ярмолюка, Олександра Моторного та Олександра Загородного. Всі троє провели в Донецькому аеропорті дві доби, тісно спілкуючись із «кіборгами» під нескінченними обстрілами. У виконанні воєнкорів із каналів «2+2» та «1+1» («1+1 Медіа») оборона аеропорту має геть не пафосний вигляд. На відміну від погляду Сергія Лойка, який торік назвав ці бої битвою між абсолютними Добром і Злом у дусі саги про персні влади від Толкієна.

Українські вояки постають тут звичайними роботягами, які чесно роблять свою роботу, чудово усвідомлюючи, що вона може будь-якої секунди обірватися від ворожої кулі чи гранати. Й поводяться вони природно, не надуваючи щік і не б’ючи себе кулаком у груди. Вони в цьому аеропорті (точніше, в його гіпсокартонних руїнах) живуть — сплять, їдять, жартують і навіть співають. Ту саму пісню, до речі, що й у фільмі Леоніда Бикова «В бій ідуть самі старі» — «Ніч яка місячна».

Коли пролунали слова котрогось із бійців про благенькі перекриття аеропорту, під прикриттям яких неможливо сховатися, авторку цих рядків навідала думка: скільки ж на його будівництві «розпиляли» грошей, якщо там клали не цеглу, не бетон, а суцільний гіпсокартон? І як наші бійці взагалі під таким прикриттям могли витримати 242 дні?

Автори «48 годин з кіборгами» звертаються й до мирного життя своїх двох героїв — бійців Максима Галактіонова (позивний «Грифон») та Михайла Дубини (позивний «Вовк»).

Доля обох після демобілізації складається непросто, але вони не те що не шкодують за тим, що довелося пережити в пеклі аеропорту, але, знову ж таки, так само, як уже згаданий Олег Кузьміних, вважають за честь побувати в тих боях. І ні на що не скаржаться. Навіть на штабних, які зрадили. Адже Михайла Дубину звільнили з ЗСУ саме в той момент, коли він витягав із бою за РЛС пораненого командира.

20-хвилинний фільм показує не залізних «кіборгів», а звичайних людей, які, потрапивши в екстремальні умови, залишаються звичайними людьми. Але водночас — справжніми воїнами. Які чудово розуміють, що вони робили на руїнах ДАП — захищали Батьківщину. І це все, що треба знати про «кіборгів», і все, що показали журналісти «Плюсів».

Сюжети про оборону Донецького аеропорту, зрозуміло, стали центральними і в інформаційно-аналітичних тижневиках у неділю, 24 січня. Фразу «“Кіборги” вистояли, не витримав бетон» повторювали буквально всі ведучі тижневиків, і через таке масоване зловживання вона почала викликати роздратування. Варто все-таки було би знайти якісь свіжі слова на адресу людей, які поклали життя чи здоров’я за свою країну.

Вівторок, 19 січня, цілком очікувано перетворився на суцільне Водохреще з його незмінними репортажами з київських пляжів у Гідропарку.

В сюжеті кореспондента «ТСН» знайшлося місце як для синхронів «моржів», так і для патріарха Філарета. Не обійшлося й без пікантних подробиць із роботи рятувальників:

«Кор.: Від напору не витримала крига — тріщина побігла, людей зганяють з крижаної річки. Рятувальники працюватимуть до останньої людини, так само як і лікарі швидкої. Вони сьогодні врятували бабусю від епілепсії у церкві, молодика від зниження тиску у річці і перев'язали одного порізаного пальця. Проти традицій не виступають, радять зважувати сили».

Вийшла така собі збірна солянка-нарізка з релігійних постулатів та суто язичницьких обрядів. Вочевидь, це й є суть українського православ’я — така собі, кажучи «по-модньому», гібридність.

Єдине що спало на думку після переглядів подібних сюжетів, — як добре, що ці нескінченні, здавалося, свята таки завершилися.

Росія, точніше окремі представники її влади чи опозиції, залишаються для українських журналістів vip-ньюзмейкерами. Приміром, на «Еспресо» в середу, 20 січня, Леонід Канфер (програма «Список Канфера») розмовляв із російським професором історії Андрієм Зубовим. Тим самим, якого звільнили з Московського державного інституту міжнародних відносин за незгоду з зовнішньополітичним курсом російської влади, висловлену в ЗМІ. Після чого на посаді його спершу поновили, а потім усе-таки звільнили через закінчення контракту.

Програма «Список Канфера» на «Еспресо» — така собі наша «відповідь Чемберлену», тобто російському телеведучому Андрієві Норкіну, одному з авторів пропагандистсько-чорносотенного фільму «Анатомия протеста» на каналі НТВ. На цьому ж каналі він іще півроку тому вів свій «Список Норкіна». Де завжди надавали слово тільки абсолютним «кримнашистам». Які зазвичай паплюжили українську державність, не кажучи вже про мову.

Леонід Канфер, на противагу «Списку Норкіна», запрошує до участі в своїй авторській програмі виключно представників тієї нечисленної частини російської інтелігенції, яка на батьківщині вважається «национал-предателями» з так званої 5-ї колони.

Уже стільки разів повторено слова Володимира Винниченка, мовляв, російська демократія закінчується на українському питанні, що відтворювати їх іще раз навіть незручно. Але треба, якщо найкращі, найсумлінніші інтелектуали Росії (Андрій Зубов до них належить беззастережно), приміром, розмірковуючи про причини й наслідки другого Майдану та можливість кривавого перевороту в РФ, стверджують, буцімто українська Революція гідності з її жертвами виявилася можливою лише тому, що її зорганізували галичани. Які, на думку професора історії, пішли ва-банк через те, що не пережили досвіду Жовтневого перевороту й громадянської війни.

Тут дуже вже кортіло заперечити панові професору, адже українці — учасники Революції гідності чудово знають: кістяк умовно третього Майдану (хай там як, але першим українським Майданом була все-таки Революція на граніті 1990 року) складали кияни.

Росіяни ж, твердить шанований історик, настільки добре засвоїли уроки кривавих подій сторічної давнини, що на жертви точно не підуть. Відтак прийдешня революція «а ля рюс» буде цілковито безкровною, мирною. Ну десь такою, як була революція 1991 року. Тут хотілося грізно насупити брови й нагадати шановному професору про політичні вбивства в Росії останніх кількох років. Надто ж — про абсолютно страхітливий розстріл Бориса Нємцова навпроти Кремля.

Проте варто все-таки подякувати Леонідові Канферу (до речі, пан Зубов у розмові з ведучим називає того українцем, хоча всі телевізійники чудово знають, що він усе своє професійне життя до початку окупації Донбасу провів у Росії, двічі навіть ставши лауреатом премії «ТЕФІ») за те, що всі його гості, в тому числі й Андрій Зубов, констатують очевидний для українців факт загарбання Росією Криму.

Пан професор 20 січня пішов іще далі. Він сказав: росіяни за майже два роки від анексії нещасного півострова, який їм потрібен був лише як символ відродження Російської імперії — СРСР, почали усвідомлювати, що з «кримнашем» їх обдурили, не сказавши на хвилі дикої ейфорії, яку страшну ціну доведеться платити за таке «задоволення». Нині ж, як сказав Андрій Зубов, чимраз більше людей починають замислюватися, що за Крим вони мусять платити з власних кишень.

А відтак, на його думку, модерністична революція в Росії просто-таки неминуча. Не знаю, наскільки оптимістичними видалися ці надії російського історика українському глядачеві. Адже він чудово знає — якщо в сусіда почнеться будь-яка, хай і мирна революція, українцеві доведеться її наслідки хлебтати повним черпаком.

«Арію московського гостя» виконував уже на 5-му каналі 21 січня, в четвер, Дмитро Шипілов. Російський журналіст, який, за повідомленнями деяких ЗМІ, отримав українське громадянство.

Розмова з ним відбувалася в студії марафону «Україна понад усе». Тут і виявилося, що опозиційний журналіст із РФ наразі має лише дозвіл на проживання в Україні й поки що не планує якоїсь журналістської активності в сенсі викриттів кремлівської влади. Збирається він поки що озирнутися, і, подорожуючи новою батьківщиною, якомога краще вивчити нове довкілля.

Роман Чайка зацитував публікацію в інтернет-виданні «Крым. Реалии» Павла Казаріна, кримського журналіста, який переїхав після анексії Криму до Києва, про поведінку росіян, що емігрують з батьківщини до України. Мовляв, спершу вони все хвалять — дух свободи, кухню тощо, але буквально за кілька днів починають учити українців, що саме і як їм треба робити, аби влаштувати в нашій країні земний рай. Маючи на меті зробити з України «кращу Росію».

Здається, Дмитро Шипілов чи не першим із росіян, які отримали притулок в Україні, цілковито погодився з цією думкою Павла Казаріна. Мовляв, не треба вчити людей, які буквально тепер віддають життя за рідну країні, як їм жити. Чим продемонстрував небувалий рівень розуміння росіянином природи українських революцій та мотивів її учасників. За що йому окрема подяка. Ну й журналістам 5-го, котрі запросили Дмитра до студії.