Дискусію «Кінокритика 2.0» у рамках «Молодості» було присвячено кінокритиці у контексті змін медіа – під час неї відбувався і обмін досвідом і, завдяки українській стороні, індустріальний зріз цієї професії. Ми свідомо більше приділили увагу саме українській тематиці, як важливішій для наших читачів.

Участь у дискусії взяли координатор Бюро української кіножурнаістики (БУК) та редактор сайту  Національної спілки кінематографістів України Сергій Васильєв, співзасновник журналу Cineticle, науковий співробітник Національного Центру Олександра Довженка Олександр Телюк, редактор російського журналу «Сеанс» Марія Кувшинова і редактор розділу «Кіно» сайту Colta.ru Василь Корецький. Модератором виступив кінокритик і кінорежисер Станіслав Битюцький.

Станіслав Битюцький, Марія Кувшинова

Розвиток онлайн-журналістики, як відзначили учасники дискусії, дав поштовх професії, однак розширив уявлення щодо якості текстів і волонтерства у цій царині. Адже визнання інтернет-аудиторією ще не гарантує включення таких кінокритиків до професійних формацій і пов’язаних із цим привілеїв. 

                                Поза паперовою залежністю

За даними БУК, ще у 2011 році в Україні було 12 газет і 21 журнал та два десятки інтернет-видань, що висвітлювали кінотематику. На кінець 2014-го лишилося шість газет і два журнали. З 2009 не виходить видання «Кіно-Коло», що понад 10 років було профільним виданням з українського й світового кіно. З 2011 припинив виходити «Кінодайджест», що фокусувався на сегменті кінопрокату та масового кінематографа. Лишився профільний кінокритичний журнал «Кінотеатр», що видається силами студентів-аспірантів Києво-Могилянської академії. В Дніпропетровську з’явився журнал VGL Сinema , що орієнтований на масову аудиторію.А профільні видання – зокрема Cineticle – перейшли в інтернет.

Сергій Васильєв вважає, що ситуація вакууму спеціалізованих видань відобразиться на глибині кінопроцесу: «Саме спеціалізовані видання орієнтовані на публікацію кінокритики, а не тільки кіножурналістики й анонсів із піар-відділів компаній». Разом з тим, кінокритиків із розвитком інтернет-видань, платформ та соцмереж стало більше. Це призвело до відсутності порогу в професії, вважає Василь Корецький, позаяк інтернет дає можливість публікуватися всім. «В Україні не було такої потужної традиції кінокритики в друкованих ЗМІ, тому інтернет став розкріпаченням для цього напрямку, - каже Олександр Телюк. -  Є маргінали, які пишуть для себе і своїх друзів, а є люди, які намагаються працювати "на рейтинги "». За даними БУКа, нині в Україні налічується близько 110 авторів, які публікують регулярні відгуки про фільми і кінофестивалі.

Визначаючи статус кінокритика, учасники дискусії висловили думку, що, окрім формальних посад у медіа, рішення про те, хто є кінокритиком, приймає читач, голосуючи за публікацію фактом ознайомлення з текстом чи «лайком». «Вхід в професію не має жодних рамок і обмежень», - констатує Сергій Васильєв.

                                               Випробування пошуковиками

Лічильник відвідувань – не завжди показник глибини тексту. Однак без «рейтингів» текстів кінокритик може втратити роботу в інтернет-виданні, каже Василь Корецький. «Якщо твої тексти не затребувані, це відразу ж видно за показником відвідуваності сайту, що часто є відкритим. Нема відвідуваності – нема роботи, це головне, що приніс інтернет у наше життя», - говорить кіноредактор. Натомість раніше, пригадує він, тексти кінокритика неодмінно мали подобатися клубу відповідальних осіб всередині редакції: «Ти потрапляв на роботу чи йшов звідти через конфлікти з цими людьми. Твій текст мав бути максимально зрозумілим їм і уявному читачеві. Зараз цих проблем немає».

Сергій Васильєв акцентує, що робота в інтернет-виданні часто вимагає від кінокритика бути самому собі редактором і коректором. «Це важливий момент професії, кваліфікації й компетентності, які поєднувалися в різноманітних варіаціях в друкованій пресі, що мала інститут редакторів, коректорів, відповідальних за підготовку тексту до виходу й деколи перевірку фактів», - наголошує він.

Марія Кувшинова, Василь Корецький, Олександр Телюк, Сергій Васильєв

У сегменті інтернет-ЗМІ місія кінокритика часом може бути досить несподіваною. Як розповів Василь Корецький, він часто замовляє тексти про кіно людям, які можуть помістити фільм не стільки в глобальний соціально-політичний історичний контекст, скільки в неочікувану перспективу. «Мені здається, в Росії це найбільш затребуваний характер критики, тому що таким чином ми переносимося з суто кінокритики в сферу соціальної журналістики, - розмірковує редактор Colta.ru. - Адже кіно часто, особливо російське, працює з соціальними темами. Ту виграшним є написання колонки чи есе для рубрики “Суспільство”, чим займається, наприклад,Михайло Ямпольський. Він кінознавець, який завдяки своїй широкій освіті та філософському бекграунду, може працювати як повноцінний кінокритик, переносячи кінематографічну картинку в ширший контекст і даючи їй трактування з різних сторін».

Не оминуло кінокритику і випробування пошуковиками. «Ключова моя задача – замовити такий текст, щоби я міг зробити для нього добрий заголовок. Що буде в самому тексті, для Яндекса не так важливо. А читачі соцмереж зроблять репост уже за змістом, а не заголовком», - говорить Василь Корецький. А Марія Кувшинова зауважує: «При допомозі вірусного заголовка можна привабити не сто читачів, а тисячу. І серед них буде зо двадцять, які оцінять сам текст».

В Україні, зазначив Сергій Васильєв, інтернет-видання часто поєднують кіножурналістику й кінокритику. «На сайті НСКУ ми зробили квартальну норму відвідуваності за тиждень, коли в нас вийшла рецензія Юрія Шевчука на серіал “Останній москаль”. Там в меншій мірі був кінокритичний аналіз, у більшій – соціальний з акцентом на мову й культуру, через що публікацію підхопили проукраїнські групи в соцмережах», - розповів редактор.

Загроза фрагментації свідомості

В Україні новому автору-кінокритику із публікаціями часто доводиться непросто. А в російських медіа, навпаки, нові імена є затребуваними. «В нас будь-який автор, який бодай трохи схожий на людину й трохи складає слова, може претендувати на публікацію. Його зразу хапають, нападають на нього, вимагають від нього текстів», - розповіла Марія Кувшинова, редакторка російського журналу «Сеанс». Щоправда гонорари у таких авторів невеликі, додала вона. Російські редактори поділилися також тривогами щодо спаду інтересу до фаху кінокритика. За винятком таких успішних авторів, як наприклад, Антон Долін, після кризи друкованих ЗМІ у професії лишилися кінокритики, які не змогли знайти собі іншої роботи. А серед молодих людей не поширена культура слова, відзначила редакторка «Сеансу».

З пані Кувшиновою погодився Василь Корецький: «Люди не володіють мовою, вони застосовують слова не за призначенням, відбувається деградація вербальної культури. При цьому вони чудово працюють з усілякими новими форматами, презентаціями. Завдяки цим дробним форматам у людей відбувається фрагментація свідомості, вони не в стані писати!».

Олександр Телюк зауважив, що попри  кризу «чистої» кінокритики нині набувають поширення нові формати викладу: «Не тільки літературоцентричний текст може бути дійсно критикою, але і якісь візуальні тексти, малі жанри. Значення має чутливість до контексту – не лише кіно й естетики, а й соціального, політичного, глобального контексту».

                                   Монолог з національним кінопроцесом

Марія Кувшинова відзначила, що в умовах повноцінного національного процесу кінокритиком бути значно простіше, аніж в епоху змін: «В нас на початку 1990 року мало було російського кіно і дуже важко було дивитися його на тлі світового. А зараз уже не рідкість  ситуація, коли кінокритик перебуває в діалозі з режисером і, наприклад, на початку своєї діяльності таким чином може отримати підтвердження свого статусу як кінокритика».

Сергій Васильєв зауважив, що в Україні практика такого діалогу ще не є сталою. Він навів приклад негативної реакції на роботу кінокритиків з боку кінорежисера фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка і кінодистрибутора, власника мережі «Кінопалац» та компанії B&H Film Distribution Богдана Батруха, який висловив обурення на відгуки кінокритиків щодо фільму «Поводир» Олеся Саніна. А у практиці Cineticle був випадок, коли на наступний день після публікації критичного відгуку на український фільм, на сайт була вчинена потужна атака. «З боку авторів кіно чи кіновиробників можуть бути негативні, емоційні чи особистісні реакції на роботу кінокритиків, але вони не мають відношення до кіноіндустрії», - резюмував Сергій Васильєв.

Сергій Васильєв

Він також наголосив, що в Україні фактор наявності професійного середовища, коли кінокритик може вписати фільм в контекст національного кінематографа, не функціонує -  в тому числі, через  небажання включатися в цей діалог з боку багатьох кінорежисерів.

Також Сергій Васильєв детально зупинився на місії кінокритика щодо аудиторії кіно і авторів фільмів: «Роль критика як медіума між глядачем і  режисером уже неактуальна в усьому світі. Цього літа американські студії били тривогу стосовно того, що їхні маркетингові рекламні кампанії не спрацьовують і вони не можуть прогнозувати результати бокс-офісів Адже за день в інтернеті може з’явитися така кількість соціальних реакцій - постів, твітів - про фільм, через які руйнуються всі багатомісячні підрахунки. І маркетингові служби, що ведуть підрахунки бокс-офісів,  змінюють свої алгоритми так, аби враховувати реакції безпосередніх глядачів у четвер-п’ятницю-суботу».

З цієї точки зору Сергій Васильєв скептично ставиться до тези, що одне слово кінокритика здатне забезпечити успіх фільму. «В Америці таким вважався Роджер Еберт, оцінки якого нібито могли забезпечити успіх незалежному кіно. Але в США це не працює, а в Україні така модель не працювала ніколи. Кінокритика не може забезпечити успіх фільму», - каже кіножурналіст.

В Україні ані  позитивна, ані негативна критика не впливає на результати кінопрокату, впевнений Сергій Васильєв. Як аргумент він навів приклади майже одночасного кінопрокату стрічок «Плем’я» і «Поводир». Негативна оцінка фільму «Поводир» не вплинула на прокат фільму, який став найуспішнішим в українському кінопрокаті із аудиторією в 360 тисяч глядачів. А позитивні відгуки кінокритиків на фільм «Плем’я» не спричинили рекорд кінопрокату цієї стрічки в Україні.

                                                Поза профанацією, але зі статусом аматорів

Учасники дискусії з українського боку відзначили, що відсутність таких профільних видань як «Сеанс» є причиною того, що ініціації включення аматорів-кінокритиків у професійне середовище не існує. «Часто в Україні кінокритики, які публікуються в інтернеті, займаються цим як другим-третім видом діяльності, а не основною професією, - каже Сергій Васильєв. -  При цьому рівень професіоналізму не завжди страждає. Навіть, якщо автор не має профільної освіти, він може відбутися як кінокритик:  доступ до фільму у наші дні може отримати будь-яка людина без “посвідчення кінокритика”».

Ішлося й про те, що в Україні сьогодні кінокритика виключена з процесів як таких. Натомість відбувається сегментація цього напрямку діяльності. «Кінокритика спеціалізується – кожний із авторів працює у своїй ніші», - констатує Олександр Телюк. А Сергій Васильєв як позитивний факт відзначив, що аудиторія кінокритики в Україні відповідає аудиторії кіно. «Аудиторія кіно в Україні – це люди до 35-ти. Старше покоління має традицію читання друкованої преси. Оскільки кінокритика існує в інтернеті, є тісний зв'язок з аудиторією кіно», - каже кіножурналіст.

Олександр Телюк, Сергій Васильєв

Підсумовуючи дискусію, українські та російські кінокритики зійшлися на тому, що інтернет для їхнього фаху став, хоч і не абсолютним, але добром. «Спеціалізація кінокритиків проходить в процесі профанації загального медійного поля, де всі пишуть про все, тоді як професійні кінокритики є вузькими і дуже глибокими спецами в своїх темах, але не включеними в професійну систему. Це згладжує система соцмереж, де діють внутрішні канали і принцип демократизації допомагає знайти і розширити аудиторію», - резюмував Сергій Васильєв. У листопаді кінофестиваль «Молодість» проведе хакатон, участь у якому візьмуть проекти стартапів на таму кіно.