Різниця не так у тім, що бачу крізь своє вікно я та житель Миколаївки - спало мені на думку під час перегляду «Богданового щастя». У Богданчика теж «дерева жовті, небо синє…». Куди важливіше те, що в мене є це вікно.

Для жителів Миколаївки (Донецька область) війна почалася дуже раптово. У них не було ані Майдану, ані сепаратистів, вони не знали, що таке бомбосховище. Обстріли почалися зненацька 3-4 липня 2014 року і були рівносильними кінцю світу. 50 людей загинули одразу.

«Холодильники не працюють - ковбасу не привозять. Потім привезли ковбасу і ми з дітьми пішли в магазин… І моя молодша донька каже: “Мамо, ковбаса! Дай я її доторкнуся”. І вона цю палку ковбаси несла, і вдома ми її так їли… Ще, здавалося би, тиждень тому це була звичайна їжа, а тепер - делікатес, ковбаса. Усе пізнається в порівнянні. Як кажуть, життя до і після - до війни і після війни. І коли ми нині живемо мирно, і в нас вже все є - і ковбаси, скільки забажаєш, і сир - то іноді згадується, що її не було. Звичайно ж, не в ковбасі справа… Коли я була маленька, у цій же школі вчилася, і коли підписували листівки, завжди було таке побажання: “Бажаю тобі чистого, мирного неба над головою”. Тоді думала, що побажання якесь таке дурне, а зараз гадаєш - еее ні, все-таки дуже актуальне побажання». (уривок зі стрічки, слова героїні)

 Після етапу ретельної перевірки на вході до Американського дому піднімаюся до теплої зали, у якій от-от має відбутися прем’єра документального фільму «Богданове щастя» волонтерського проекту «Новий Донбас». Цей проект, як його автори зазначили на своїй сторінці у Facebook, «направлений на відновлення життєдіяльності та налагодження суспільного діалогу в територіальних общинах Донецької та Луганської областей, зокрема, на звільнених від незаконних збройних формувань територіях і повернених під контроль українського уряду». Атмосфера попереду екрану аж надто сімейна - пізніше дізнаюся, що чи не половина глядачів - самі волонтери, які мають прямий або ж опосередкований стосунок до стрічки. 

Світло гасне. Попереду - 44 хвилини життя.

«Не дивлячись на те, що це звільнена територія, це просто звільнена територія на карті. Те, що відбувається тут, всередині, - люди, їхні долі, їхні думки - з Києва цього взагалі неможливо зрозуміти», - супроводжує голос кадри зруйнованого Слов’янську, в якому вціліла хіба що автомийка.

Автори стрічки зізналися, що фільм зняли фактично випадково. Вони поїхали до Миколаївки, аби допомогти відновити школу, в яку влучив снаряд, знімали усе підряд, і тільки пізніше виникла ідея створити стрічку.

«Уперше ми побачили школу з написами на її зруйнованій стіні “Россия победит, ДНР впред!”, і всякою такою всячиною, -  каже волонтерка і режисер проектів «Новий Донбас» та «BABYLON’13» Лора Артюгіна. - Волонтери одразу почали казати: “Давай ми це зафарбуємо! Це неможливо! Це наша країна!”. Я ж дуже стримувала волонтерів, казала: “Давайте не будемо робити це самі, ми маємо так працювати, так спілкуватися з людьми, з місцевими школярами, щоб вони самі це зробили, або хоча б захотіли це зробити, тоді ми можемо допомогти, бо в нас нема такої мети - приїхати і зробити все за них. Ніби от ми привезли вам Україну!».

Школа у Миколаївці

Спочатку активістів сприйняли дуже холодно, зізнається вона, оскільки практично всі жителі Миколаївки були впевненні в тому, що їх бомбила українська армія. На її питання «Звідки ви це знаєте, чому ви зробили такий висновок?» відповідали «Ну, ми ж бачимо, ми знаємо». Зі слів пані Артюгіної, жителям Миколаївки не надавали жодних офіційних даних, не було жодних обговорень, і більшість миколаївців на момент приїзду волонтерів були налаштовані проти України.

«А вы успеете снять, если я побегу?» - питає Богданчик в оператора. І далі: «Деревья желтые, небо синее… Получается, украинский флаг». Маю сказати, Богданчик фантастичний документальний герой. Він настільки цілісний і гармонійний, настільки живий… його слова я навмисно не перекладатиму, аж надто не хочеться втручатися.

Ці кадри з ним - одні з найперших. І з цих перших кадрів він зачаровує. Зв’язок з українським прапором прослідковується впродовж усієї стрічки, може, це і є воно - Богданове щастя?  (Лиш будую здогади на початку…) Ось він лежить на осінній землі і бачить стяг у кольорах природи, а ось - грайливо суне під ніс блакитний та жовтий олівці, наспівуючи «флаг Украины, флаг Украины». Показує малюнок своєї школи - школа у нього теж жовта з блакитним дахом. Цим же фільм і закінчується: Богданчику дарують велетенський український прапор, і він, загорнувшись у нього, щасливо мовить: «Я точно хотел свой флаг».

Кожнісінький з цих моментів нанизує тебе, уже не глядача, а близького свідка кожного з цих откровень, на гачечок, який ятрить, витягує на поверхню все те, що комусь може вдалося закупорити, і лишається тільки сподіватися, що ти переживеш свій катарсис.

« -А ты здесь, в Ныколаевке, видел танки?

… (мовчки киває)

-  Они стреляли или просто ехали?

-  Стреляли тоже… Сначала в станцию, а потом пошли уже наши украинцы… с силой, с градаааамиии… Они ж сюда еще грады привезли. Вон как дом постраждав.

- Так кто этот дом разбомбил?

-  Украинцы. Но всё равно я за них.

-  Почему?

-  Хоть они и разбомбили дома, но всё равно я за них буду, за Украину.

-  А почему?

- Они куда целились, туда целились. Потому что там ополченец, там ополченец. И они куда попало стреляли тогда.

-  А здесь у вас много было ополченцев?

-  Да.

-  Как они выглядели? Опиши…

-  Очень плохо».

Це, як на мене, чи не найважливіший діалог у стрічці. Пізніше, коли волонтерка і режисер проектів «Новий Донбас» та «BABYLON’13» Лора Артюгіна розповіла ту історію життя Богданчика, яка лишилася поза об’єктивом, його слова набули для мене нових значень.

«У нього одинока мати, а умови життя не просто жахливі, а недопустимі: у двокімнатній квартирі живе сім людей - дві сім’ї та його рідний дядько. Він алкоголік, п’є постійно, і ця історія з прапором закінчилась дуже трагічно…», - розповідає режисерка. Як можна було зрозуміти з реплік Богданчика у стрічці, він дійсно дуже мріяв про те, щоби мати власний український прапор. Коли ж волонтери подарували йому стяг, він був неймовірно щасливий: бігав навколо них, зізнався, що дуже хотів його, пішов з ним додому. Та коли учасники «Нового Донбасу» приїхали наступного разу, і пані Артюгіна спитала, де ж його прапор, Богданчик відповів: « “Ну як, я дома спав, загортався в нього, а потім його не стало. Але моя мама бачила, як його не стало. Наш дядько знову отримав пенсію, напився і взяв його викинув у смітник. І я плакав”. «Я кажу: “Слухай, у тебе буде ще 25 прапорів”, але стало зрозуміло, що можна мати ще 25 прапорів, тільки це нічого не змінить, а лише може викликати ще більшу агресію до цієї дитини», - зітхає волонтерка. - Тож я запитала, яка в нього є ще мрія, а він каже: “я мрію про велосипед!”, і наступного разу ми йому привезли велосипед».

Нині герой стрічки живе в інтернаті. Матір не має змоги за ним доглядати - працює в Слов’янську прибиральницею. Після школи він щораз полишений на самого себе - так почав виходити з-під контролю, тож педагогічна рада спільно з матір’ю ухвалила рішення перевести його в інтернат у Слов’янську, де він перебуває шість днів, а на сьомий мама забирає його додому. Одначе, інтернат, хоч і хороший, є інтернат, тож волонтери нині міркують про те, щоби розпочати збір коштів для купівлі помешкання для хлопчика та його мами. Активісти проекту кажуть, що нині в Миколаєвці однокімнатну квартиру можна придбати всього за 3000 доларів.

Напрочуд складно сприймати і оцінювати цю документальну стрічку як суто фільм, якщо ти живеш у контексті, в якому він виникає, якщо ти бачиш сяючі очі людей, для яких він став лиш другорядним результатом допомоги людям, що відчайдушно її потребують, і який не розповсюджуватиметься комерційно - такою є непохитна позиція авторів. Одначе це ніяк не применшує його важливості, навпаки - Україні і світу зараз дуже потрібне таке кіно - з багатоголоссям, любов’ю, довгоочікуваними відповідями і ще більшою кількістю нових запитань. «Богданове щастя» показує Україну різною, та водночас дуже особистою, доводить, що діалог можливий і необхідний за будь-яких обставин, і навіть більше - сама стрічка вже є цим діалогом.

«Ми вирішили очима дитини показати, що ми робимо і як це відбувається. Ми говоримо про те, що якщо ми зможемо допомогти конкретно одній дитині, змінити її життя, то можливо це варте всіх наших зусиль», - ділиться Лора Артюгіна.

Зруйнований будинок у Миколаївці

Пані Артюгіна разом із режисеркою Сашею Чупріною - попереду мене. Вони відверто діляться переживаннями, намагаються втиснути якнайбільше важливого у кожнісіньку відповідь, щоби нічого цінного раптом не вислизнуло, не залишилося поза увагою, поки спливає час, виділений на прем’єрний показ та постобговорення. І я сиділа і думала, наскільки ж все-таки «Богданове щастя» про людей. Про найголовніше. Про те, як людям доводиться вчитися жити без влади, безпосередньо допомагаючи одне одному (у тій же Миколаївці), як сусіди, котрі раніше ворогували, завдяки війні стають чи не найліпшими друзями, як можна любити український стяг, зростаючи у середовищі, яке ніяк не сприяє твоїй ідентифікації себе з Україною.

«Коли ми приїхали, вони були дуже травмовані. У розмовах вчителі та діти часто починали несподівано плакати і кудись іти. Це була ситуація відкритої травми. Під час першого прийому директорка школи навіть не пригостила нас чаєм. Але потім, десь за тиждень, почало змінюватись ставлення, і коли ми від’їжджали, вже були і сльози, і любов, і дружба», - щасливо каже режисерка.

Нині діячі «Нового Донбасу» складають кіноальманах з документальних фільмів. Цей альманах - про сучасних українців. За словами волонтерки Ані, вони хочуть показати їх такими, якими вони стали внаслідок подій, що відбулися в Україні: «Хочемо цей альманах разом з фільмом про Богданчика і ще одним фільмом, автором якого є Лора Артюгіна і Саша Чупріна (це фільм виробництва Вавілону 13), повезти і показати в Європі та Америці, і тим самим розказати світові більше про те, що в нас відбувається, про те, що ми будуємо нове громадянське суспільство, як в нас з’явився феномен волонтерства і, власне, про те, якими стали українці й чого ми хочемо від нашої держави нині». 

Саша Чупріна пояснює, що це буде блок з трьох фільмів, який можна буде показувати в університетах, в кінотеатрах, на телебаченні, словом, де завгодно. Вона наголошує, що один з їхніх найголовніших принципів - щоби стрічки побачило якомога більше людей: «Ми вже маємо попередню домовленість з литовцями, плануємо на початку грудня їхати у Литву, Латвію та Естонію, всі ці покази будуть некомерційними - виключно авторські покази».