«Вимушені», новини з донбаського Задзеркалля та грузинські війни

«Вимушені», новини з донбаського Задзеркалля та грузинські війни

12:59,
12 Серпня 2015
6280

«Вимушені», новини з донбаського Задзеркалля та грузинські війни

12:59,
12 Серпня 2015
6280
«Вимушені», новини з донбаського Задзеркалля та грузинські війни
«Вимушені», новини з донбаського Задзеркалля та грузинські війни
Український глядач настільки, м'яко кажучи, не розпещений знанням про те, як живуть вимушені переселенці з Донбасу та Криму, що програма Громадського «Вимушені», показана 3-4 серпня UA:Першим, справила враження інформаційної бомби. Про це та інше в огляді телепрограм за 3-9 серпня 2015 року.

«Вимушені» знімалися журналістами Громадського два місяці, починаючи з перших потоків переселенців після Дебальцевських подій у лютому. У квітні програма "Вимушені" йшла на Громадському у вигляді кількахвилинних роликів про історії окремих родин, які змушені були покинути рідні міста й села після їхнього зруйнування через обстріли.

На «UA:Першому» ці ролики звели в чотири 30-хвилинні випуски, які представляла Наталка Гуменюк.

Кожна частина проекту розповідає про окрему сферу життя вимушених переселенців: про психічні травми через обстріли та необхідність покинути рідні місця, облаштування нових помешкань та віднайдення себе й власного покликання в нових обставинах до того, як допомогти собі та таким самим переселенцям морально, матеріально чи юридично.

Звичайно, не можна сказати, що український глядач взагалі нічого не знає про людей, вимушених покинути малу батьківщину. Деякі імена, приміром, Дениса Казанського, Сергія Іванова, Лізи Богуцької чи Костянтина Реуцького, давно в усіх на слуху саме завдяки ЗМІ, де вони ведуть блоги, а також беруть участь у різноманітних ток-шоу, присвячених проблемам окупованих територій та їхніх мешканців. Не кажу вже про Мустафу Джемілєва та Рефата Чубарова, які доносять правду про окупацію Криму до всього світу, використовуючи всі свої міжнародні зв'язки та авторитет.

Але головна цінність проекту «Громадського» в тому, що його автори обрали для свого дослідження людей не публічних, а звичайних мешканців Донбасу, змушених тікати з-під обстрілів часто-густо лише в одязі, що був на них у момент руйнування житла.

На прикладах історій конкретних родин автори розкривають як загальний для всіх переселенців відчай, так і спроби цих конкретних родин розпочати життя з нуля.

Хтось у Львові відкриває салон краси чи кав'ярню, хтось добирається з Криму аж до карпатського села, розпочинаючи в оточенні нових сусідів свою маленьку справу – сироварню. А ще хтось хоче взяти шматок землі і господарювати на ній разом із такими ж переселенцями.

Якщо досі більшість українських глядачів вважали, що донецькі переселенці – це абсолютне зло для українських міст і сіл, куди вони переїхали, руйнуючи українську ідентичність, то погляд авторів «Вимушених» ці стереотипи ламає. В проекті «донецькі» показані звичайними людьми, які так само, як усі інші українці, незалежно від місця їхньої осідлості, ненавидять війну і прагнуть самі заробляти на хліб, виховуючи дітей і вирощуючи худобу.

– Вони такі самі, як ви, тільки в них набагато більше проблем, і розв'язати їх можна лише разом, – кажуть автори проекту.

Надто ж коли йдеться про переселенців-інвалідів, яких поселили в санаторії «Сперанца» («надія» – в перекладі з італійської) під Одесою. Ці люди ні на кого не ремствують, щасливі вже з того, що мають дах над головою та шматок хліба на столі. Опікується цим прихистком приватний підприємець, який на камеру обіцяє ніколи їх не покинути.

Ці історії вражають емоційними гойдалками людей, змушених виїхати з зони бойових дій. Вони згадують рідні домівки з фізично відчутним болем і нерозумінням «за що?», водночас випромінюючи оптимізм у своїх спробах почати нове життя.

Емоції героїв циклу дають змогу глибше збагнути драму тих, хто опинився далеко від рідних міст і сіл, іще раз подякувавши ЗСУ за те, що зупинили ворога там, де він зараз.

Головне послання авторів проекту – показати, що, маючи бажання, переселенці можуть стати цілком природною часткою середовища, куди вимушено потрапили. Це як у тій відомій притчі про двох жабок, одна з яких склала лапки, пішовши на дно горщика з молоком, а друга, борсаючись у ньому, сколотила масло й вилізла на поверхню. Програма «Вимушені» – саме про останніх «жабок», які не здаються в своїх зусиллях перемогти несприятливі обставини життя. І їм це вдається, надто ж за допомоги держави чи іноземних благодійних фондів.

До речі, державні програми допомоги для переселенців, точніше, взагалі їхнє ефективне існування, виявилися одним із відкриттів циклу. Досі було добрим тоном сварити недолугу українську державу саме за відсутність підтримки вимушених переселенців. Але вона, ця держава, попри всі прокльони на свою адресу, робить усе, що може в її фінансовому стані. Принаймні, на початкових порах. Далі за півроку кожний із тих, хто наважився виїхати з окупованих земель, мусить розбудовувати своє життя сам.

Те, що в проекті «Вимушені» показані якраз приклади такого самостійного великого плавання, історії успіху деяких переселенців не може не надихати їхніх земляків.

Тим часом теми вимушених переселенців певною мірою торкнулися й на каналі «Україна» в неділю, 9 серпня. Але не більше, ніж певною мірою, бо в спеціальному репортажі  «Обережно, двері зачиняються!», який підготувала кореспондент Антоніна Маровді, наголос зробили на неправильній політиці України щодо Донбасу. Тему ж переселенців автор використала побіжно, як одну з ілюстрацій до наслідків нікому не потрібної війни.

«Обережно, двері зачиняються!» – це така собі road movie, коли кореспондент у подорожі невідомо ким обраним маршрутом через Донецьк, Луганськ, російський Донецьк і знову український, Артемівськ, Слов'янськ і Костянтинівку збирає враження від людей, які або вже пережили окупацію, або ще переживають, а також від тих, хто покинув батьківщину, рятуючись від обстрілів.

Як і годиться для такого жанру, камера надовго не затримується на жодному обличчі або ж пейзажі. Відтак замість рельєфних портретів жертв війни маємо хаотичний калейдоскоп подорожніх вражень журналістки, яка тим часом претендує на філософські узагальнення, проводячи аналогії життя на Донбасі під час війни з «Задзеркаллям» Льюїса Керрола.

«Аліса в Задзеркаллі» з усіма можливими алюзіями – ось який рівень узагальнень намагається осягти Антоніна Маровді. Але їй це погано вдається бодай тому, що жодного разу тут не названо головну причину війни – агресію РФ.

Навпаки, всю свою подорож кореспондент будує на тому, що мешканцям України (в тому числі й тим, хто воював на боці так званих «ДНР» чи «ЛНР») нема чого ділити, і те, що вона бачить на тимчасово окупованих територіях Луганщини й Донеччини – не більше, ніж страхітливий сон. Натякаючи на те, що останнім часом на шахівниці, якою є територія воєнних дій укупі з кремлівськими та американсько-європейськими рішеннями дійових осіб «великої геополітичної гри», щось змінилося, і Україні, вочевидь, доведеться прийняти в свої обійми нині окупований Донбас, автор, ставлячи собі запитання, чи зможемо ми жити поряд одне з одним і чи зможемо самі себе пробачити, з величезною натяжкою таки знаходить приклади співіснування вбивць і їхніх жертв.

Приміром, мешканець Слов'янська Сергій Дергунов, якого бойовики розстрілювали за доносом сусіда, але суто випадково не влучили, досі живе поряд із автором доносу.  

Якщо це взірець національного примирення, киньте в мене камінь. Ну не можуть жертви з доброї волі мирно співіснувати зі своїми катами! Можна зрозуміти, коли йдеться про вимушеність подібного співжиття, але якщо люди матимуть вибір, навряд чи погодяться щодня дивитися в очі тим, хто їх зрадив.

Іще одну «дивовижну» модель майбутнього національного примирення Антоніна Маровді знаходить у поїзді Костянтинівка – Київ, у якому їдуть одночасно боєць зони АТО, переселенці з Донбасу та мешканці окупованих територій, які хочуть або отримати пенсії на підконтрольних Україні територіях, або купити там продукти. Усі вони, на думку автора, уособлюють такий жаданий для всіх українців мир.

Можна зрозуміти палке бажання автора цих подорожніх нотаток помирити непримиренних ворогів. Але вона забуває, що будь-яке примирення починається з каяття й спокути, на яке, здається, не здатні ані бойовики, ані представники «інтелігенції» Донбасу в особі проректора Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (!) Наталії Хрустальовоїі. Бо вони не вважають себе винними в тому, що сталося на Донбасі. Попри те, що пані проректор відверто підтримує ідеї так званої «ЛНР».

Деякі деталі цього спецрепортажу відгонять відвертим піаром фонду Ріната Ахметова, який (ну хто б сумнівався!) рятує від голодної смерті цілий Маріуполь. Саме так – не окуповані Донецьк, Луганськ чи Свердловськ, а український Маріуполь. Щоб уже ні в кого не залишалося сумнівів, кому належить канал «Україна», автор, коментуючи кадри з приазовського міста, ніби побіжно згадує: у травні минулого року Маріуполь визволили від «деенерівської» чуми місцеві міліціонери та прості мешканці. Отак просто вийшли на вулиці й прогнали кляту «ДНР» з рідного міста.

Щось подібне ми вже чули торік на тому самому каналі, який щодня показував патрулювання вулиць Маріуполя силами робітників заводу, що належить Ахметову, та їхні акції протесту (проти чого – залишилося таємницею для оглядачів) під ревіння заводських гудків. Зрозуміло, в цьому «документальному фільмі» не робиться спроби проаналізувати причини, які примусили пана Ахметова відстоювати саме Маріуполь, наприклад, те, що цей порт – шлях вивезення продукції, яку виготовляють підприємства Ахметова на території всього Донбасу. А окупація міста зробила би неможливим продаж продукції Україні та через територію України на Захід, а Росії ця продукція непотрібна. Тож й маємо статус-кво, який є, вочевидь, наслідком домовленостей олігарха як з владою так званих «ДНР» та «ЛНР», за якою стоїть Росія, так й з українською владою.   

Здавалося б, за півтора року від початку війни на сході України не мало залишитися людей, які би вважали, що це внутрішній конфлікт і на Донбасі йде громадянська війна. Але, як показав спецрепортаж на «Україні», до таких щонайменше належать журналісти останнього. І вони досі щосили ретранслюють торішні тези свого власника на тему «Ребята, давайте жить дружно!».

Кінцівка цих подорожніх нотаток теж змусила згадати тричі сумнозвісний «не почутий київською владою глас Донбасу». Бо, на думку Антоніни Маровді, люди, з якими вона спілкувалася на Донбасі, «хотят быть услышанными». Так і хочеться зацитувати Вовка з мультфільму «Жив собі Пес» голосом Армена Джигарханяна: «Шо, апять?» Але спецрепортаж на каналі «Україна» чомусь із диким пафосом озвучує ахметовські банальності голосом Антоніни Маровді:

«На сегодняшний день на Донбассе живут 2,5 миллиона человек. Их не спрячешь за высоким забором, их не посадишь на поезд и не отправишь со словами: «Осторожно, двери закрываются!» В сегодняшней страшной реальности, как в кошмарном сне, они живут уже полтора года. Однако люди по обе стороны линии соприкосновения знают лишь одно: любая война, с кем бы она ни велась, к каким бы жертвам и бедам она ни приводила, всегда заканчивается одним – миром».

Про те, що поява такого спецрепортажу із закликами до «миру мир!» на каналі Ріната Ахметова геть не випадковість, а закономірність, засвідчили й слова давнього соратника та ділового партнера донецького олігарха Сергія Тарути. Його запросили до студії програми «Підсумки» на каналі Еспресо TV її ведучі Микола Вересень та Віталій Портников

Було це теж у неділю, вже після того, як в ефір каналу «Україна» вийшов проект «Обережно, двері зачиняються».

Народний депутат Сергій Тарута, вочевидь, іще не бачив історії, як Маріуполь звільняли міліціонери та мирні мешканці, інакше завиграшки спростував би цю тезу, маючи безпосередній стосунок до того самого визволення разом із полком «Азов».

Проте в розмові з Віталієм Портниковим і Миколою Вереснем екс-олігархові довелося зосередитися на просуванні улюблених меседжів донецьких.

Приміром, того, що замість бойових дій на Донбасі треба влаштовувати майданчики для широких перемовин між донецькими, готуючи місцеві вибори.

І пан Тарута готовий надати такі широкі майданчики для представників законно обраної місцевої влади на кшталт мерів Лук'янченка (Донецьк) та Хотлубея (Маріуполь).

Одне слово, як і торік, великий бізнес Донбасу не вважає себе призвідцем війни, а навпаки, прагне мирного розв'язання конфлікту шляхом переговорів між усіма його учасниками.

Та ще й посилаючись при цьому на специфічний уклад шахтарського краю та його «генетичну» спорідненість із такими районами, як Рурський басейн у Німеччині та північ Британії, де теж видобували вугілля. Сергій Тарута, втім, посилаючись на «генетично» (добре, що не класово!) близькі регіони ЄС, не уточнює – німецький та британський уряди визнали місцеві шахти збитковими й закрили їх.

Отож, говорячи про необхідність широких переговорів із донецькими «елітами» (законно обраними, як наголосив Сергій Тарута), український політикум та громадськість руками цих «еліт» знову намагаються втягти в небезпечну гру під назвою «з Донбасом треба домовлятися». Так, наче йдеться не про окуповані Росією території та агресію, а лише про невеличкі внутрішні проблеми, викликані різницею в ментальності регіонів України.

Сумно, але, судячи з того, що говорив народний депутат Сергій Тарута в програмі «Підсумки з Миколою Вереснем та Віталієм Портниковим», півторарічна війна з російським агресором його нічого навчила. Більше того, великий бізнес Донбасу досі не бачить справжнього її винуватця. І про що можна з такими людьми домовлятися, навіть якщо вони закликають до перемовин? Питання риторичне.  

Восьмого серпня, в суботу, минуло сім років від початку так званої «п'ятиденної війни» між Росією та Грузією. Того вечора всі без винятку випуски новин на загальнонаціональних каналах дали в ефір сюжети про те, як починалася російська агресія 2008 року в Абхазії та Південній Осетії й чим вона скінчилася. А також – момент ушанування пам'яті загиблих нинішнім грузинським керівництвом, яке вину за розв'язання війни 2008-го покладає на самого Михеіла Саакашвілі, тодішнього президента Грузії.

«UA:Перший», на відміну від колег із приватних каналів, підійшов до теми «08.08.08» (от люблять у Росії красиві дати!) більш грунтовно.

Шостого серпня тут показали фільм «Уроки російської», а сьомого, в п'ятницю, – документальне розслідування «Серпнева війна».

Авторами першого є російські режисери Ольга Конская та Андрій Некрасов. Знятий за рік після війни, в 2009 році, цей фільм – спроба розвінчати пропагандистські міфи, нагромаджені навколо російсько-грузинської війни, яку Росія намагалася звести до внутрішнього конфлікту між грузинами та абхазами. Так само, як вона це робить нині на Донбасі, видаючи зовнішню агресію за якийсь громадянський конфлікт між україномовними «бандерівцями» та російськомовними мешканцями «Юго-Востока Украины».  

Рухаючись назустріч одне одному з різних боків – Південної Осетії та Тбілісі, – автори показують, як легко розбивається офіційна російська пропаганда на місці: самі лише розбомблені грузинські села обабіч дороги з Цхінвалі до Тбілісі свідчать німо, але красномовно про те, як насправді розвивалися події ще до 8 серпня.

«Уроки російської» – надзвичайно сумлінна робота журналістів, які не побоялися піти проти пропаганди, що вже сім років тому відточувала всі свої прийоми, аби використати їх проти України. Приміром, розповідати про знищення мирного населення Цхінвалі начебто грузинськими військами, видаючи кадри бомбардувань житлових будинків російською авіацією за напади грузинських літаків.  

Безперечно, такі фільми нині сприймаються як зловісне пророцтво на 2014 рік, з його анексією Криму та агресією на Донбасі.

У 2008 році, як пригадується, в українському інформаційному просторі війна Росії проти Грузії саме так і подавалася – як агресія РФ у відповідь на бажання Грузії приєднатися до НАТО. Підозрюю, якби не резолюція Бухарестського саміту, де Грузії в досить єзуїтський спосіб відмовили в ПДЧ щодо НАТО так само, як Україні, тема «п'ятиденної війни» сім років тому взагалі б не сколихнула жодного українця.

Та й чого гріха таїти – новина про «08.08.08» не стала топовою в нашому інформпросторі передусім через те, що не знайшлося аналітиків, які б чітко пояснили, що наступною жертвою російської агресії стане Україна. Хоча про це говорив на мітингу в Тбілісі Лєх Качиньський, тодішній президент Польщі, який разом із Віктором Ющенком та президентами ще кількох східноєвропейських держав з ризиком для життя прилетіли до Тбілісі, аби підтримати Грузію.

Про цей факт розповів сам Віктор Ющенко уже в фільмі «Серпнева війна» грузинських документалістів 2014 року.

Повертаючись до розслідування російських документалістів, відзначу: вони не зупинилися на пошуках доказів російської агресії проти Грузії 2008 року. Ольга Конская, намагаючись знайти джерела «п'ятиденної війни», дійшла в своїх пошуках до абхазько-грузинської війни 1992-93-х років, знайшовши людей, які дивом вижили після тортур бандитів.

Коли слухаєш ці монологи про те, як катували мешканців грузинських сіл абхазькі «повстанці», здається, що це – про підвали в «ДНР» і«ЛНР». З усіма страхітливими й теоретично неможливими ані в минулому, ані в нинішньому століттях, але водночас спільними для терористів усіх часів та народів подробицями. Такими, як масові згвалтування бойовиками жінок і навіть восьмирічних дівчаток. Або ж скиданням мертвих тіл у колодязі, щоб потім викидати на ці гори трупів живих. Щоб довести останніх до божевілля.

Або ж, як на очах у матері в її дев'ятирічного сина розрядили автомат, після чого він якийсь час іще жив, а її саму після цього підвісили догори ногами в якомусь підвалі, змушуючи ковтати око вбитого грузина. Ці подробиці змушують згадувати про мученицьку загибель Володимира Рибака та його побратимів уже на території України, весною 2014-го.

Тим часом ця грузинська мама, яка втратила найдорожче, найбільше переймається тим, що досі не може навідати синову могилу, бо грузинів з Абхазії депортували ще тоді, в 1993-му, так і не дозволивши їм повернутися до рідних домівок.  

Висновок, якого доходить авторка «Уроків російської», невтішний. Хоча він, здається, очевидний: непокаране зло повертається в стократному розмірі.

І саме безкарність бойовиків під час грузино-абхазького конфлікту породила війну 2008 року.

Фільм «Серпнева війна» тим часом буквально погодинно показує, як все відбувалося, починаючи з 2 серпня 2008 року, коли російські війська розпочали провокації проти грузинських.

Коли дивишся цю суворо хронометровану стрічку, знову, як і у випадку з «Уроками російської», ловиш себе на думці, що вона про нас. Та сама байдужість Європи до «суто місцевого конфлікту» десь там, на Кавказі, про який більшість європейців мала таке саме приблизне поняття, як про Україну. Ті самі спроби вмиротворення агресора (Росії) європейцями, аби її не розізлити остаточно.

Кульмінація «Серпневої війни» – загроза оточення Тбілісі, куди вже готові були увійти російські танки, везучи на броні фейковий маріонетковий уряд, який пристав би на всі умови Росії.

Враження від цих кадрів моторошне, бо одразу ж уявляєш собі, як російські танки оточують Київ, розуміючи, що торік подібна перспектива була цілком реальною.

Але для Тбілісі ця кульмінація завершилася наказом президента США Джорджа Буша-молодшого ввести до акваторії Чорного моря кораблів американського флоту вкупі з авіаційною підтримкою. Це й зупинило російські війська, але не вберегло Грузію від втрати значних територій, де, за планом Саркозі-Путіна, запанували сепаратистські уряди, фінансовані Москвою.

Ці уроки занадто важливі, аби ними нехтувати. І, здається, нинішня Європа, українська влада, а головне Америка їх таки засвоїли.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду