Напередодні свята 9 Травня, як і було обіцяно, на російському телебаченні («Россия 1») відбулася прем'єра другого сезону серіалу «Винищувачі» («Истребители. Последний бой», Star Media, режисер Зиновій Ройзман). Як і в першому сезоні, що демонструвався 2013 року, глядачі мали змогу побачити 12 серій фільму; як і в першому сезоні, сюжет і його телевізійне втілення автори намагаються подати максимально наближеними, як це прийнято у Star Media, до жорстких і жорстоких реалій воєнної доби. Не завжди це вдається й не завжди автори наважують говорити правду про війну, але на російському телебаченні такі серіали - рідкість, і тому, на мій погляд, «Винищувачі» варті уваги. Хоча поки що українські телеканали цієї частини серіалу не показували, але ж є кабельне телебачення, є інтернет, у якому «Истребители. Последний бой» розміщені на десятках сайтів.

Отож найперше - про те, чим Star Media відрізняється від інших структур, що виробляють телевізійну продукцію: там читають статті на «Телекритиці». Автор цих рядків свого часу опублікував на ТК декілька статей, присвячених фільмам виробництва Star Media, і в першу чергу «"Винищувачі" проти системи тоталітарного винищення» та «"Умные и смелые сотрудники" на телефронтах України» У цих статтях, зокрема, йшлося про недоліки й ляпсуси, які фігурували у фільмах «Винищувачі» (перший сезон) та «Убити Сталіна». Так от: у новому сезоні «Винищувачів» практично всі вони прибрані, ба більше: дещо зроблене навіть із перебором. Скажімо, якщо в першій частині персонажі фільму нерідко мали такі бойові нагороди, яких вони в принципі не могли мати, натомість могли носити зірку Героя без належного до неї ордену Леніна, то тепер таких ляпсусів я не помітив. Натомість - очевидно, з обережності - автори фільму роздали своїм персонажам надто мало, як на літо 1944 року, орденів і медалей. Більш реалістично оцінені бойові якості радянських літаків. Показано, що Пе-2 скидають бомби як «горизонтальні» бомбери, а не пікірувальники, і це повна правда. У 1960-ті був випущений непоганий у художньому плані фільм «Хроніка пікіруючого бомбардувальника». В дійсності Пе-2, перероблений за наказом Сталіна з дальнього висотного винищувача супроводу на «бомбер», був поганим пікірувальником. Найкращими радянськими пікірувальниками були Ар-2, потім Ту-2, але їх випустили невеликими серіями... І, нарешті, льотчик-українець у «Винищувачах» розмовляє справжньою українською мовою, майже літературною, на відміну від персонажу фільму «Вбити Сталіна», з вуст якого злітав дикунський суржик із московським акцентом...

Сказаним далеко не вичерпується змістовна реакція авторів «Винищувачів» на критичні зауваження, в тому числі й опубліковані на сайті ТК. Що ж, якби інші продакшни йшли в цьому плані шляхом Star Media, було би непогано.

Не буду переповідати сюжет нового сезону «Винищувачів», зауважу тільки, що автори «замісили» в ньому і фронт, і тил, і винищувальний авіаполк, і московський театр, і «компетентні органи», і французьких льотчиків, і, ясна річ, німецьких генералів, карателів і льотчиків. Одне слово, всього вистачає. У цьому й плюс, і мінус 12 нових серій, оскільки в першій частині фільму все ж був чітко визначений головний герой - винищувальний авіаполк. А тут, оскільки ціла низка персонажів, включно з головним героєм підполковником Бестужевим, перекочувала з першої частини у другу, а до цього додалися нові персонажі по обидві лінії фронту, оповідь вийшла вимушено мозаїчною. Але, з іншого боку, й життя та смерть, особливо на війні, не мають і не можуть мати чітко визначених і логічних сюжетів...

Як і в першій частині, деякі сцени виглядають ледь не прямими цитатами зі стрічок на авіаційну тематику, але ж ті стрічки базувалися на спогадах льотчиків, то в кінцевому підсумку йдеться про «цитати» з самої дійсності.

До соціологічно-історичних позитивів нових серій «Винищувачів», як на мене, належать, зокрема, сцени ресторанних загулів тилової офіцерської «еліти» в Москві та наскрізний показ тотальної системи стеження з боку «органів» за всіма, хто їм видається неблагонадійним (чим займається величезна кількість здоровенних мужиків, яких так не вистачає на фронті). І, звісно, загальним позитивом є художнє зображення Другої світової війни як страшної, кривавої, антилюдяної м'ясорубки, де водночас для радянської людини найбільша свобода і повнота буття існували на фронті, на постійний межі життя і смерті, а не в тилу, далеко від свисту куль і розривів снарядів...

А тепер низка зауважень до другої частини серіалу - спеціально для тих у Star Media, хто читає статті в ТК.

У першій частині занадто багато було «шумів аеродрому», а тепер їх узагалі практично немає.

Надто багато в німців автоматників зі зброєю, яка в нас помилково зветься «шмайсерами», а насправді зветься MP-40 й MP-42. Основна зброя німецької піхоти, особливо з охорони тилу - то був карабін.

Не було на фронті стільки дівчат-винищувачів, у 1944 році їх практично всіх перевели до авіаційних частин протиповітряної оборони.

Наскільки я знаю, з 1944 року льотні школи випускали вже не сержантів, а молодших лейтенантів. Сержантами мали би бути молоді льотчики не другої, а першої частини серіалу. Ось що пише у своїх спогадах льотчик-фронтовик Рено Комаровський: «Окончил это училище в январе 44-го, присвоили мне звание младшего лейтенанта. Это был первый выпуск офицеров, до этого летные училища выпускали сержантов».

Герої фільму говорять між собою, що льотчикам-винищувачам заборонене наказом наркома оборони (тобто Сталіна) так зване вільне полювання на ворожі літаки за лінією фронту. А як же уславлений ас Олександр Покришкін саме в 1944 році займався «вільним полюванням»? Ось як він про це згадував: «Меня всегда прельщали полеты на "свободную охоту". Они отличались напряженностью действия, большим риском, но и результаты могли быть очень значительными. Несмотря на опасности, было интересно найти цель, умело выйти на нее и уничтожить внезапно, с первого удара... В один из дней, когда тучи заволокли небо, я смог отвлечься от управления действиями полка и спокойно вылететь на «охоту» над Черным морем».

Німецькі льотчики завжди намагалися не крутити «каруселі» в повітрі з противниками, атака - і відхід вбік і на висоту.

На Яки-3, призначені для ведених льотчиків, не ставили радіопередавачів, тільки приймачі; повноцінні рації ставилися тільки у ведучих пари й на командирських літаках. Це робилося для полегшення винищувача. А у фільмі на всіх літаках - повноцінні рації... Хіба що підполковник Бестужев вибив для свого полку Яки-3 з повноцінними радіостанціями. Хоча ті радіостанції навіть у 1944 році (якщо Бестужев знов-таки не вибив американські чи британські рації) були вельми неякісними, зв'язок був поганим.

Не сказав би один із героїв фільму капітан Шугаєв старшому лейтенанту - льотчику «лейтенант». Він би сказав «старлей».

Улітку 1944 року щонайменше половина автомобілів у Червоній армії була американського, канадського і британського виробництва, а якщо врахувати трофейні авто, то радянських машин було менше половини. У серіалі ж маємо своєрідний «автомобільно-квасний» патріотизм, а відтак неправду.

Під час війни за «зв'язок з іноземцями» у ҐУЛАҐ не відправляли, як про це ведуть мову персонажі фільму. Це потім усіх загрібали, а у воєнний час - ні; все ж Сталін і Берія не являли собою повних ідіотів, навпаки, комсомолкам Мурманська й Архангельська давали завдання всіляко розважати західних моряків, які привозили туди озброєння, верстати, продовольство, стратегічні матеріали для промисловості, та вести серед цих моряків агітацію. Ну, а по війні, ясна річ, їх усіх відправили на «комсомольські новобудови» Сибіру...

Не лише в німців, а й у радянських авіаційних частин на той час були вже - не в усіх, але у значного числа, - радіолокатори. В основному західні, поставлені за ленд-лізом, а також свої, щоправда, поганенькі, але все ж...

А тепер про кульмінацію фільму, про його завершення - про те, як за наказом Москви підполковник Бестужев і капітан Шугаєв героїчно збивають Ме-262, новітній німецький реактивний винищувач. Узагалі-то Ме-262 можна було збити, он визначний ас Іван Кожедуб 15 лютого 1945 року над Одером збив такий винищувач, але Кожедуб зі своїм веденим Титаренком літали на Ла-7, а останній мав кращі льотно-технічні дані, ніж Як-3, та й німецький пілот припустився грубої помилки, на яку Кожедуб миттєво зреагував. Отож показана у «Винищувачах» сцена маневреного бою двох Як-3 з Ме-262 виглядає абсолютно фантасмагоричною, якщо врахувати дані «яка».

Але ж чому сценаристи не «запхали» у фільм радянські літаки з ракетними прискорювачами? Тоді б ця сцена виглядала вірогідно і стала би куди більш видовищною. Йдеться про Як-З РД, який міг на кілька хвилин досягнути майже такої швидкості, як і реактивний «месер». («опытный Як-З РД лишь незначительно уступал в максимальной скорости лучшим турбореактивным истребителям 1944-1945 года и превосходил их по скороподъемности, маневренности, дальности и продолжительности полета»). Щоправда, реально літати він почав тільки наприкінці 1944 року, але можна були би зсунути цю подію на півроку - зрештою, РД-1 Валентин Глушко створив 1942 року, а перші польоти Пе-2 з РД-1, які організовував і проводив Сергій Корольов (обидва майбутні головні конструктори ракетно-космічної техніки тоді були засудженими та перебували в «шарашці») відбулися восени 1943 року. Якщо маємо художнє допущення щодо появи Ме-262 на Східному фронті влітку 1944 року, тобто приблизно за півроку до його реальної появи на цьому фронті, то і появу Як-3 РД теж можна зсунути на півроку, чи не так? А драматизму додало б те, що, скажімо, з трьох посланих на фронт для виконання спецзавдання таких літаків один би вибухнув у польоті внаслідок недоведеності конструкції...

Але це зауваження, так би мовити, на майбутнє - можливо, ми побачимо ще один сезон «Винищувачів», бо за «останнім боєм» 1944 року йде «перемога» 1945 року, чи не так? Принаймні, кінець 12-ї серії зроблений так, що можна і крапку поставити, і три крапки, і крапку з комою, щоби продовжити фільм. Та за будь-яких обставин, з усіма своїми художніми (які я виніс за дужки) та фактографічними недоліками «Винищувачі. Останній бій» - це, по суті, фільм антивоєнний, але ура-патріотичний, а це для російського телеекрану немало.