Днями в приватній розмові з відповідальним працівником одного з українських каналів, словам та висновкам якого я цілковито довіряю, почув: документальні проекти про Майдан та війну на Донбасі присутні в ефірі, бо так треба й правильно. Запиту в широкої аудиторії ці стрічки не мають. Люди не прилипають до блакитних екранів, чекаючи чергових анонсованих документалок про Революцію гідності та зону АТО.

На фоні тотальної залежності від стрічок новин в інтернеті можливість не прочитати, а побачити, як воно було/ є насправді, не дає омріяного. Того, чим та заради чого живе будь-яке телебачення. Я про рейтинги - праймовий слот тут не рятує цифри. Навпаки, дедалі частіше він просідає від чергової воєнної відвертості.

Пояснень тому кілька. Як на мене, втома від війни та негативної інформації тут не головний чинник. Художні фільми «про кров» мають стабільно високі касові збори. Серіали про вбивства за рейтингами йдуть голова до голови з серіалами про любов. Документальні стрічки про кривавих убивць користуються попитом серед досить широкої аудиторії, і взагалі - пригадайте, як ще півтора роки тому експерти дружно гудили провідні канали за те, що розповіді про криваві вбивства, жорстокі зґвалтування й трагічні ДПТ, проілюстровані натуралістичним відео, відкривали праймові випуски новин. У відповідь чулося: люди хочуть це бачити. На підтвердження викладалися козирні цифри.

Сталося те, до чого масова аудиторія не була готова. Зазвичай у подібних сюжетах разом зі злочином розповідали, кого за нього вже або буде покарано. Кіно й серіали - окрема історія, бо драматурги придумали початок та кінець, і в кінці підступного ворога нехай ціною великих втрат, але - переможено.

Натомість стрічки про Революцію гідності зосереджені на оплакуванні жертв і, на жаль, не врівноважені позитивом: розповіддю про те, як ідеали Майдану перемогли та втілилися в життя бодай на одному окремо взятому прикладі. Фільми про донбаську війну - реалії, котрим немає кінця й краю. Ясно, що ми переможемо. Та ніде не показують, на якій конкретній ділянці фронту якого конкретного ворога ми перемогли станом на тепер. Словом, неприкрашеної правди про війну вистачає. Бракує натомість правди про перемогу.

На тлі зроблених вище висновків військові проекти Першого національного, створені Сніжаною Потапчук та Світланою Коваль та показані від початку цього року, мають, як на мій скромний розсуд, перевагу перед аналогічними. Так, і в цих фільмах задокументовані оператором факти наявності фронту, героїв та подвигів теж не врівноважені фактами перемог. Котрі здатні надати безглуздості будь-якої війни потрібний українцям смисл.

Але Перший національний може собі дозволити не перейматися рейтингами, створюючи соціально значущі проекти. Ось чому видавати в ефір актуальні стрічки про нинішню неоголошену війну для державного телебачення - справа більш вдячна, ніж для зусиль менеджменту каналів із приватної власності.

Чергову, третю стрічку «Я війна» було показано в ефірі Першого національного 9 березня о 20.00. Перебуваючи в тренді документалістики останнього часу, автори зробили 40-хвилинний фільм у вигляді кадрів із передової, котрі чергуються з інтерв'ю звичайних бійців та командирів. Відкинувши телевізійну традицію коментувати за кадром усе, що бачиш, рефлексувати з приводу розбитих доріг та зруйнованих селищ, робити резонерські й узагальнюючи висновки.

Все ясно без зайвих слів. Ось втомлені, неголені, здебільшого немолоді мужчини в камуфляжі, берцях, плетених шапочках, більше схожі на бригаду будівельників-шабашників, аніж на безстрашних «кіборгів» чи «Воїнів Світла», розвантажують ящики зі снарядами. Заряджають гармати. Визначають цілі спеціальними приборами, гатять у засніжену степову далечінь, мов у копієчку. Війну не лише в цьому, а й у попередніх фільмах Сніжани Потапчук показано марудною одноманітною роботою, яку повинні виконувати чоловіки, бо так уже їм на роду написано. Жодного ексклюзиву, ніяких нештатних ситуацій, зафіксованих камерою, котра - на щастя? - опинилася поруч.

Проте насправді досить скупа картинка - не мета. Видовища нам не показують, бо не було такого наміру. «Нашою метою було створити загальний психологічний, духовний, моральний і філософський портрет людини в мовах війни», - розповідає пані Потапчук. Таким чином, «Я війна» перетворюється на записані й озвучені монологи різних вояків, щоби відтворити те, на чому багато разів наголошують бойові комбати й просто люди, котрі пройшли Донбас: на війні нема абсолютно білого й абсолютно чорного. Переважна більшість - сіре. Ось ці відтінки сірого й слід навчитися розрізняти тим, хто зараз у тилу.

Стрічка «Я війна» може стати в нагоді драматургам, котрі потім, уже після нашої перемоги, будуть готові писати сценарії для художніх фільмів. Чи просто створювати книжки про донбаський збройний конфлікт. Бо тут представлені всі основні типажі. Чоловік, не готовий стріляти у ворога, якщо той ховається біля школи чи дитячого садочка. Воїн, який не відчуває докорів сумління, вбиваючи сепаратистів і розуміючи при цьому, що забирає людські життя. Офіцер, котрий виправдовує страх кожного, хто вперше опинився на передовій. Боєць, здатний пробачити товаришеві, який не хоче повертатися з затишного тилу на фронт. Мужчина, у чиїх словах та очах - затятість: усе зайшло надто далеко, або ми - або вони. Людина, котра видає політичну мудрість: раз війни завершуються однаково - миром, то для чого ж тоді їх починати.

Звісно, записувати й транслювати подібні інтерв'ю під закадровий гуркіт канонади потрібно, не думаючи як про рейтинги, так і про втому мирних жителів від нескінченої, здається, війни. До прямого, живого діалогу з новими фронтовиками суспільство поки не зовсім готове. Чого варті хоча б факти вигнання військових у камуфляжі з кафе чи скандали з провідниками на кшталт «я вас воювати не посилала». Вже нікого не треба переконувати, що ця війна тепер - надовго. Але варто переконувати тил в іншому: твоя країна воює. Бо приймати цю істину значна частина мирних українців досі вперто не готова.

Фото - із сайту Першого національного