До цього телеканали готували глядача цілий рік, починаючи від першої жертви Майдану, Сергія Нігояна (22 січня 2014 року).

Рівно рік і місяць потому, 22 лютого, коли на екранах усіх загальнонаціональних каналів з'явилися кадри вибуху міни під час Маршу єдності в Харкові в неділю, стало очевидно: більше ніхто з телевізійників не збирається сором'язливо замальовувати тіла жертв.

Апофеозом цієї десакралізації смерті стали кадри з сюжету ТСН у суботу, 28 лютого. Досі українського глядача, як виявилося, редактори новин усе-таки щадили, не даючи в ефір зафіксованих на камеру помирання людини. Порівнювати це з відео розстрілів Небесної сотні, що облетіло весь світ, щонайменше некоректно.

Рік тому ми мусили це бачити, і весь світ теж, бо не було більш очевидного свідчення звірячих намірів влади Януковича щодо Майдану, ніж ці кадри, коли людей із фанерними щитами розстрілювали, як фігурки в тирі, прицільно й без жодного жалю.
Торішнє відео мало (й досі має) допомогти встановити особи цих снайперів, яким було байдуже, в яку мішень стріляти.

Мотиви ж появи в ефірі сюжету, де пораненому фотокору Ніколаєву намагаються надати першу допомогу, але навіть не знають, як це зробити, зрозуміти важко. Страшно навіть уявити, що відчували в момент появи на екранах цього сюжету рідні бійця на псевдо Танчик і фотокореспондента Сергія Ніколаєва.

Дискусія, що розгорнулася на «Телекритиці» з цього приводу, напевне, корисна для журналістів, які працюють чи збираються працювати в зоні АТО. Проте вона, на жаль, запізніла. Бо на професійну деформацію за рік війни слабують уже не лише журналісти, але й глядачі. Домовлятися про те, як показувати смерть, треба було набагато раніше. Тим паче, що всі принципи вироблено давно й до нас.

Адже, як цілком слушно зазначив Євген Глібовицький у програмі «Війна і мир» на Першому національному 24 лютого, легенду про кіборгів із Донецького аеропорту першим сформулював не український воєнкор, а кореспондент американської газети «Лос-Анджелес Таймс» Сергій Лойко, росіянин за походженням.

І, до речі, ця легенда у фотографіях його авторства не містила жодного кадру смерті. Підкреслюю — жодного! Проте спрацювала так, як не снилося нікому з тих, хто теоретично відповідає за інформаційний супровід АТО. Легенда про кіборгів стала саме легендою тому, що її авторові вистачило уяви, досвіду й освіти піднести локальну історію до рівня вселенської боротьби абсолютного Добра з не менш абсолютним Злом.

Тим часом українські військові кореспонденти поки що підвищують градус у зображенні смерті. Зрозуміло, що немалу роль відіграє тут майже цілковита закритість прес-служби АТО й інших силових відомств, які прагнуть одного — догодити своєму начальству, створюючи всілякі перепони на шляху воєнкорів до лінії фронту. Тож нашим воєнкорам доводиться вчитися на ходу, часто-густо ризикуючи здоров'ям або, як показали останній події, й життям. Отож, кожен із них самотужки вимушений вирішувати, що, як і коли видати в ефір.

Смерть минулого тижня увірвалася в прямий ефір двох ток-шоу — «Чорне дзеркало» на «Інтері» та «Шустер live» на каналі «112». У п'ятницю, 27 лютого, за хвилину до закінчення ток-шоу Євгенія Кисельова на каналі «Інтер», ведучий повідомив: за інформацією, поки що не підтвердженою, але з надійних джерел, у Москві застрелено Бориса Нємцова, опозиційного політика.

Cказати, що в студії після цих слів запала тиша, не сказати нічого. Камера оператора фіксувала реакцію присутніх на несподівану звістку, і це було суцільне приголомшення. До кінця програми залишалися лічені секунди, так само, як до підтвердження інформації. Після чого, здається, почався фізично відчутний зворотній відлік до краху путінського режиму.

Не знаю, чому, але в автора цих рядків розстріл російського опозиціонера асоціюється з вибухом кривавого пухиря доби суцільної брехні на російських телеекранах. Те, що досі уявлялося страхітливим карнавалом зомбі, Матрицею, постмодерністськими викрутасами від божевільних «православних» еклектиків-ідеологів, незважаючи на цілком реальну загибель тисяч російських військовослужбовців, які нібито існують лише в уяві українців, в одну мить втратило свою балаганність і несправжність. 

Таке саме враження справили й слова Савіка Шустера, який, озвучивши інформацію про загибель Бориса Нємцова, геть забув про вміло розпалювані досі пристрасті навколо майбутніх законопроектів від Кабміну. Повідомлення про цю смерть у прямому ефірі спрацювало як детонатор потужного прийдешнього вибуху. І для цього геть не потрібні були кадри з місця розстрілу.

До честі українських новинарів, ані в суботу, 28 лютого, ані в неділю, 1 березня, безпорадне напівголе тіло Бориса Нємцова на місці його загибелі смакувати, вибачте на слові, не стали, обмежившись далеким ракурсом зображення. Переважно ж глядачеві демонстрували чорний мішок, який спершу лежить на асфальті, а потім його вантажать у машину.

Так само, як нікому не спало на думку показувати останки Михайла Чечетова біля його дому, з 17-го поверху якого викинувся в ніч із п'ятниці на суботу відпущений Печерським судом під заставу екс-заступник голови фракції ПР у Верховній Раді. Хоча, якби хтось із журналістів суто випадково раптом опинився б на місці трагедії, боюся, що він би не відмовив собі похизуватися ексклюзивними кадрами.

Проте на долю українських телевізійників, яким випало розповідати глядачам про самогубство Михайла Чечетова, дістався хіба що п'ятачок вологої земля навпроти дитячого майданчика. І це, мабуть, було найкращим із усього найстрашнішого, що могло бути.

Смерть усе-таки треба поважати. Точніше, людину в момент відходу. Інакше чим ми відрізняємося від тих, хто знімає на камеру, як умирають українські полонені?