Таке повідомлення вже наступного дня після прем'єри цієї програми розіслала прес-служба каналу «Україна». Тихо порадівши за колег, ваша авторка з величезним ентузіазмом давнього шанувальника всілякої чортівні й містики переглянула як перший, так і другий випуски нової програми. Другу частину, до речі, випустили в ефір 15 січня замість «Зіркового шляху». Мабуть, через те, що в країні на цей день було оголошено жалобу за загиблими під Волновахою.

Налаштувавшись на суцільний саспенс чи ілюстрований переказ теорій про торсіонні поля, що зумовлюють навалу небажаних привидів, була би глибоко розчарована, якби вчасно не згадала ще одну фразу з прес-релізу: «Як повідомлялося раніше, головна мета нового проекту телеканалу “Україна” — знайти матеріальне пояснення, на перший погляд, абсолютно загадкових і містичних подій. Героями програми стануть як прості глядачі, так і відомі всім українцям особистості».

Отож, перед нами класичний сеанс магії з її подальшим викриттям. Чи не менш класичний психологічний детектив, де містичним на позір явищам знаходиться матеріальне пояснення.

Актор Андрій Дебрін («Дістаєш сальце з холодильника...» — так, це він, той самий мачо з реклами горілки, який не сходив з екрана кілька місяців) у ролі розслідувача виявився досить органічним.

30-хвилинний випуск програми дуже чітко структуровано. Перша частина містить передісторію подальшого розслідування. Скажімо, в першому випуску «Реальної містики» показують 4-річного хлопчика, який не може спати ночами, розриваючись від крику. Батькам, які через нього теж не можуть заснути, він намагається пояснити, що чує якісь крики. Ці завивання його настільки лякають, що він плаче й мучиться безсонням.

У другій частині, як і належить хороброму лицареві без страху й докору, в бій проти нечисті кидається Андрій Дебрін. Але робить він це в цілком земний спосіб. Спочатку веде хлопчика до психолога, аби переконатися у відсутності (чи наявності) патологій у розвитку чада. Потім, згідно з усіма законами жанру, нечисть із нового будинку, куди нещодавно переїхала молода родина, намагається вигнати священик. Ще пізніше, коли запрошений екстрасенс, обстеживши підвал дому, прожогом вискакує з нього, оголосивши, що під долівкою відчула нестерпний дух смерті, сусідка розповідає: підвал будинку під час Голодомору використовували як катівню. А отже, щоби припинити муки хлопчика через невідомщені й невпокоєні душі закатованих людей, родині треба якомога швидше цей будинок продати.

На цьому містичному висновку, здавалося б, захопливе розслідування мало завершитись, але в цей момент маленький головний герой починає корчитися від болю в голові. Його везуть до лікаря, де з'ясовується: у вусі хлопчика невідомо як опинилася намистинка. Вона й спричиняла всі ті неймовірні звукові ефекти, що мучили дитину, змушуючи її кричати.

Нехитра мораль ведучого та батьків, які витратили купу нервів і часу, щоб дізнатися правду: дітям треба приділяти більше уваги й частіше водити їх до лікарів.

У другому випуску націленість на спростування містичної складової життя самотньої жінки ще відчутніша. Та й події, що призводять до розслідування Андрія Дебріна, куди трагічніші — спроба самогубства 45-річної жінки, яке дивом зуміла відвернути подруга потерпілої.

Зав'язка цієї історії — справжній готичний роман. Тут тобі й ворожка з обрядом на крові, щоби привернути судженого. Маємо й знаки уваги від потойбічного залицяльника — чорна троянда на столі, букети, сердечко, намальоване на розсипаному цукрі. Далі — більше: в есемесці потойбічний «коханий» зізнається, що він уже не на цьому світі, а жінці надсилає весільну сукню й пропонує возз'єднатися. Саме за мить до фатального кроку з підвіконня Інну стягує з нього єдина близька подруга.

Коли автор дивилася цей випуск «Реальної містики», вже на половині оповіді почала здогадуватися — такий жорстокий розіграш могли влаштувати задля квартири Інни. Як виявилося з подальшого розслідування, «квартирне питання» хоч і непрямо (бо це було б уже дослівною цитатою з Михайла Булгакова!), але все-таки стало причиною жорстокого розіграшу.

І знову ж таки — жодної містики, бо в такий спосіб самотній жінці мстився її рідний племінник за давню кривду, заподіяну його матері, сестрі Інни. Яка колись давно відмовилася від частки заповіданої бабусею квартири, отримавши «взамін» коханого чоловіка, до якого Інна теж була небайдужа. Але через 20 років небіж вирішив помститися тітці за те, що та не прихистила сестру з немовлям у бабусиній квартирі в центрі міста, коли батько дитини покинув «кохану».

Цілком житейська історія, що, незважаючи на чергову спробу самогубства Інни, все-таки завершується примиренням і возз'єднанням родини.

Дивно навіть не те, що такий формат усе-таки започатковано на українському телебаченні. Дивно, що це нікому не спало на думку раніше. Хоча й просилося, з огляду на те, як активно труять мізки й душі програми на кшталт «Битви екстрасенсів» чи «Слідство ведуть екстрасенси» на каналі СТБ. Або ж, до прикладу, новий проект каналу ICTV «Украина. Код уникальности».

Де буяють пишним цвітом суцільні маги з чародіями. Без жодних натяків бодай на іронію, не кажучи вже про спроби ці сеанси магії викривати.

Звісно, формати, які успішно адаптували СТБ чи ICTV, переслідують мету геть іншу, аніж «Реальна містика» на каналі «Україна». Екстрасенси, ворожки, маги, мольфари чи адепти секти «Секретних матеріалів про НЛО» потрібні в часи хронічної суспільно-політичної та економічної кризи людям, які хапаються за ірреальну соломинку віри, щоб не з'їхати з глузду під тягарем реальності.

І їм сеанси викриття магії у вигляді докуреаліті (так позиціонують жанр «Реальної містики» його творці з каналу «Україна») просто не потрібні.

Але хто сказав, що шанувальників магії в нас більше, ніж цілком притомних і тверезих громадян, вихованих на науково-популярних публікаціях і телепрограмах?

Судячи з показників ранкового слоту, у якому йде «Реальна містика», їх цілком достатньо, щоби створити конкуренцію аудиторіям «Битви екстрасенсів» та «Коду унікальності» з їхніми мироточивими іконами, візитами інопланетян та цілковитим покладанням у всьому на потойбічні сили.

Можливо, поява такого продукту в ефірі українського телебачення — ще й ознака поступового протверезіння нації й прагнення нарешті почати брати на себе відповідальність за все, що з нами відбувається? Принаймні, в це хотілося б вірити.