Автор - Ден Ґілмор, Mediactive

Продовжуємо публікацію уривків із книги американського медіаексперта Дена Ґілмора «Медіактивність». Про книгу та автора читайте тут, про Родні Кінґа і розвиток громадянської фотожурналістики – тут.

Чудовий тренд з’явився в кулінарному світі під назвою «рух за повільну їжу» – опір швидкій їжі (fast food) та спричинених нею екологічних і харчових проблем.

Як сказав мені Ітан Цукерман (Ethan Zuckerman) у Беркманівському центрі наприкінці 2009 року, ми ще потребуємо чогось на кшталт «повільних новин». Це означає, що спочатку потрібно глибоко вдихнути.

Одне з нещодавно прийнятих суспільством кліше – «24-годинний цикл новин» – усвідомлення того, що для людей, які споживають та створюють новини через цифрові системи, журналістика в форматі щоденної газети стає історією. Сьогодні ми отримуємо новини щодня та щогодини. І медіапрацівники невтомно працюють, щоби заповнити ці години новою інформацією.

Цей 24-годинний цикл потребує подальшої адаптації. По-перше, щогодинний новинний цикл сам по собі є надто довгим. В епоху телетрансляцій поліцейських переслідувань і твітер-повідомлень останні новини можуть надходити щохвилини. Це можна назвати 1440-хвилинним циклом новин.

Поспішні миттєві новини (rapid-fire) – це швидкість, що дає дві головні переваги для їх постачальника. Перша – це людська змагальність, бажання вирватися вперед. У журналістських редакціях сенсація є найкращою валютою.

Другим стимулом є аудиторія. Бути першим, хто збере натовп. Натовп можна перетворити на вплив чи гроші, або ж на те й інше. Телеканали відчайдушно полюють за «найсвіжішим» на великих подіях навіть тоді, коли ці події є справжнісіньким сміттям.

Бажання бути першим поширюється не тільки на сиру, неперевірену інформацію (зазвичай неправдиву), що стає основою екстрених випусків новин. Це ще й, для прикладу, можливість для блогера запропонувати розсудливий коментар, що відразу підкреслить значущість новини. Переможці в дербі з онлайн-коментарів (це таке ж змагання, як гра на зниження фінансових акцій) – швидкі та спритні писаки, які кажуть нам, що б це все могло означати. Те, що вони базують свої роздуми на неправді та помилках, виглядає менш важливим, ніж те, що вони так швидко починають коментувати.

Я не борюся проти людської природи. Ми всі хочемо знати, що трапилось. І що більша біда, то більше ми хочемо знати – особливо якщо це може стосуватися нас. Якщо наближається ураган, останні новини не просто цікаві, а й потенційно можуть урятувати життя. Ніщо не зможе змінити цього, і ніщо не повинно.

Та не у випадку, коли йдеться про новий феномен. Спекуляції з’являлись у журналістиці в усі часи. Кожне падіння літака, до прикладу, супроводжувалося зухвалими гіпотезами так званих експертів щодня. Та сьогодні нас годують їхніми ідеями з інтервалом у годину, а то й частіше. А це вже більше, ніж у вечірніх новинах чи щоденній газеті, хоча й це було занадто. Лише кількамісячні справжні дослідження справжніх експертів – а інколи навіть і не це – можуть показати правду. Але ми залишаємось у полоні безкінечної кількості нових теорій та перекручених «фактів».

Новий новинний цикл

Прийдешній 1440-хвилинний новинний цикл (чи нам варто називати його 86400-секундним новинним циклом?), який годує наш, очевидно ненаситний, апетит новими приводами для розмов, повинен буквально давати нам перепочинок.

Знову і знову ми бачимо ці сирі припущення, які можуть бути надзвичайно ненадійними.

Візьмімо, до прикладу, стрілянину у Форт Гуді. Ми дослідили, що зловмисника не було вбито, на противагу тому, що спочатку опублікували медіа. Цей факт залишився з нами, оскільки історія була ще доволі свіжою, тривало насичене висвітлення, як раптом з’ясувалося, що його не було вбито правоохоронцями.

Попри це, ми також «знаємо» неправдиву інформацію, яку помилково повідомили, а згодом спростували, частково тому, що журналісти зазвичай не повідомляють із такою ж пристрастю про наслідки події, як це роблять із найпершими новинами. Кожен із нас мав нагоду бачити відео драматичних арештів людей, яких згодом виправдали, та репутація яких досі заплямована завдяки тиску, притаманному кримінальним репортерам. І багато з нас чули повідомлення про те, що в якомусь продукті виявлено щось, що збільшує ризик захворювання раком, та ніколи не чули продовження, в якому сказано, що початкове повідомлення було неточним або неправдивим.

Надлишок помилкової інформації в системі поспішних новин, окрім швидкості, має інші наслідки, включно із занепадом того, що мало б бути основою журналістики: перевірка фактів до їх опублікування.

Як зауважив Клей Ширкі (Clay Shirky) (який написав передмову до цієї книжки) у невеличкому твітер-повідомленні: «Перевірка фактів – це шлях донизу, а результат перевірки фактів – це ШЛЯХ вгору».

Думка Клея надає вагу аргументам на користь «повільних новин», на користь ідеї, що всі ми маємо бути розсудливими та подумати, перш ніж реагувати. Це те, чого багато з нас не зробили в перші години і дні квітневих подій 2009 року, що отримали назву «#amazonfail».

Як описує Клей у післямові: «Після того, як величезна кількість книг ЛГБТ (лесбіянки, геї, бісексуали, транссексуали) змісту втратили свої продажі на Amazon, а відповідно і свою видимість у основних списках та пошукових функціях Amazon, ми долучились до громадянської кампанії, здебільшого координованої через хештег у твітері #amazonfail, щоб усвідомити несправедливість цієї компанії, несправедливість, якої насправді не існувало».

Як і Клей, я повірив, що Amazon не приймав навмисного політичного рішення зменшити видимість цих книг. У своїй невмілій спробі врегулювати ситуацію компанія зазначила, що сталася програмна помилка. Та я був першим, хто критикував Amazon (у якій я маю трохи акцій) до того, як дізнався всю історію. Маю надію, що я вивчив цей урок.

Приймаючи серйозні рішення, я покладаюся здебільшого на інстинкти, моя інтуїція дає мені тільки хороші поради, коли я занурююсь у факти про важливі події. Це порада не просто бути скептичним – перший принцип, якого, маю надію, ви дотримуєтесь – а також чекати переконливих доказів, перш ніж вирішити, що правда, а що – ні. Це можна сформулювати так: із пришвидшенням новин слід усе повільніше вірити тому, що чуєш. Потрібно прискіпливіше спостерігати за висвітленням події, це допоможе зібрати факти й унаочнити, що відомо, а чим спекулюють. Вікіпедія, яку інколи обзивають мега-енциклопедією, може бути чудовим початком, більше про це – в наступній главі.

Чи можемо ми переконати себе глибоко вдихнути, призупинитись і копнути глибше, ніж ми дізнаємося від ЗМІ, та дотриматися інших принципів медіакористування, щоби зрозуміти чому довіряти, а чому ні? Ми можемо. І, якщо захочемо мати причини довіряти прочитаному чи почутому, ми ставатимемо кращими.

Mediactive, переклад – «Медіаграмотність»