Автор – Дайєн Ноттл

Дайєн Ноттл двадцять років працювала редактором у газеті The New York Times. Зараз займається фрилансом.

- А де ж газети? – запитала я Сема Сіфтона у наш перший день у новій редакції The New York Times у червні 2007 року. Я не бачила пакунків, якими зазвичай була завалена підлога в редакції.

Сем, редактор відділу культури, а отже, мій начальник, крикнув мені через величезний ньюзрум:

- Читай в інтернеті, як усі!

Це було перше знамення нового прекрасного світу, який докорінно змінює культуру та звичаї газетних ньюзрумів. Тож я сіла читати New York Times в інтернеті, як усі – того дня, і в наступні дні, і навіть тоді, коли мала доступ до паперової версії, і вдома, де я давно відмовилась від передплати, бо листоноші лишали газети на ґанку під дощем. І потім, коли була у відрядженні в різних країнах, від Китаю до Туреччини, де наша газета не продавалась (що вже казати про передплату).

Щиро кажучи, я й не бачила паперової версії. Навіть повернувшись у Нью Йорк, я зберегла свої читацькі звички: зайти в інтернет уранці і прочитати газету онлайн, як усі. Люди з розгорнутими паперовими New York Times у руках, яких я часом зустрічала в місті, виглядали оригінально.

А два тижні тому The New York Times запровадила платний доступ до свого сайту.

У 1995 році я тимчасово залишила редакцію, ставши слухачем університету Дьюк. Там я познайомилась із дивною штукою, яку називали «всесвітньою мережею» - World Wide Web. Повернувшись до роботи, я виявилась єдиною у своєму відділі, хто мав особисту електронну скриньку. Мене переповнювали фантазії про цифрове майбутнє.

- Але як газети зароблятимуть гроші в інтернеті? – питали мене постійно.

- Так само, як завжди це робили, - відповідала я. – На рекламі та продажах.

Люди люблять безкоштовну інформацію, і мати її було приємно, але професійна журналістика коштує грошей, навіть якщо ви не сплачуєте за папір, фарбу і вантажівки.

Позаяк мені потрібен необмежений доступ до матеріалів The New York Times для наукових досліджень, викладацької роботи, та й для читання, я заплачу, не вагаючись. Цифрова передплата коштує 15 доларів на місяць. Одначе передплата Weekender – спецвипуска вихідного дня, де завжди є тексти, які я любила ще до того, як почала редагувати деякі з них, - на перші три місяці коштує лише на 20 центів дорожче.

Тому я вирішила провести експеримент – повернутись до паперу.

Вже в перший вікенд на порозі мого помешкання на мене чекала газета – не така товста, якою я її пам’ятала, бо через кризу реклами поменшало, а з нею скоротилась кількість сторінок.

- Пригадаєш задоволення минулих часів, - сказала мені одна подруга, яка досі працює в The New York Times. Що ж, принаймні, я пригадала старі читацькі звички.

Газети – у будь-якій формі – традиційно були для мене «другим читанням», другою стадією у моєму тривалому процесі прокидання. «Перше читання» - книжка в ліжку після склянки апельсинового соку. «Друге» - газета – вимагає менше уваги (тому це газета або журнал) й виконується за столом, із чашкою чаю.

В останні роки «друге читання» означало для мене, що я вмикала ноутбук і починала читати, коли мій мозок іще не запрацював, і втрачала нагоду поніжитись.

У друкованій версії я відкриваю першими ті рубрики, які мене найбільше цікавлять. У п’ятницю це розділ Weekend (його я могла не читати у 1999 – 2007 роках, бо редагувала більшість текстів, що до нього входили); у суботу – «Мистецтво й дозвілля». Вже потім – новини. В неділю, позаяк «Мистецтво й дозвілля» вже прочитано, я починаю читати з першої сторінки, а потім, після найважливіших матеріалів, переходжу до «Огляду тижня». На той час ранкове зморення минає, треба рухатись. Решта рубрик недільного випуску залишаються для «другого читання» протягом тижня. Після цього я йду до свого ноутбука, відкриваю сайт The New York Times і читаю гарячі новини та оновлення – адже надруковане в газеті вже застаріло на дванадцять годин.

Повернення до газети показало мені, наскільки по-різному я, - і, напевно, багато інших людей, - читаю два різних види медіа. На сайті я починаю з заголовків топ-новин – того, що можна вважати аналогом першої шпальти, - й клікаю на ті з них, що привертають мою увагу. Потім я переходжу до рубрики «Мистецтво», одначе, знов-таки, переглядаю лише два-три матеріали на день, тоді як раніше уважно читала все від першої до останньої літери. Далі – колонки, а після них я повертаюся до головної сторінки, щоб переглянути блоки решти рубрик. Позаяк у кожному з них відображаються лише три заголовки – часто вони повторюються, якщо тема матеріалу стосується кількох рубрик, - а я рідко заходжу на сторінки рубрик, я, напевно, багато що пропускаю. Також я усвідомлюю, що не завжди в курсі культурного життя Нью Йорка, адже переважно читаю репортажі про події, що вже відбулись, а не анонси та рекламу, що публікуються в друкованій версії.

На сайті я читаю текст менш зосереджено, - мене відволікає реклама, мультимедійні сервіси, електронна пошта тощо. Такою є природа інтернету. Коли під час роботи в газеті наближався дедлайн, я казала, що «редагую пальцями, а не мозком», так от, в інтернеті я дуже часто «читаю очима, а не мозком». У паперовій газеті я зазвичай читаю текст до кінця, натомість, на сайті значно частіше «перегортаю сторінку». Хоча навіть у паперовій версії, наприклад, у розділі «Мистецтво й дозвілля», прочитавши цікаві мені рецензії на театральні вистави та кінофільми, я втрачаю концентрацію й просто гортаю сторінки. Зараз на цей розділ у мене йде година, тоді як двадцять років тому, навчаючись на мистецтвознавстві, я щосуботи сиділа над ним щонайменше години три. І це, - кажу для тих, хто вважає, що чим швидше, тим краще, - було приємно.

Коли я перебувала на іншому боці земної кулі, читання сайту дещо спантеличувало. Коли ти переглядаєш The New York Times в іншому часовому поясі, вона сприймається не як щоденна газета, а як безперервна цілодобова новинна стрічка, суцільний репортаж. Чого, втім, і вимагає сучасність.

Торік у Китаї, в дванадцяти годинах попереду в порівнянні з Нью Йорком, я зазвичай користувалась інтернетом уранці та перед сном, адже в цей час мої друзі найчастіше бували онлайн. Це також був непоганий час для читання сайту газети, хоча дедлайни для різних рубрик ділили випуск одного дня на дві частини. Я могла розраховувати на свіже зведення новин культури вранці, адже цей розділ здається о 17-й за нью-йоркським часом, але мусила чекати до вечора на колонки, бо вони здаються на кілька годин пізніше. Та позаяк одні й ті самі заголовки на головній сторінці сайту часто стоять днями, поки їх не витіснять нові матеріали, інколи «репортаж» видавався не зовсім свіжим.

Зарано говорити, чи буду я передплачувати друковану версію, коли тримісячний акційний період спливе і ціна на передплату подвоїться. Я пригадала деякі радощі й прикрощі минулих часів. Деколи, читаючи статтю, я думаю: «Я могла б її написати!», або навіть «Я б написала її краще!» (що ж, я мала нагоду «робити це краще» 20 років). Але потім я думаю про життя, яким живу відтоді, як залишила ньюзрум, і всміхаюсь.

Diane Nottle, скорочений переклад – «Медіаграмотність»

А ви передплачуєте друковані видання?