Автор – Джемайма Кісс, The Observer

Лежачи вранці на вологій траві, ми побачили цей білий спалах у повітрі за деревами. Притиснувшись до землі поруч із моїм маленьким сином, я спостерігала за польотом сови, поки вона не зникла у лісі. Вираз синового обличчя доповнив чарівність моменту, закарбувавши його в моїй пам’яті як одну з речей, заради яких варто жити.

Зазвичай моєю наступною думкою було б дістати телефон, сфотографувати сову чи записати її на відео, написати про пригоду у твітер... Усі ці речі, пов’язані з поширенням інформації в мережі, я роблю несвідомо. Твітити – це як дихати, а фотографіями та відеозаписами задокументований майже кожен день із неповних двох років життя мого сина. Я ретельно й регулярно нагромаджую ці кадри – є серед них особливі, є й банальні, - розриваючись між цим технологічним поривом і глибшою духовною потребою насолоджуватись моментом. Отак і живемо.

Одначе в ті вихідні наша родина – мій коханий, мій син і я – була офлайн. Своллоутейл Гілл у Східному Суссексі – непогане місце для цифрової детоксикації: чарівна невеличка ферма, де вирощують різних тварин та працюють чотири старезні трактори. Напевно, можна було знайти й цікавіший варіант, але в нас у Британії вибір не дуже великий (тут  нам є чого повчитись у Сполучених Штатів). Та все ж погода й місцева кухня були такі чудові, що я, здається, навіть не помітила, що була не на зв’язку.

Якщо моя найгірша цифрова звичка – безперервно писати у твітер, то мій коханий Вілл весь час дратує мене своїм телефоном. Прогулянка, вечеря, купання дитини – ані хвилі не минає, щоб ця штука не вібрувала, не дзеленчала, успішно виборюючи його увагу тоді, коли він мав би насолоджуватись спілкуванням із нами. У відповідь на будь-які мої спроби розлучити їх із телефоном Вілл пояснює, наскільки важливим у цю мить є дзвінок чи повідомлення, хоча, як мені видається, серед цих справ немає такої, яка б не зачекала півгодини. Ні, я не звинувачую його, моя відповідальність за нашу конектозалежність є такою самою, адже мене немов магніт притягує кожен екран.

Приїхавши, ми віддали свої телефони фермерові. Єдиним звуком, що перервав тишу під час обіду, був стукіт двох дятлів, а єдиною розвагою – розмова біля багаття. В одну мить Вілл, почувши дзижчання, сягнув рукою до кишені, де мав лежати телефон, і аж потому зрозумів, що це була бджола. Без телефонів ми й гадки не мали, котра була година. Я теж тягнулась до телефону – подивитись, скільки коштує будинок у цій місцевості, й наскільки звичною річчю є побачити сову за денного світла. Але телефону не було, і в ті хвилини, коли мій син Артлі визирав із вікна паротяга, мився під струменем із шланга і слухав казку на ніч, лежачи біля багаття, я покладалась на свою власну недосконалу пам’ять.

Пішовши в офлайн, я змогла побачити, наскільки багатозадачність, розпорошення уваги та постійне перебування на зв’язку зумовлюють мій спосіб життя. Фанати, що хапаються за кожну нову технологію чи сервіс, знають цей неконтрольований потяг перевірити імейл, зазирнути в твітер чи оновити стрічку в фейсбуку.  Науковці звуть це «регулярним підживленням зі змінним інтервалом»: підсівши на голку цифрових повідомлень, ми стаємо не кращими за залежних від ігрових автоматів.

Штовханина, в якій ми постійно перебуваємо, борючись за негайний і безперервний доступ до інформаційних потоків, зумовлює нервозний й виснажливий спосіб, у який ми взаємодіємо зі світом. Неспроможний підвищити ефективність нашої праці, цей стан душі позначається й на нашому фізичному самопочутті. Я навіть почистити зуби не можу, не зазираючи в телефон. Я забула, як це - присвятити свою увагу одній-єдиній справі. Дослідження Каліфорнійського університету показало, що звичка робити багато справ водночас поступово нищить короткострокову пам’ять. До того ж, будь-яка перерва в роботі вимагає повторної адаптації, що триває у двадцять разів довше за час, витрачений на саму перерву. Тим, хто звик перевіряти пошту що кілька хвилин, це дасть відповідь на запитання, куди дівається день.

Споживчі інтернет-технології розвиваються, і разом із ними зростає наше прагнення зрозуміти, який уплив вони справляють на наше життя. Серед творів у жанрі цифрової дистопії останнім часом чи не найбільший резонанс мав «Гамлетів BlackBerry» (Нamlet's BlackBerry): глибока й яскрава книжка, що досліджує філософську реакцію на нові технології в різні часи. Автор, колишній журналіст The Washington Post Вільям Паверс, як і я, щиро вірить у силу й потенціал цифрових технологій, але робить висновок, що ми потребуємо трохи дисципліни, аби повернути собі владу над своїм гіперзаконекченим життям.

«Що “законекченішими” ми стаємо, то більше наших думок стосується того,  що назовні, - пише Паверс. – Ми більше заклопотані тим, що відбувається в галасливому довкіллі, аніж усередині, з нами самими і нашими ближніми. Те, що колись було далеким, стало доступним, і ми почуваємось зобов’язаними прагнути цього». Це відчуття, що ви мусите з кимось зв’язуватись або бути доступними, щоб хтось із вами зв’язався, - складова самоствердження, яке дає нам інтернет, тоді як «у “безконектні” часи люди більше дбали про свою власну ідентичність і цінність».

Паверс пропонує рішення, зокрема використання паперу як більш ефективний спосіб упорядкування своїх думок. Теорія втіленої взаємодії стверджує, що матеріальні предмети вивільняють мозок для мислення, оскільки наші пальці роблять більшість роботи – на противагу екрану, який весь час утримує всю нашу увагу. Паверс розповідає про «смартфони» шістнадцятого століття – блокноти зі сторінками, вкритими спеціальним матеріалом, придатним для стирання написаного. Ці записники використовували для нотаток і рахунків. Ми не можемо бути певні, що Шекспір користувався таким блокнотом, але Гамлет точно був тогочасним ґаджет-ґіком:

З табличок пам'яті моєї

Зітру дотла всі записи пусті,

Всю мудрість книжну і усе минуле,

Всі молодості й досвіду відбитки;

Тепер це мало важить.

Гамлет прагне очистити своє життя від поверхового намулу, щоб зосередитись на помсті за смерть свого батька. Розвиток книгодрукування вносив сум’яття в життя людей шістнадцятого століття, як нас сьогодні приголомшує вулканічне виверження цифрової інформації. Аналізуючи «купіль для розуму» Сенеки як спосіб утечі від міського гармидеру, Паверс пояснює, що постійні вимоги бути на зв’язку й пропускати через себе приголомшливі обсяги інформації необхідно врівноважувати періодами дисконекту. Сам Паверс вирішив відмовитись від використання інтернету вдома на вихідних. Родина звикала шість місяців.

Коли я вдома, найбільше занепокоєння власним цифроголізмом виникає в мене у моменти, коли я ловлю на собі погляд сина, втупляючись в екран. Таким чином я показую йому, наскільки екран важливіший за нього, й учу його, що він теж колись має стати рабом цих машин.

Того вечора, сидячи біля багаття посеред залитого місячним сяйвом лісу, ми говорили про «Гамлетів BlackBerry» і про те, що Паверс називає «ефектом зникнення родини» - коли начебто дружна сім’я розчиняється в різних кутках квартири, злившись із екранами. Знайомо, чи не так?

«Те, що ми втрачаємо при цьому, є настільки цінним, що не може бути виміряне, - пише Паверс. – Хіба це не те, заради чого ми живемо – час, проведений з іншими людьми, ті миті, які не можна перекласти в нулики й одинички та відобразити на екрані? Часом я відчуваю, що любов, ті дії розуму й серця, що становлять це почуття, вимиваються з нашої оселі  екранами».

Ми залишили ферму, пообіцявши собі, що врівноважимо роботу й сімейне життя, запровадивши вільні від телефону зони та офлайн-дні. Тепер головне - дотриматись цієї обіцянки. Що найприємніше: коли фермер повернув нам наші телефони, ми не мали пропущеного дзвінка чи непрочитаного повідомлення одне від одного.

The Observer, переклад – «Медіаграмотність»