Якщо обговорювати тему запобігання геноциду в тіні табору смерті Аушвіц-Біркенау, це розпалює дискусію й робить її неймовірно важкою. Академічні презентації не здатні виплутатися з колючого дроту і похмурих веж, що оточували найганебнішу нацистську фабрику смерті.

Як це могло статися? З якої причини? Як нам домогтися того, що коли б подібне відбулося сьогодні, ми зреагували б як належить?

Минулого тижня (останні дні травня. – MS) близько 25 дипломатів із різних країн світу зібралися у невеличкому містечку Освенцимі (польська назва Аушвіцу. – Прим. в оригіналі), щоб під егідою Освенцимського інституту миру та примирення та Офісу спеціального радника ООН із запобігання геноциду знайти відповіді на ці питання.

Мені випало поміркувати над тим, яку роль у його висвітленні та відверненні відігравала преса.

В усі похмурі періоди історії журналістика проходила випробування.

Геноцид вірмен у роки Першої світової війни докладно висвітлювала американська та європейська преса. 1915 року The New York Times щодва-три дні публікувала статті, зокрема, завдяки інформації, яку отримувала від американського посла у Константинополі Генрі Моргентау (Henry Morgenthau). Однак це виняток, який підтверджує правило.

Про перший геноцид минулого століття – знищення німцями ґереро в Південно-Західній Африці (нині – Намібії) – у світових медіа майже не згадували.

На початку 30-х років організований в СРСР масовий голод в Україні залишився майже не поміченим журналістами за винятком валлійського журналіста Ґарета Джоунза та репортера Manchester Guardian Малкольма Маґґериджа.

Під час Другої світової війни американський газетний мейнстрим поховав Голокост. Чому? 1986 року американський історик Дебора Ліпштадт (Deborah Lipstadt) наголосила на одній причині, назвавши свій проникливий есей про пресу США та прихід Голокосту «За межами віри» (Beyond Belief). Не ігноруючи інших пояснень, вона повторила за духом славетну статтю Варіана Фрая (Varian Fry), опубліковану в грудні 1942 року в часописі The New Republic. «Деякі речі настільки жахливі, що порядні чоловіки й жінки не в змозі повірити в них, настільки страхітливі, що цивілізований світ відсахується від недовіри до них», – написала вона.

Чотири десятиліття по тому світ і медіа відсахнулися перед черговим геноцидом.

Професор (журналістики) Карлтонського університету (Carleton University), видавець книги The Media and the Rwanda Genocide Аллен Томпсон (Allan Thompson) наводить такий факт: коли 6 квітня 1994 року було збито літак президента Руанди Хабіарімани (Habyarimana), що призвело в дію машину смерті, яка винищила майже мільйон тутсі і поміркованих хуту, в країні було лише двоє журналістів.

Десять років по тому в Дарфурі більшість медіа тільки наприкінці січня 2004 року почали висвітлювати масові вбивства, скоєні режимом у Хартумі та його поплічниками «джанджавідами» (зі створеного для боротьби з повстанцями озброєного ополчення- – MS) під час кривавої кампанії, яка розпочалася ще в березні 2003-го.

В анотації до книги Ліпштадт покійний американський сенатор Ален Кренстон (Alan Cranston) послався на «незамінну роль, яку має відігравати допитлива преса, коли людські цінності та людське життя опиняються під загрозою». Його зауваження не втратили актуальності й сьогодні, бо порушують вічні проблеми журналістської безсторонності та обов’язку.

Чи можливо з етичного погляду виправдати нейтральність, коли смертоносний режим чинить масове вбивство цивільного населення через його релігійну, етнічну чи культурну ідентичність? Багато років тому польський журналіст і колишній дисидент Адам Міхнік (Adam Michnik) запропоновував інший стандарт журналістики: «Наш обов'язок, – казав головний редактор щоденної Gazeta Wyborcza, – говорити голосом жертви, а не голосом ката».

В Освенцимі учасники зустрічі дійшли згоди, що розповідати про масові злодіяння – це зобов’язання журналістів. Медіа не можуть пасивно чекати, поки відбудеться подія. Вони повинні бути канаркою в шахті, що попереджає гірників про вибух. Вони не можуть просто спостерігати. Вони повинні копати й шукати. Як це робив лауреат Пулітцерівської премії Рой Ґутман (Roy Gutman), котрий 1993 року викрив табори смерті армії боснійських сербів у Боснії.

Вони не можуть просто повідомляти. Вони мають об’єднувати окремішнє в єдине ціле, щоб лавина фактів набула сенсу. Досвідчений журналіст і дослідник медіа Малвін Колб (Malvin Kalb) писав у передмові до книги Роберта Мозеса «Чому преса не волала? Американська та міжнародна журналістика під час Голокосту»: «Інформацію потрібно перетворити на знання, увінчуючи його мораллю, що може стати закликом до дії».

Чи може насправді інформація призвести до дії? Викриттю Ґутманом таборів смерті в Боснії приписують порятунок тисяч життів, бо це змусило боснійських сербів закрити їх. Однак медіаексперти не згодні з тим, що ЗМІ здатні спонукати до дії.

Криваві режими не хочуть ризикувати. Як показує дослідження КЗЖ, держави-ізгої дедалі частіше не допускають журналістів на поля битв. Відмовляючи їм у візах, бомбардуючи готель у Сараєво чи тимчасовий прес-центр у сирійському Хомсі, вони демонструють, що журналістика може збудити совість і розворушити світову спільноту зі стану байдужості.

Автор: Жан-Поль Марто (Jean-Paul Marthoz), старший радник КЗЖ, бельгійський журналіст і письменник, професор журналістики Лувенського католицького університету

Джерело: Комітет захисту журналістів (CPJ)

Переклад: Аркадій Сидорук