Наукова освіта (PhD) в сфері комунікації та українські реалії…
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Наукова освіта (PhD) в сфері комунікації та українські реалії…
Могилянська школа журналістики та Фонд Рината Ахметова «Розвиток України» провели круглий стіл «Медіадослідження в Україні: потреби ринку і можливості освітньої системи». Науковці з України, ЄС та США говорили про досвід інтеграції наукової (PhD) освіти та медіадосліджень в університетські програми у різних країнах. А також спробували знайти відповіді на питання: Чому якісна наукова освіта (PhD) в сфері комунікації є важливою складовою університетських програм, а професійно проведені медіадослідження – запорукою еволюції ринку? Який потенціал мають українські медіадослідження для світової науки? Чому докторська програма (PhD) до цього часу не легітимізована в Україні?
Бюрократія як гальмо прогресу
Тема важлива, але, на жаль, не трендова ані в середовищі журналістів, ані в середовищі політиків. Недовіра медіаринку до журналістської освіти загалом, а також нерозуміння з боку журналістів-практиків і топ-менеджменту, що ж дає для розвитку ЗМІ наукова освіта в сфері комунікації, – ще одна перепона на шляху до системних змін у цій галузі (визнання іноземних докторських дипломів в Україні – це лише один із необхідних кроків). Проте найбільшою перепоною є спротив бюрократії, як політичної, так і наукової, яка представляє стару радянську школу.
2005 року помаранчева команда, яка прийшла до влади на хвилі Майдану, обіцяла залучити до управління країною випускників Гарварду та Сорбонни. Натомість у кабінетах на Банковій та Грушевського залишилися бюрократи старого зразка. Влада нинішня нічого подібного навіть не обіцяла – і бюрократи, і корупція, вочевидь, її влаштовують. Ані влада попередня, ані влада нинішня не спромоглися не те що привести нову управлінську команду, але й не зробили нічого, щоб дипломи отих випускників Гарварду й Сорбонни (і не тільки) визнавалися в Україні.
До цього часу не прийнято новий закон про вищу освіту, який би мав легітимізувати докторську програму PhD. На сьогодні є три проекти закону про вищу освіту, в яких передбачено визнання PhD, здобутого на Заході чи в Україні, як легітимного наукового ступеня, еквівалентного українському кандидату наук. «У всіх проектах передбачено визнання диплому PhD», – каже директор Докторської школи НаУКМА Михайло Винницький, який брав участь у різних групах підготовки законопроекту. «Але ми стикаємося з політичною проблемою, ‑ додає він. – На жаль, ця справа не є пріоритетною для наших політиків».
Усі, хто має диплом PhD, повинні пройти процедуру нострифікації в Україні, якщо хочуть працювати в українських вишах і займатися тут наукою (адже без нострифікованого диплому науковці не можуть займати жодних посад у наших вишах, навіть якщо вони захистилися в Гарварді, Оксфорді чи Кембриджі).
«Нострифікація – це анахронізм, який не має права існувати. В Росії уже не існує нострифікації. Досвід показує, якщо Росія до цього дійшла, то сподіваюся, й наші чиновники дійдуть», – зауважує Михайло Винницький.
Процедура нострифікації достатньо бюрократична, принизлива і фінансово затратна (приклади з життя можна почитати тут). Як правило, молоді українські науковці, які отримують диплом PhD в інших країнах, продовжують свою кар’єру за кордоном. Адже в Україні відсутні умови для наукової реалізації: низькі зарплати, відсутність адекватного наукового дискурсу, а отже й можливості презентувати свої дослідження, а також відсутність інтересу до науки як з боку держави, так і з боку ринку, плюс величезне навантаження на викладачів, яке замість зменшувати, постійно збільшують. Так, 12 березня нинішнього року підписано Указ Президента України №128/2013 «Про Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010‑2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава"». Пунктом 39.2 указу передбачено таке: «Підготовка нормативно-правових актів щодо приведення у відповідність із європейськими стандартами норм навчального навантаження викладачів вищих навчальних закладів, збільшення показника кількості студентів на одного викладача до 18». Влада вкотре прикривається європейськими стандартами, але робить усе навпаки. Адже у європейських країнах на одного викладача за навантаженням припадає 4‑6 студентів (!), але аж ніяк не 18.
Максим Стріха у своїй статтідля «Дзеркала тижня» уже описав, які катастрофічні наслідки це матиме не лише для якості освіти, але й для науки. Він пише, що це призведе до масового скорочення викладачів, а також до того, що буде збільшено години, які має відчитати кожен викладач. «Аби хоч якось заткнути дірки, вже подумують над тим, щоб одночасно збільшити доцентське навантаження до 1600 "горлових" годин на рік. Як після цього (написавши до того ж численні програми, плани, картки й звіти) викладач зможе займатися ще й наукою — нікого не турбує. Реалісти розуміють: якщо при сьогоднішньому навантаженні у 900 годин (ніде більше в цивілізованому світі небаченому) це роблять на межі людських сил, то при навантаженні у 1600 — університетську науку можна буде остаточно поховати», – пише науковець. Він приходить до невтішного висновку, що «реалізація "реформи" матиме наслідком фактичну руйнацію вищої освіти в державі, остаточний занепад наукових досліджень (спершу в університетах, але дуже швидко — і в академічних інститутах), деградацію викладацького корпусу (крім усього, викладач мусить самовдосконалюватися, поновлювати свої знання — а часу на це вже фізично не буде), різке посилення соціальної напруги, пов'язаної з появою великої кількості нових безробітних».
Експеримент чи авантюра?
Коли Могилянська школа журналістики за підтримки Фонду «Розвиток України» розпочинала PhD-програму з масових комунікацій, була надія, що новий закон про вищу освіту приймуть до того, як перші докторанти захистять свої дисертації. І директор Докторських програм НаУКМА Михайло Винницький, і директор Могилянської школи журналістики Євген Федченко, і керівник проектів у напрямку «Освіта» Благодійного фонду Рината Ахметова «Розвиток України» Олександр Власенко жартували, що багато хто це починання вважав авантюрою, бо ніхто не розумів, чим це завершиться і навіщо це потрібно.
Перша фаза цього проекту тривала 4 роки і завершилася цьогоріч успішним захистом докторських дисертацій трьома докторантками НаУКМА в Автономному університеті Барселони: Анастасія Гринько, Дарія Тарадай та Дарія Орлова отримали два дипломи PhD – український (НаУКМА) та іспанський (Autonomous University of Barcelona). Autonomous University of Barcelona, згідно QS World University Rankings за 2012 рік, було визнано найкращим іспанським університетом, а в загальносвітовому рейтингу він посідає 176-те місце. «Проведені дослідження є на тому ж якісному рівні, що і на Заході, і на вищому рівні, ніж це практикується в Україні», – так оцінив роботу докторантів Михайло Винницький.
Професор факультету комунікацій Автономного університету Барселони (Іспанія), координатор співпраці з НаУКМА Карлос Лоренс Малуквер (Carles Llorens Maluquer) підтверджує, що співпраця виявилася успішною. «Спочатку в нас були певні побоювання. Але коли ми прочитали їхні [українських докторантів] проекти і побачили, що вони досягли хорошого рівня і в теорії, і в методології, ми зрозуміли, що потрібно далі просувати нашу співпрацю», – сказав він.
Нового закону про вищу освіту немає досі. Це означає, що успішно захищені дипломи цих докторантів держава Україна не визнає.
«Якби ми чекали на прийняття закони, то ми б не змогли підбити сьогодні підсумки нашої роботи», – зауважує директор Могилянської школи журналістики Євген Федченко. Він назвав дві причини, які спонукали МШЖ відкрити докторську програму з комунікації: по-перше, це бажання створити наукову школу як таку; по-друге, сформувати наукову базу для проведення медіадосліджень, які б орієнтувалися на запити ринку.
Олександр Власенко до цього додав: «Медіа, наприклад, в Америці працюють у дуже тісному контакті з ринком освітніх послуг. В Україні на певному етапі взагалі зникла довіра до освіти з боку ринку. Це ненормальна ситуація, між ними обов’язково повинен бути зв'язок. Також потрібні і дослідники, які будуть відстежувати тенденції на українському ринку. Бо медіаринок дослідженням займатися не повинен».
Докторанти PhD-програми з комунікацій не вважають свою роботу марною, незважаючи на всі законодавчі колізії.
Заступниця директора МШЖ з досліджень, випускниця PhD-програми Настя Гринько розповіла свою історію: «На той час ми вступили на дві програми одразу і отримали можливість бути аспірантами [в традиційній аспірантурі] та PhD-студентами. Після першого року навчання я зрозуміла, що аспірантура ніколи не задовольнить ті мої потреби, які я мала в рамках дослідження. На той момент я не думала про надбавки та статуси, мені просто хотілося зробити дослідження». В рамках докторської програми Настя Гринько мала можливість відвідати різні університети світу, побувати на міжнародних конференціях. «Це був прекрасний досвід», – каже вона.
«Що найважливіше було в докторській школі? Це досвід спілкування з фахівцями, які справді зацікавлені в тому, що ви досліджуєте і що ви презентуєте», – розповідає інша випускниця PhD-програми Дарія Тарадай. Вадою української аспірантури вона вважає негнучкість. «Якісь речі давно не працюють, але від них не відмовляються, а того, що потрібно, не вводять. А ми мали унікальний досвід гнучкості», – зазначила Дарія [інтерв’ю з третьою випускницею цієї програми Дарією Орловою сайт MediaSapiens публікував нещодавно].
Українська аспірантура справді негнучка й не дає того об’єму знань та можливостей, які потрібні молодому науковцеві (особливо в гуманітарній сфері). Якщо в рамках PhD-програми з комунікації докторанти проходять методологічні курси, спеціальні курси докторського рівня, різні курси індивідуального вибору, англійське академічне письмо, а отже здобувають необхідні знання, аби проводити серйозні дослідження та публікуватися в міжнародних наукових журналах, то аспіранти факультетів журналістики змушені складати іспити на знання Word (і це не жарт!) та публікуватися у виданнях зі списку ВАК (які, м’яко кажучи, перебувають поза контекстом глобального наукового дискурсу).
«Що я маю казати своїм аспірантам, щоб вони вписалися в існуючу [українську] систему координат і одночасно були модерними?» – запитує Наталя Габор, доцент кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Пані Наталя, як і багато інших викладачів вишів із різних регіонів, розуміють: з одного боку, молодий науковець, який досліджує ту чи іншу тему у сфері комунікацій, не може бути замкнений лише в українському дискурсі; але з іншого – як тільки цей науковець виривається за його межі, він втрачений для української освіти й науки, яка не може йому запропонувати гідної альтернативи. Виходить таке собі замкнене коло. Але його повинен хтось розірвати, інакше Україна остаточно зійде на маргінес світової інтелектуальної думки.
Зрештою, відсутність серйозних наукових шкіл у сфері комунікації в Україні примітивізує в тому числі й вітчизняну журналістську освіту, що призводить до зниження якості професії як такої. Як зауважив Михайло Винницький, і з ним тут важко не погодитися, «практичну школу треба будувати на науковому фундаменті».