Нещодавно вийшла нова книжка медіатеоретика Дугласа Рашкоффа «Шок теперішнього: коли все відбувається прямо зараз» (Present Shock: When Everything Happens Now; його найвідоміша книга – «Медіавірус. Як поп-культура таємно впливає на нашу свідомість», 2003). З нагоди виходу книги сайт Nieman Journalism Lab опублікував інтерв’ю з письменником. У ньому йдеться про те, як «шок теперішнього» вплинув на сучасну журналістику, чому залежність від цифрових платформ є небезпечною та яке місце посідають книжки в сьогоднішньому світі. Пропонуємо скорочений переклад матеріалу.

«Якщо кінець ХХ століття можна описати як футуризм, то ХХІ століття можна визначити як “презентизм” (англ.present – теперішній. – Пер.)», – пише Дуглас Рашкофф у своїй новій книзі «Шок теперішнього: коли все відбувається прямо зараз». На його думку, ми перестали бути культурою, зосередженою на майбутньому, й замість цього перетворилися на тих, хто не спроможний бачити щось інше, окрім «зараз». Результат – «шок теперішнього» – наша панічна відповідь на суспільство реального часу.

В книжці Рашкофф визначає 5 виявів шоку теперішнього: руйнування наративу – немає часу для того, щоб розповісти послідовну історію; диджифренія (digiphrenia) – медіа й технології змушують нас бути більше ніж в одному місці одночасно; перекручування – спроба зробити момент із минулого відповідальним за низку ефектів, які відбуваються в реальному часі; фрактологія – спроба встановити зв’язки між різними речами в «замороженому» моменті, навіть якщо такі зв’язки штучні чи уявні; апокаліпсис – коли безкінечне на вигляд теперішнє змушує нас пристрасно хотіти завершень, будь-якою ціною.

Дугласе, ви сказали, що «шок теперішнього» це в певному значенні лінза – спосіб подивитися на цифровий світ і наше становище в ньому. Чи можете ви описати, який теперішній стан журналістики крізь цю лінзу?

Шок від теперішнього – це, по суті, відповідь людства на життя у світі, де все відбувається одночасно. Де ми вже не можемо думати про майбутнє, оскільки даний момент є всім. І це певною мірою наша стурбованість через «гудіння» цифрового медіаоточення й погіршення його якості.

Щодо традиційної журналістики, багато людей від’єднані від неї саме через шок теперішнього. Вони живуть із цифровими платформами, де акцент робиться на самостійному виборі, тут не дають інструкцій і не вказують шлях, тому люди починають втрачати відчуття цінності чогось професійного чи авторитетного. Виходить, що кожен, хто може вести блог чи писати в мережі, так само цінний, як будь-хто інший – отже, авторитетних думок немає.

Людям важко знайти докази, чому потрібно звертати увагу на одне й і не звертати уваги на інше. Це призводить до того, що люди – й молоді, й старшого віку – починають замислюватися, навіщо взагалі потрібні професійні журналісти. Є причини, через які мені не подобається така ситуація. Уряди й корпорації витрачають сотні мільйонів доларів, щоби створити штучні правди, а суспільство не бажає витратити декілька сотень доларів, аби репортери могли викрити реальну історію. Застосувати професійні вміння й дослідити, що ж відбувається насправді.

Нещодавно ви написали в колонці для CNN, що припиняєте користуватися «Фейсбуком». Але ви продовжуєте вести «Твіттер»-акаунт і робите це досить активно. Як для письменника, чому «Твіттер» до сих пір має для вас значення, а «Фейсбук» ні?

Я думаю, вони обидва цінні – річ у тому, що «Фейсбук» представляє мене в неправильному світлі в очах інших людей, які «лайкнули мене». Я не думаю, що це прийнятно з мого боку – робити їх уразливими до таких спотворень – наприклад, коли їхні зображення потрапляють до оголошення/реклами, яку я сам можу не схвалювати. (У колонці Дуглас пише про комерційну природу «Фейсбуку», про те, що користувачі мережі є насправді об’єктами та продуктами маркетологів. – MS.)

Це приклад того, що я називаю в книжці діджефренією: тобто, коли ви цілком не усвідомлюєте, до чого призводять ваші онлайн-дії. «Твіттер» надає мені можливість поширювати ідеї серед інших людей, але уникаючи при цьому таких міцних зв’язків. Насправді «Твіттер» більше підходить для поширення і обміну посиланнями – адже у 140 символів не поміститься щось справді змістовне.

Як ви вважаєте, чи є такі випуски ЗМІ, які не заражені «презентизмом»?

Так, я думаю, що деякі медіа усвідомлюють: вони краще можуть пояснити новини, ніж тільки повідомляти їх у швидкому темпі. Навіть редактори вечірніх випусків теленовин розуміють, що тепер важливіше не ексклюзивне пряме включення, якого ніхто не зможе повторити, а пояснення картини дня, або ж пошук змісту в тому, що щойно відбулося. Це вповільнить день або конкретний момент дня. Просто замисліться над цим – о 18.30 ви сідаєте дивитися телевізор, де хтось пояснює, що ми вже знаємо. Це те, що журналісти не повинні втратити. Це циклічність – сонце сідає й тут ми всі збираємось. У цьому є сила, особливо якщо порівняти зі світом, де все швидко тече, де є безперервні новинні стрічки.

The Wall Street Journal дає багато контенту, подібного до вечірніх випусків новин, незважаючи на те, що там Мердок біля керма. Є періодичність у тому, що вони роблять – вони в певний момент вповільнюють час. Інша ситуація з The New York Times, яку важко коментувати навіть, бо одночасно відбувається забагато «нью йорк таймсів». Це шизофренія. Я навіть не знаю, як їх читати тепер.

Якщо повернутися до контексту вашої книги, то виходить, що Wall Street Journal досі може давати традиційну розповідь, яка, на ваш погляд, зникає в цифровому світі, – в той час як NYT уже не може цього робити?

Так! Причина в тому, що Times поки не підозрює, як що працює. Є надто багато способів отримувати їхній контент. Мені здається, вони поки що не розрізняють, що більше підходить для друкованої версії, а що є просто частиною потоку, який вони повинні підтримувати.

Це мені нагадало, як ви в книзі розрізняєте «відкладену, архівну» та «потокову» інформацію. Відкладена інформація – це та, яку можна повністю сприйняти. Як фізична копія New York Times. В той час як потокову повністю осягнути неможливо, як стрічку твітера @nytimes. Ви пишете: «Коли ми намагаємося адаптувати особливості архіву до потоку, чи коли ми пробуємо отримати вигоди потоку від тих ЗМІ, які зберігають інформацію, – тоді в результаті отримуємо шок теперішнього». Це гарний опис того, з чим стикаються сучасні газети.

Звісно. Ви вже не можете використовувати просту газету для того, щоб задовольняти суспільство. І ви не можете використовувати блогінг реального часу, щоби зрозуміти сенс чого-небудь. Зроблю невеликий відступ: я нещодавно говорив із другом про рок-концерти й казав: «Чому я не можу просто бути на шоу та отримувати задоволення? Чому я маю записувати його? Твітити про нього? Чому я беру на себе таку відповідальність? Чи так веселіше?». Ні, ми не маємо всі робити це. І коли ти береш телефон у руку і він вібрує кожного разу, коли приходить повідомлення – хто ти є? Ми авіадиспетчери? Чи ми журналісти Associated Press із надзвичайних ситуацій? Чому ми живемо на підвищеному рівні очікування та готовності? Ми не повинні бути на ньому.

Ви пишете, що «значно менше стурбовані тим, що технології можуть зробити з людьми, на відміну від того, що люди обирають робити один з одним через технології». Деякі медіа звернули увагу на перше – так, в The Atlantic тема номеру присвячена впливу планшетів на мозок немовлят. Чому, на вашу думку, ми маємо сконцентруватися на другому аспекті?

Коли ми звинувачуємо технології, складається враження, що ми безсилі щось зробити, начебто не ми несемо відповідальність. Ваш електронний лист не має до вас жодного відношення. Це купка людей, які чогось хочуть від вас. Вони надсилають вам ті кляті імейли. Сам імейл не вимагає від вас відповіді – це люди, які надіслали його, очікують вашої реакції.

Що я намагаюся зробити – це змінити напрям осуду. Якщо ми візьмемо на себе відповідальність, то й беремо повноваження зробити щось із цим, змінити рівень очікувань, який ми маємо до наших підлеглих. Є співробітники, які повинні сидіти й твітити й реагувати, відповідати на все вісім годин поспіль, а ви потім дивуєтеся, чому ця людина згорає на роботі. Така людина має отримувати такі ж перерви в роботі, як авіадиспетчер.

Ні, річ не в технологіях. Різні технології тяжіють до конкретних речей – наприклад, пістолети більше асоціюються з убивствами, ніж подушки. Все залежить від людей: робітників компаній зброї, акціонерів у компаніях, просто людей, відповідальних за непотрібне примноження зброї в суспільстві. Чим більше ми зосереджуємося на об’єкті, тим менше ми можемо зробити як люди, аби змінити щось.

У книжці ви доходите висновку, що книжки стали «анахронізмами». Але багато статистики свідчить, що читання книжок не зменшується, а зростає. І людям досі цікава журналістика розлогих форм.

У книжках є чарівність так само, як є чарівність у меблях середини століття, ці меблі виготовляють майстри у США або ж такі компанії, як Heywood-Wakefield – на противагу тому, що виготовляють Ikea чи Walmart, або чомусь, що зроблено в Китаї.

Отже, так само є читання чи фетиш слова, але сьогодні розлога форма – це не книжка. Сьогодні розлога форма – це стаття на 1500 слів (приблизно 10 тис. знаків. – Пер.). Еван Вільямс має платформу онлайн-видавництва, яка називається Medium, там містяться маленькі есе – і це розлога форма, порівняно з твітами чи фейсбук-оновленнями. Насправді виходить так: якщо я пишу статтю на 800 слів для CNN, вона публікується того ж дня і я маю 2 млн. читачів. А з книжкою інакше – я два роки її пишу, і рік її готують до видання. Я маю працювати як проклятий, щоб 20 тис. людей прочитали це – або ж купили, і лише половина прочитає.

Схоже відчуття, якби я писав оперу в час, коли люди купують сингли чи mp3. Так, опера також зараз на підйомі, люди ходять, але не схоже, що це мейнстрім культури. І особливо книжки як «книжки». Зараз більше книжок, ніж коли-небудь, але більшість із них це щось на кшталт рекомендаційних карток консультантів зі стартапів, а не справжні книжки.

Навіщо в такому випадку писати книжки?

Частково завдяки цьому я піднявся. Є певні аргументи, які можна викласти в книжках і неможливо зробити це у статті. Більшість книжок сьогодні навіть не книжки, а серії статей. У людей уже немає витривалості, щоб написати книжку. Я хотів зробити дві речі. Я хотів сказати щось, що неможливо сказати у списку маркованих абзаців. І по-друге, це різновид радикальної дії, коли ти кажеш: «Я віддав два роки свого життя, щоб зробити цей артефакт, цілісний текст, і я збираюся просити вас виділити 5 чи 6 годин часу вашого життя та прочитати це». Тож ключ до розуміння шоку теперішнього – це усвідомити, що ви маєте 5 годин. Навіть просто підвести людей до цієї точки зору – 5 годин проти стрімкого потоку відволікань – це вже акт проти шоку теперішнього.

Автор: Eric Allen Been

Джерело: Nieman Journalism Lab

Переклад: Марина Дорош