Всі журналістські приписи про неупередженість летять шкереберть, коли журналіст бачить насильство і смерть людини. Справа навіть не в моралі та етиці, а у тому, що журналіст, як кожна людина, інстинктивно ототожнює себе з побитим або загиблим. Далі справа складніша. Внутрішній страх, фрустрація, накопичена за роки попереднього життя та професійної діяльності, іноді призводять до «стокгольмського синдрому», коли потенційна жертва починає любити і поважати того, хто взяв її в заручники. І навіть захищати його.

Тому глибше травмовані психічно саме ті люди, які переконані, що поводяться достатньо фахово, оспівуючи «Беркут», тужачи за поваленою владою, глузуючи з повстанців, водночас снобістськи підкреслюючи свою зверхність «над усім цим бидлом». Коло їхніх прихильників меншатиме в геометричній прогресії, і у пошуках психологічної підтримки вони змушені будуть вульгаризовувати свої меседжі, що у свою чергу, вестиме до більшої фрустрації.

На заході і в центрі країни їх катастрофічно мало, це лічені люди. Але медіа-світ південного сходу рясніє такими медійниками. Проблема в тому, що вони змушені будуть невдовзі читати і писати лише один одному, що призведе до загострення «класового» конфлікту між киянами-ренегатами, і «східняками», до яких столичні завжди ставилися з легкою погордою, чи до «молодших братів по розуму». Вони ще зіткнуться у лютій конкуренції за російський антиукраїнський медіа-ринок, який однак потребує відносної  якості навіть на тему «хохлосрача», а тема навпаки, передбачає заниження планки на догоду «жовтизні». Замкнуте коло, і відчуття безвиході. Тут або перехід на роботу в російські медіа, або до місцевих політиків у прес-служби, бо український контент це не купуватиме. Найлегше буде економістам, бо природа цифр невблаганна, а маніпуляції ними мало кого хвилюватимуть, окрім жменьки таких самих експертів.

Журналісти, налаштовані патріотично, компенсують власну фізичну не- або недостатню, як їм завжди буде здаватися, участь в подіях тим, що героїзуватимуть побачене на полі бою. Тут також існуватиме заниження планки, тому що жанр батального живопису швидко опанують навіть вчорашні невдахи, тема компенсуватиме якість. А потреба масштабного мислення і безжального аналізу того, що стоїть за кадром або хто користається з того, що відбувається, лишиться  здебільшого незадовільненою.

Тому найперший і найпростіший лік для тих і других — це масштабування ситуації, яку ви спостерігаєте. Для не-журналістів це також дуже корисно, але журналіст засадничо зобов'язаний це робити,  просто ситуація провокує його відмовитися від такого об'єктивізму, порівнянь і відчуття перспективи на догоду «громадянській позиції». Я зумисне взяв ці слова в лапки, тому що така позиція в реаліях передбачає щось на кшталт лікарської чи санітарної роботи — вони рятують тих, хто цього потребує, без огляду на погляди, віру, расу, і т.п. Наша «громадянська позиція» - це активний патріотизм, особливо в тій частині діяльності, де була брутально порушена Конституція, і це треба захищати і відновлювати.  Інша частина, наприклад, презумція, права людини, відходять на другий план і є підставою для того, щоб тебе запідозрили у «непатріотичній поведінці», як це було у США в епоху сенатора Маккарті.

Я нагадаю, що йдеться власне про журналістику і її психологічні ризики, а не про політичну доцільність тих чи інших поглядів та заходів.

Тривала відсутність реальних «соціальних ліфтів», заниження статусу журналіста до рівня політичної обслуги, неможливість виявити творчий хист в обмеженому колі жанрів призводить до жагучої потреби бути поміченим, оціненим і похваленим. Та будь-ким, врешті решт.

І знову-таки, розуміння примітивізму запропонованих можливостей при необхідності послуговуватися виключно ними — призводить до нервових розладів, безсоння, алкоголізму і втрати рештків фаховості.

Головний маркер, по якому ви, журналісти, зможете відчути небезпеку психічного розладу, котра до вас наближається — це відсутність самоіронії і почуття гумору. Якщо ви тривалий час перебуваєте в стані похмурого драматизму і театралізованого пафосу,  якщо вас гостро дратують люди, котрі щиро не розуміють вашого стану — це перший дзвіночок. Не має значення, на чийому ви боці. Поки ви ще не клієнт амбулаторного нагляду, поцікавтесь ближчими аптеками, а засіб має конкретно порадити виключно лікар. Не заощаджуйте і пам'ятайте, що реальні антидепресанти тим і відрізняються від наркотиків, що їх приймають потроху, довго і ефект настає через тривалий,  суб'єктивно для вас,  час.

Якщо ви не можете довго зосередитися на якійсь думці, довго згадуєте назви предметів і імена знайомих – це другий дзвіночок, до фрустрації у вас додається хронічна перевтома, яка не зважаючи на вік чи фізичну підготовку дуже швидко дасться взнаки на стані  вашої нервово-судинної системи, і соматики взагалі, починаючи з шлунку і системи харчування і травлення в цілому. Поїдьте на село, у всіх є родичі, слухайте їхні прості теревені, більше гуляйте на повітрі, погода дозволятиме. Не женіть від себе думки «як воно там без мене?», навіть самі дурні. Ця енергія повинна каналізуватися і вийти геть без шкоди для фізичного здоров'я.

Якщо ви, включно зі всім вищезгаданим,  днями і тижнями  уникаєте дзеркала і особистої гігієни, вважаючи, що у вас не повинно бути часу на такі дурниці, шукаєте підтримки лише у таких самих, як ви - то пишучи статті, повинні розуміти, що це вже  пишеться частина  вашої історії хвороби. Хай вас Бог береже, а я порадив, що міг.