Медіа пройшли шлях від елементарної бази у вигляді «один автор – одне повідомлення – один споживач» до масової платформи «багато авторів – багато повідомлень – багато споживачів». На цьому шляху відбулося зникнення суттєвої характеристики: від персонального знайомства між автором і споживачем ми перейшли до анонімної взаємодії. Вона може бути повністю анонімною (як у випадку коментарів в інтернеті) чи опосередкованою (як авторський псевдонім або справжнє ім’я в газеті, за яким усе одно може стояти реально невідома для читача особа). Простір масових комунікацій усе одно тяжіє до анонімності, незалежно від того, які прізвища там фігурують.

Людство вкладало всі свої технологічні можливості в підсилення та урізноманітнення (наприклад, у створенні візуальної, а не тільки усної платформи) інформаційного потоку. Тобто ієрархічно і технологічно роль авторського полюсу завжди була і є вищою за полюс споживача. Прямий зв’язок завжди був вищий за опосередкований чи зворотній.

Створення кібернетики звернуло принципову увагу саме на зворотний зв’язок, оскільки в ньому вбачали основу управління. В США кібернетика створювалася на так званих конференціях Мейсі в кінці 40-х років. Важливим при цьому було й те, що на цих конференціях була присутня велика кількість гуманітаріїв, яких зацікавило саме використання зворотного зв’язку в соціосистемах. Тобто створювали ту кібернетику з 1946 р. не тільки Норберт Вінер, а й антрополог Грегорі Бейтсон, Курт Левін, Пол Лазарсфельд, Маргарет Мід та багато інших гуманітаріїв. Подальший розвиток, на жаль, втратив ці соціальні інтереси, і кібернетика пішла в бік нарощування чисто математичного інструментарію. Але перша конференція 1946 р. якраз і мала в своїй назві саме зворотний зв’язок.

Одна з перших і чи не єдиних книжок про конференції Мейсі так і звалася «Конструювання соціальної науки для післявоєнної Америки: кібернетична група, 1946–1953» (Constructing a Social Science for Postwar America: The Cybernetics Group, 1946–1953). Її автор – Стів Хеймс. У книзі він серед іншого підкреслює й те, що учасники конференції вивчали взаємодію суспільства й індивіда («психокультурний підхід»). А з приводу зворотного зв’язку каже: «Зворотний зв’язок став позначати інформацію про наслідки будь-якого процесу чи діяльності. Ніякого окремого слова для такої загальної ідеї, здається, не існувало в англійській мові до того, як зворотній зв'язок був уведений в контексті кібернетики».

Однак у 1942 р. була ще одна, умовно кажучи, не перша, а радше «нульова» конференція Мейсі, де були присутні всі ті спеціалісти з соціальних наук, яких і вважають за «ядро» майбутньої кібернетичної групи. Її ще називають реальною першою зустріччю, на якій, до речі, були і Маргарет Мід, і Грегорі Бейтсон. Саме з цієї конференції починається відлік часу від розробки інженерії управління соціосистемами, що публіцистично отримав назву контролю розуму (mind control). Її було присвячено фізіології умовних рефлексів, але висновком стала можливість соціального контролю, оскільки людський мозок може бути запрограмовано.

Саме цю зустріч сучасні дослідники вважають роздоріжжям, на якому постали два варіанти розвитку соціоінженерії, що відволікала людей від активних соціальних протестів, – це проект шістдесятих, який працював за допомогою музики, сексу й наркотиків, та проект зі створення портативних комп’ютерів. Стюарт Бранд, один із тих, хто працював із другим проектом (але сам він пройшов крізь наркотики), каже про розвиток комп’ютерних ігор: «Це прекрасні новини, можливо, найкращі після появи психоделіків». І тут ми самі вже можемо зробити висновок – перед нами ще один засіб відволікання людей від соціальних протестів.

Грегорі Бейтсон дивився на кібернетику крізь біхейвористські/соціальні науки. Маргарет Мід, Грегорі Бейтсона й Курта Левіна чітко вписано в історію як кібернетики, так і теорії систем, а не лише соціальних наук. Дві речі затримали цей стрибок у соціоінженеринг, а може, і врятували людство, запустивши ці процеси пізніше. З одного боку, це була війна, яка забрала всіх учасників під крила міністерства оборони чи спецслужб. Приміром, Грегорі Бейтсон працював «у полі», ставши на цей час співробітником Управління стратегічних служб, яке передувало ЦРУ (див. книгу: Price D.H. Anthropological intelligence. The deployment and neglect of American anthropology in the second world war. – Durham – London, 2008). До речі, в своєму меморандумі для ЦРУ він досить схвально оцінював досвід національної роботи в СРСР на відміну від англійців, рекомендуючи Америці йти в Азії саме радянським шляхом. З іншого боку, смерть Рузвельта теж сприяла закриттю деяких проектів, наприклад, серйозного проекту з переселення народів, який мало бути реалізовано після Другої світової війни.

Якщо спробувати виділити етапи входження ідей соціоінженерингу, то першими мають бути англійці, які ще в довоєнний період (а потім і в післявоєнний) вибудували у формі романів всі варіанти альтернативних структур суспільства. Це і Хакслі, й Оруелл, і Л’юїс. Навіть Зам’ятін зі своїм «Ми» вперше виходить саме англійською мовою. Зам’ятін передбачив сталінізм, – сказано в передмові до англійського видання (див.: Zamyatin Y. We. – Harmondsworth, 1980). А ще раніше з ідеєю нового світового порядку носився Герберт Уеллс, мабуть, саме тому він і приїздив до Леніна. Такий масовий збіг літературно реалізованих ситуацій може бути у випадку (це лише припущення), якщо за ним стояли розробки закритого типу, які породжували потребу й інтерес до подібної тематики. Він принципово не може бути випадковим.

Другий етап – це експерименти з наркотиками різних спецслужб США, Великобританії, Канади, які намагалися таким чином керувати індивідуальної свідомістю і, гіпотетично, масовою. Перші такі експерименти, до речі, були в Дніпропетровську: їх робили німці під час війни, причому вважається, що мала кількість наркоречовин засвідчує, що експериментували на власних солдатах, а не на полонених (див. монографічні роботи стосовно наркотиків: Streatfeild D. Brainwash. The secret history of mind control. – New York, 2007; Маркс Дж. ЦРУ и контроль над разумом. Тайная история науки управления поведением человека. – М., 2003; а також інтернет-статті на теми музичні (1, 2, 3 та 4, 5, 6).

Потім був етап реалізацій, коли ці експерименти вийшли на вулицю. Це був варіант «sex, drugs, rock and roll» для одних і портативний комп’ютер для інших. Головне, що це була контркультура, а не контрполітика. Правилом стало таке: щоб не виникла контрполітика, треба запускати контркультуру. Дві вищезгадані реалізації цього правила демонструють його ефективність. Радянських шістдесятників було спрямовано тим самим шляхом. «Відлигу» Хрущова раптово було припинено, але реалізовано в літературі і мистецтві наступного циклу. Якщо в цього був конструктор, то він вчинив досить грамотно. Протестну енергію було каналізовано в інший бік.

В усьому цьому багато гіпотетичності. Але тему підсилюють постійні системні повтори, на яких було побудовано цю ситуацію. Наприклад, аналізуються частотні зв’язки з військовими, які були у музикантів – засновників руху хіпі. Коли через сорок років думали відродити Вудсток, спонсори в останню мить відмовилися. Тому згадується продюсер того музичного фестивалю Майкл Ленг і його місія, якої навчали студентів: не слухайте своїх батьків, слухайте своїх професорів та музикантів. Це цікавий хід для зміни ціннісної парадигми суспільства. Те саме використали під час перебудови, замінивши на екрані старих промовців новими молодими журналістами, наприклад, із програми «Взгляд».

Майкла Ленга називають промоутером подій, професійним маніпулятором натовпу. Фірма Atlantic Records допомагала фестивалю, вона випустила його «живий» альбом. Фестиваль отримав гроші від іще двох своїх засновників, які до цього опублікували в New York Times та The Wall Street Journalтаке оголошення: «Молоді люди з необмеженим капіталом шукають цікаву законну інвестиційну та бізнесову пропозицію». Ленг і власник рекордингової компанії з ними зустрілися й отримали гроші. Власник Atlantic Recording мав зв’язки з таким засновником Франкфуртської школи, як Теодор Адорно.

В соціальній історії найбільш поширених американських наркотиків констатується, що 1967 року «літо любові» в Сан-Франциско приєднало наркотики до музики контркультури і філософії «sex, drugs and rock and roll». І це було пов’язано з тією роботою з використання наркотичних речовин у лікуванні, яку провадив у Пало Альто Грегорі Бейтсон. Через його клініку пройшло багато людей, які відчули смак до наркотиків, створивши конкретну спільноту людей.

Потім був Вудсток, організований Майклом Ленгом. Це був уже 1969 рік. За одними даними, там було 300 тисяч, за іншими – 500 тисяч відвідувачів (див., наприклад, тут). Саме звідси починається історія хіпі – дітей-квітів. На фоні війни у В’єтнамі та соціальних протестів, наприклад, афроамериканських, всередині країни молодь знайшла своє місце поза ними. Моделлю впливу можна вважати гру на самостійності молоді й визнанні саме її музики як події.

Через сорок років учасник музичного фестивалю Пол Красснер пояснює роль наркотиків у створенні контркультури того часу: «ЦРУ первісно уявляло собі ЛСД як засіб контролю, але без усякого дозволу мільйони молодих людей уже стали дослідниками свого власного внутрішнього світу. Кислота слугувала інструментарієм із депрограмування самих себе від цивілізації з садомазохистськими пріоритетами. Масове пробудження вже почалося. Це був еволюційний стрибок у свідомості».

Саме з такою ідеологією тривав і розвиток портативних комп’ютерів. У Стенфорді було дві групи комп’ютерників. Одна орієнтувалася, як і Україна з Віктором Глушковим, на створення гігантських комп’ютерів, інша – на міні, бо вони розглядали цю ситуацію як можливість розширити людський мозок. Саме ця група свого часу пройшла крізь наркотики, і це вона винайшла і портативний комп’ютер, і мишку.

Теоретичні основи музичного впливу на людину було відпрацьовано Теодором Адорно під час дослідження особливостей радіо як нового типу медіа. Базовою ідеєю цього підходу стало те, що медіа може бути використано для введення в регресивні ментальні стани, для атомізації індивідів та поширення нестабільності. Сам Адорно писав про «примусове гальмування». Він вважав, що слухачі в цьому плані схожі з дітьми, але не тому що вони ще не розвинені, а тому що відбувається штучне гальмування.

Окрім Адорно над цими проблемами працювала й Герта Герцог. Вона прийшла до висновку, що «мильні опери», а тоді це були радіосеріали, не пов’язані зжодними соціально-економічними характеристиками аудиторії, зате обумовлені форматом серіалу, який програмує звичку слухати.

Проаналізувавши 1944 року 100 серіалів, Герта Герцог встановила такі причини, за якими люди отримували задоволення від слухання: емоційна розрядка, видавання бажаного за дійсне, порада. Пол Соукуп підкреслює: Герта Герцог була першою, хто став шукати мотивації аудиторії. Її наступники з’явилися лише в сімдесятих роках.

Вже ближче до нашого часу Пол Хірш вивчав музичну індустрію, підкреслюючи, що кожна споживацька індустрія виробляє культурні, а не просто матеріальні продукти. Він розглядає медіа як інституціональну підсистему, поширення моди або блокується, або полегшується завдяки медіа. Культурні продукти не можуть потрапити в систему, не пройшовши таких фільтрів, де відбувається додавання цінності.

Повернувшись до питань соціоінженерингу, слід зауважити, що музичний прорив, який стався в шістдесяті, можна розглядати як намагання повторити «стрибок» у розвитку людства на базі нової платформи. Спочатку, в часи античності, ця платформа була усною. Але вже Греція, спираючись на писемність, змогла створити те, на чому й нині базується розвиток людства. Рукопис хоч і був технологією, але не масовою. Цікаво, як готичні літери й церкви виявилися видовженими, на відміну від православних, які тяжіють до округлих форм.

Потім книгодрук запустив технологічну візуальну платформу масового вжитку, що було завершено телебаченням і кіно. І третій варіант ми маємо в намаганні просунути музичну платформу, що гіпотетично було зроблено за допомогою спецслужб, хоча поширення наркотиків з їхньої подачі (спеціально чи випадково) є правдивішою гіпотезою. Тобто маємо три варіанти, що забезпечували інтелектуальний стрибок людства:

- усний,

- візуальний,

- музичний.

Інтернет ще не має завершення, щоб оцінити позитиви/негативи й виділити його в окремий варіант «стрибка». А може, щоби по-справжньому оцінити ту чи іншу платформу, просто потрібна платформа наступна. До речі, Маршалл Маклюен і розглядав медіа як варіант розширення до максимуму тієї здібності, що вже є в людини.

Ця спроба заснувати новий спосіб існування – музичний – справдилася лише для частки людства. Хіпі продовжили своє життя, деякі слогани того часу теж закріпилися, навіть у рекламі, приклади чого наводить Пол Красснер.

Слід також додати, що просування музичної платформи як базової одночасно включило протистояння ще одного рівня. Це дихотомія «робочий – розважальний» чи, трохи в іншому вимірі, «інформаційний – ігровий». Якщо поглянути на розвиток цієї ситуації в наш час, можна побачити, що вимір «розважально-ігровий» теж заробляє великі кошти і на нього частково покладено й деякі завдання, наприклад, передачі знання в ігрових форматах.

Цікавим при цьому було входження «нового мислення» (музичного) і заміна ним старого (немузичного). Це приклад того, що потім, через багато десятиліть, отримало назву мережевої війни. Вона визначається тими, хто першими застосував цей термін зовсім не так, як нам здається. Джон Арквілла і Девід Ронфельдт, а саме вони були його засновниками, писали: «Мережева війна відноситься до інформаційно-пов’язаного конфлікту найвищого рівня між країнами чи суспільствами. Вона означає намагання перервати, зруйнувати або модифікувати те, що цільова аудиторія “знає”чи думає, що знає, про себе та світ навколо неї. Мережева війна може бути сфокусованою на громадській думці або еліти, або населення, або обох» (In Athena's camp. Preparing for conflict in the information age. Ed. by J. Arquilla,  D. Ronfeldt. – Santa Monica, 1997). Оскільки це пишуть військові, то в них не може бути прикладу внутрішньо ініційованого типу мережевої війни, яким були не тільки хіпі, а й перебудова.

Якщо поглянути на приклади реінтерпретації ситуації часів Вудстоку й запуску хіпі, то маємо саме такі ситуації:

Порівнявши старі й імплантовані меседжі, можна побачити, що потенціал їх поширення полягає у тому, що вони, на відміну від старих, «піднімають», а не занижують свою цільову аудиторію.

Розширення свідомості створило також портативний комп’ютер, бо це давало принципово нові можливості. Головним тут був Дуглас Енгельбарт та його 17 співробітників. Він також виявився причетним і до створення інтернету.

Т’єрі Бардіні починає свою книгу зі слів, що Дугласа Енгельбарта мало хто знає за межами комп’ютерного світу. Він характеризує цього вченого так: «За багатьма характеристиками Енгельбарта дійсно можна розглядати як представника покоління “дітей депресії”, покоління, яке народилося у важких умовах і виросло під час і як раз після другої світової війни. Не тільки для Енгельбарта, а для багатьох американців цього покоління “отримати постійну роботу, оженитися і мати сім'ю” було важливо, але однаково важливим для них було те, що вони ніколи не погодяться з тим, що “це і все” по відношенню до їхнього життя» (Bardini T. Bootstrapping. Douglas Engelbart, coevolution, and the origins of personal computing. – Stanford, 2000).

Стенфордський дослідницький інститут (СДІ), де працював Енгельбарт, було засновано того ж року, що й РЕНД, восени 1946-го. Але на відміну від РЕНД як військово-орієнтованого think tank'у, СДІ мав працювати з промисловими і бізнес-структурами західного узбережжя. Для Енгельбарта стало метою життя організація коеволюції людини та її знарядь.

9 жовтня 1968 року (а тут і Вудсток близько) Дуглас Енгельбарт уперше демонстрував широкому загалові свої здобутки, серед яких була і мишка, і гіпертекст. Через сорок років, у 2008-му, Стенфордський університет відзначав ювілей. Якщо поглянути в програму святкування, побачимо, що подію відкривала ректор Стендфордського університету Кондоліза Райс.

І тоді по-іншому можна поглянути на слова самого Енгельбарта: «Це зовсім інше, коли ваша ціль отримати патенти і бути першим. Але коли ціллю є те, як змінити світ, щоб ми разом мали більше можливостей для розв'язання складних і невідкладних проблем?».

На Дугласа Енгельбарта справила враження одна стаття 1945 року, яка належала перу радника президента США Венівера Буша. Саме цю статтю активно використано в його власній роботі з розширення інтелекту. І це ще один приклад того, як один текст може створювати інший, породжувати нові типи дій. У статті Венівера Буша є багато комунікативних зауважень. Його цікавило прискорення наукового пошуку, і він вважав, що сучасні методи гальмують цей процес: результати не потрапляють куди й коли треба. І природна мова теж не підходить для процесів механізації.

В одному зі своїх інтерв’ю Енгельбарт каже, що слово «мишка» виникло випадково, бо цей пристрій справді виглядав як миша з хвостиком. Серйозніше він каже: «Я завжди вважав, що складність проблем, із якими стикається людство, росте скоріше, ніж наша можливість їх розв'язувати. Тому пошук шляхів розширення нашого інтелекту виглядає і як потрібна, і як бажана ціль. На час винаходу мишки я вже вивчав можливі шляхи, як людям підвищити свої можливості з розв'язання складних проблем більш як дюжину років».

1968 рік був знаменним ще з двох причин. Тоді були протестні виступи в Парижі та Празі. В кожній країні ці виступи було зупинено так, як вийшло, із застосуванням наявного інструментарію. В Парижі де Голль пішов на дострокові вибори, які принесли його партії успіх, бо виборців налякали спалені машини та безлад, породжений протестувальниками. Тобто виникає пряма аналогія з політичною технологією, оскільки вибори в цьому випадку виграє той, проти кого й були налаштовані протести.

А в Прагу увійшли радянські танки. Це був інструментарій, наявний в СРСР, який за чотири роки до того зняв Хрущова, зупинивши розмови про «відлигу». Як бачимо, по всьому світу відбулося «потепління», яке потім одразу «підморозили»: США – хіпі й портативними комп’ютерами, Франція – перевиборами в парламент, СРСР – зняттям Хрущова і закінченням розмов про «відлигу», Чехословаччина – радянськими танками. Світ на секунду підняв голову, яку йому відразу ж опустили. Тільки в одному випадку інструментарій був із арсеналу м’яких методів, а в іншому – жорстких. Якщо жорсткі методи забороняють певну діяльність, то м1які просто переключають масову свідомість на нові види діяльності.

Олдос Хакслі у своєму ранньому романі «Жовтий Кром» (це його перший роман, датований 1921 роком) написав: «У майбутньому люди розуму повинні потурбуватися про те, щоби божевілля фанатиків було скеровано у відповідні канали, щоб його примусили виконувати корисну роботу, як гірський потік крутить турбіни динамо-машини». І люди-квіти є саме таким прикладом, реалізованим через багато десятиліть.

Інші тексти Георгія Почепцова на «Медіаграмотності»:

Гламурна журналістика: логіка візуальної війни

Метажурналістика

Трансформації теорії журналістики під тип суспільства

ФейСБук в контакті з ЦРУ

Фейсбук та моделювання щастя в медіа