Протягом останніх років, і 2011-й у цьому сенсі дуже показовий через бурхливий розвиток соціальних медіа в Україні, українська журналістика завдяки новим медійним технологіям набувала нових форм. Натомість втрачала зміст та змістовність, а отже, знижувалася її впливовість та ефективність. Відомий український філософ Сергій Кримський колись писав, що зміни – це ще не прогрес. Парадокс нашої журналістики якраз у тому, що при великій кількості нових технологічних можливостей вона не демонструє жодного творчого прогресу і не може конкурувати навіть із журналістикою російською (кількість запрошених російських топ-менеджерів в українських редакціях це частково підтверджує), вже не кажу про європейську.

Низька якість вітчизняного журналізму перетворилася на тренд. Інтернет-сайти змагаються не в якості, а в швидкості (MediaSapiens уже друкував деякі критичні зауваги про інтернет-журналістику); телеканали – в сенсаційності; газети – в жовтизні (серйозних видань залишилось одиниці, та й ті стрімко втрачають аудиторію).

На цьому тлі дещо дивно виглядають результати опитування Центру Разумкова, оприлюднені днями: вони показують, що церква (68,9%) та ЗМІ (66,3%) користуються найбільшою довірою населення. Але цей феномен можна пояснити, якщо подивитися, яку низьку довіру мають інші соціальні інститути, зокрема партіям довіряє лише 18,5% громадян, а комерційним банкам – 16,4%. Низький рівень підтримки сьогодні мають і президент, і уряд.

Фактично можна говорити про те, що занепад партій (цей процес в Україні триває давно і стосується як опозиційних, так і провладних партій) та постійна низька ефективність дій влади (нинішньої й попередньої) призвели до того, що медіа почали перебирати на себе невластиві їм функції. Сьогодні, наприклад, низка засобів масової інформації фактично заміняють опозицію (приміром, телеканал ТВі), яка виявилася безхребетною після арешту Юлії Тимошенко, і частині населення (тобто аудиторії) це подобається. Добре це чи погано? Навряд чи варто ці процеси оцінювати в таких категоріях. Це просто поки що констатація факту. Безперечно, ЗМІ властива функція контролю і критики, але виконувати її ефективно можна, якщо ця критика аргументована, аргументи підібрано професійно. Бо критика без аргументів, огульна критика ризикує перетворитися на пропаганду.

Ще один тренд: рівень довіри між політиками і журналістами ніколи не був таким низьким, як останнім часом. Це зрозуміло, зауважать скептики, мовляв, хто ж любить, коли його критикують, а політиків журналісти критикують найбільше. Але це занадто просте пояснення. Не треба забувати в цьому випадку про соціальний та політичний контекст. Проблема в тому, що українська політика сьогодні – це річ у собі, а політики – «страшно далеки от народа», і журналісти тут не можуть бути винятком. В силу різних обставин вони втратили елітарний статус, який мали донедавна. Але втрата елітарного статусу, на жаль, не означає, що медіа стали «ближчими до народу». Як слушно зауважив під час одного з круглих столів голова правління «Інтерньюз-Україна» Костянтин Квурт, медіаіндустрія нехтує як стандартами журналістики, так і інтересами суспільства. Пріоритет – розваги, бо вони дають прибуток.

Але чи можуть наші медіа, за умови домінування розважальної функції, допомогти українському суспільству адаптуватися до змін, які нині відбуваються в країні і світі? Відповідь буде негативною. Часто журналісти самі не усвідомлюють глибини цих змін. Одна з причин – падіння освітнього рівня журналістів. Яскравим прикладом є неякісне висвітлення українськими медіа теми євроінтеграції, про що нещодавно писав MediaSapiens.

Німецький дослідник Ханс-Дітер Кюблер (Гамбур) у книзі «Міфи про суспільство знань», у якій він описує зміни в німецькому суспільстві, пов’язані з розвитком інформаційних технологій, звертає увагу на значну роль німецької політики у стимулюванні розвитку засобів масової інформації. Зокрема, йдеться про впровадження наприкінці 80-х кабельного телебачення та приватного телерадіомовлення. Але відбувалися не лише технічні зміни, але й змістовні. Наведу одну цитату з цієї книги: «Вже на початку 1998 року тодішній “міністр майбутнього” Юрген Роттгерс з певністю проголосив: “Інформація розповсюджується серед людей, а відтак і набуває свого суспільного значення лише тоді, коли вона сприймається людьми, тільки за цієї умови вона стає знанням. Знання допомагають діяти. Передумовою для цього є достовірна інформація. Але тільки адекватна оцінка значущості знань пробуджує їх до життя”». Цю точку зору включено, принаймні, у спеціальну заяву робочої групи фракцій Соціалістичної партії Німеччини та Бюндніс 90/ Комісії зелених Бундестагу Німеччини «Засоби масової інформації в економіці та суспільстві – ось шлях Німеччини до інформаційного суспільства» (Bundestag 1998)».

Отже, йдеться про глибоке розуміння ролі ЗМІ в житті суспільства німецьким політикумом. Чи можна сказати це про український політикум? Питання риторичне. Я вже не раз у різних публікаціях зазначала, що українські політики (як і медіавласники) розглядають ЗМІ як інструмент вирішення своїх короткострокових завдань, інструмент впливу і торгу/ шантажу. Саме таким ставленням (але аж ніяк не винятково економічними причинами) можна пояснити закриття низки суспільно-політичних медіапроектів (у першу чергу таких як «Газета по-киевски») в цьому році. Адже інструмент, використаний за певних політичних обставин, стає непотрібним за інших політичних обставин – і тоді його викидають.

Ще одна негативна тенденція: ЗМІ перестали бути комунікативною платформою. Частково цю функцію перебрали на себе соціальні мережі. Соціальні мережі можуть і є платформою для обміну інформацією між аудиторією без посередництва традиційних ЗМІ. Але соціальні мережі не можуть бути платформою для повноцінного дискурсу, тобто для обміну ідеями, програмами тощо між різними елітами. Повноцінний дискурс потребує все-таки традиційних медіа (сайти вже також можна сюди зарахувати). На телебаченні, навіть у політичних ток-шоу, ви лише зрідка можете побачити представників інтелектуальної еліти, і то, як правило, лише більш-менш упізнаваних. Інколи їхню думку можна почитати в якомусь із нечисленних серйозних суспільно-політичних видань (як-от «Дзеркало тижня» чи «День»), або на одному із сайтів (як-то «Українська правда» чи Zaxid.net). Але годі й говорити в цьому випадку про масову аудиторію.

Цікаве спостереження в цьому контексті зробив американський науковець Деніс Мак-Квейл у праці «Теорія масової комунікації»: «Попри те, що нові медїї обіцяли створення більш учасницької політики, їхнє існування не спричинилося до постановки нових теоретичних проблем, до політичних змін чи навіть становлення нової форми електронної демократії. По суті, згідно з таким баченням, технологія здатна розв’язати проблеми інформації та участі. Утім не зрозуміло, як може змінитися стара політика без інших докорінних суспільних змін». З цього можна дійти висновку, що з подібними проблемами стикаються і в інших країнах, але в Україні вони надто очевидні. «Стара політика» утримує свої бастіони вже багато років. Чи знайдеться і якщо знайдеться, то коли, та гармата, яка зруйнує ментальні мури? Очевидно лише одне: гарматою буде точно не українська журналістика. На цьому історичному етапі вона на таке неспроможна.

P.S. Про медійні підсумки 2011 року від «Телекритики» читайте також в матеріалах «Коштовна цифра "Зеонбуду"», «Медіаправо: наслідки законодавчих змін та ініціатив 2011 року», «Підсумки підсумків та кінець світу»,  «Рік звикання» .