У автора «Осиної фабрики», видатного британського письменника Іена Бенкса є ще один не менш цікавий роман - «Кроки по склу», в якому для мене, як для людини, яка любить читати і сама пише, виявився цікавим не стільки сам сюжет, скільки один із метафоричних образів.  Бенкс селить одну із героїнь роману у замок, який є для неї в’язницею, але замок незвичайний, наповнений великою кількістю книг різними мовами земної цивілізації, які уже забуті і нікому непотрібні, власне, як і ці книги, бо й цивілізації як такої нема. Замок із книгами – це все, що залишилось від епохи занепаду книгодрукування, як її називає автор. «Чи то світ потрясли якісь катаклізми, чи-то з’явились нові форми спілкування?» - гадає Бенксова героїня.

Цей образ закинутого замку з томами проінтерпретованої історії колись живої людської цивілізації так чи інакше зринає, коли почанаєш замислюватися і над сенсом журналістської професії. І якщо розглядати медіа у контексті тих цівілізаційних змін, які сьогодні переживає людство, то стає цілком зрозуміло, чому дискусії про занепад традиційної журналістики як такої стають звичними в медіасередовищі. Україна у цьому сенсі не виняток. В Україні, навпаки, деякі процеси, у силу політичних та соціо-культурних особливостей, прискорюються та набувають дещо збоченого (з точки зору демократичних цінностей) характеру. Навіть сама дискусія про свободу слова, яка зараз розпочалася, носить обмежений характер, бо часто зводиться до критики однієї політичної сили і залишає поза увагою проблеми системного характеру.

Очевидно, щоб зрозуміти, що сьогодні відбувається в медіапросторі, треба враховувати той складний трансформаційний шлях, який пройшли українські медіа вже незалежної України. Це була надто стрімка (в історичному сенсі 20 років незалежності – це мить) трансформація для закостенілої в радянські часи системи медіа, яка працювала як частина пропагандистської машини. Різнохарактерні зміни накочувалися хвилями: ще не встигли осмислити віяння, які прийшли з перебудовою Горбачова, як уже потрібно було вибудовувати абсолютно нову систему координат в незалежній Україні; ще не до кінця вивільнилися із державної власності, як потрапили у залежність від олігархічного капіталу; ще не до кінця відчули присмак свободи та усвідомили її справжнє значення, як уже потрібно було знову боротися проти цензури та відстоювати свої права; ще не встигли забути про лінотипи, як уже почали вимірювати інформацію не аркушами та томами, а байтами та бітами… Таким чином форма випереджала зміст. Іншими словами, нові форми, які з‘являлися, виглядали красиво, але були безсенсовими, пустоцвітними.

Але трансформаційні процеси проходили й на інших, не зовсім видимих рівнях. Зокрема, змінилося усвідомлення журналістами себе - від романтично-патріотичного до цинічно-прагматичного.

Романтично-патріотичне усвідомлення зароджувалося із самвидаву та напівпідпільної преси, коли ніхто не ставив собі за мету заробити на цьому, бо це було просто не можливо; навпаки – в основі лежала ідея, яка і об’єднувала. Олександр Кривенко називав таку пресу «феноменальною». Зрештою, його «Post-Поступ» теж починався з такої преси, про що він сам пише у вступному слові до збірника, у якому зібрані «рost-поступівські» тексти: «…пішло це слово (Post-Поступ – авт.) з простішого – «Поступ», напівпідпільної газети, що її робили у Львові, друкували у Вільнюсі, а розповсюджували де могли хлопці і дівчата з «Товариства Лева» у 1989-1990-му». Кривенко називав «Post-Поступ» «символом певної генерації», і з цим важко не погодитись. А ще він писав, що «від тих поступів залишились не лише живі люди, а й живі проекти. І залишилась в тих людях і проектах не лише ностальгія за часами молодості та свободи, а й кінетична готовність повторити колишній досвід у нових умовах». Минуло десятиліття з моменту написаного, й кінетична енергія якось непомітно розсіялася, замість руху прийшов застій і цинічно-прагматичне розуміння журналістської професії.

Таке цинічно-прагматичне усвідомлення зароджувалося ще із початком «прихватизації» та з приходом олігархічного капіталу у вітчизняні медіа. На зміну ідеї (а на початку 90-их ми її розуміли,  як ідею побудови правової демократичної країни, і нам здавалося, що медіа не мають залишатися осторонь цих процесів) приходили рейтинги, бо рейтинги – це реклама, а реклама – це гроші. Все нібито логічно, адже ж ми живемо в ринкових умовах. З одним лише застереженням – цивілізованого ринку медіа у нас нема до цього часу. Тому й реклама, якої не вистачає на таку велику кількість медіа, – часто не реклама, а звичайна політична чи економічна «заказуха», або іншими словами – джинса. І тому багатьох журналістів у першу чергу цікавить «ціна питання», ідея  не має значення, головне, щоб сума була пристойною, а під ідею можна підлаштуватися.  Зрештою, й сам олігархічний капітал досить специфічний. Це вам не соціально відповідальний західний бізнес. Для олігархічного капіталу медіа (особливо суспільно-політичні газети та журнали, а також телеканали) – лише невеличкий доважок до «фабрик-заводів», інструмент, за допомогою якого можна певною мірою захищати решту своєї імперії. За таких умов питання про те, чому у нас нема незалежних медіа, видається наївним.

Політична дихотомія (Захід-Схід), яка актуалізувалася під час Помаранчевої революції та роздмухувалася політиками впродовж останніх років і продовжує роздмухуватися зараз,  не оминула й медіа, змусивши журналістів, тоді і зараз, ставати по різні боки політичних барикад.  Бурдьє (соціолог, автор теорії про залежність журналістського, політичного полів  та поля соціальних наук), мабуть, здивувався б, якби проаналізував український медіапростір, бо виявив би, що в рамках нашого медіаполя існують ще й свої поля на мікрорівні, які не те що не перетинаються, а й конфліктують. Це очевидно навіть на символічному рівні, коли критерієм якості для різних журналістських середовищ є різні медіапроекти: для одних – це «Post-Поступ» та «ПіК», для інших – «Коммерсант» та «Известия». На цьому прикладі очевидно, що псевдоідеологія (не плутати з ідеєю) підміняє звичайні журналістські стандарти. І це парадоксально, бо демократичний світ уже давно визначився з критеріями якісного журналізму, а в Україні, навіть через двадцять років після проголошення незалежності, дискусії на цю тему все ще тривають. Власне, наслідком відсутності згоди журналістів у питанні критеріїв якісного журналізму є інші проблеми, як то низький професійний рівень, нездатність солідаризуватися у вирішенні цехових питань та відстоюванні своїх прав. Більше того, це призводить до того, що рівень довіри до медіа у суспільстві катастрофічно знижується. Медіа, яким не довіряють громадяни, не можуть очікувати на їхню підтримку у випадку політичного тиску. А політики, відчуваючи свою безкарність, і судову, і суспільну (бо в електорату інші проблеми), а також у силу низького рівня політичної культури та розуміння демократичних процесів, ставляться до журналістів зі зневагою, вбачаючи у медіа лише інструмент політичного впливу або політичного піару.

Але в усьому демократичному світі прийнято так, що ставлення до свободи загалом і до свободи слова зокрема як політиків так і суспільства, розуміння ролі та місця медіа у суспільній ієрархії, багато що говорить про те, який культурно-цивілізаційний вибір робить країна та її еліта. Quo Vadis, Україно?

P.S. Вперше стаття була опублікована у культурологічному часописі «Артанія» (№2, 2010). Але оскільки вона збергіає свою актуальність і на сьогодні, MS републікує її, щоб донести до ширшого кола читачів.