«Для всіх, хто цікавиться історією…» – такою фразою завершуються анотації до науково-популярних книжок на історичні теми. Чи можна, не покрививши душею, віднести ці рядки до деяких із вітчизняних журналів чи газет? Якщо б, скажімо, іноземець переглядав популярну українську пресу і робив висновки про інтереси українців – то напевне вирішив би, що ми мало цікавимось власною історією, а історію світову взагалі не вивчаємо.

Звичайно, така рубрика у суспільно-політичних виданнях є, проте всі вже звикли, що вона займає маргінальну позицію. Навіть і блискучу за змістом статтю швидше знайдеш, якщо почати читати тижневик із кінця. Напередодні значних дат чи річниць, як правило, пов’язаних із Другою світовою війною, кількість історичних публікацій різко зростає (як і теле- та радіопрограм), а потім знову повертається до невтішної «норми» – 4 матеріали на місяць.  

Інтерес є, грошей немає 

Така ситуація на медіаринку виглядає цілком звичною для українського читача. Однак вона абсолютно відрізняється від реалій західної преси. У Європі поширені як спеціалізовані історичні журнали (наприклад, найстаріший французький історичний журнал Historia, британський History Today), так і додатки «Історія» до суспільно-політичних тижневиків (таких, як німецький Spiegel чи польський Polityka).

Нарешті, є безліч тематичних історичних журналів, які виходять щомісяця чи раз на два місяці – приміром, у Британії журнал «World War II», присвячений Другій світовій війні – з потужною інфографікою, картами, копіями старих газет тощо; у Сполучених Штатах особливо популярні журнали про воєнну амуніцію, історії воєнної техніки та зброї.

Поки що для українського ринку подібні речі виглядають, як екзотика. У пресових кіосках нічого подібного не побачиш, хіба що чергову російську серію DeAgostini – «100 битв, которые изменили мир» або «Дворцы и усадьбы», де якість матеріалів та перевірка фактів залишає бажати кращого. 

Польський сайт про історію

У чому ж причина відсутності таких видань: потенційних читачів насправді замало чи проблеми економічного характеру?

«Відсутність науково-популярної історичної періодики, на мій погляд, пов’язана з фінансуванням, і аж ніяк не з ослабленим інтересом з боку аудиторії, – так пояснив це у коментарі для MS Юрій Шаповал, доктор історичних наук. – Я переконаний, що публіка сприйняла б спеціалізовані журнали дуже позитивно. Поки що видавці не ризикують вкладати гроші у такі видання, але це може змінитися – вже змінюється, оскільки аналітичні видання дедалі активніше вводять історичні рубрики. Річ у тім, що в Україні історична журналістика тільки набирає обертів. Це ще молоде явище, бо в радянські роки все йшло з Москви. Зараз напрацьовується матеріал, формується матриця викладення подій української історії».

Журналісти vs науковці 

Окрім економічної, є ще одна важлива проблема, яку необхідно вирішувати історичній журналістиці на шляху до спеціалізації – питання авторства. Хто має писати тексти на історичні теми – історики чи журналісти? Добре, якщо у професійних істориків є вміння і бажання подавати матеріал популярно. Однак для повноцінного розвитку історичної журналістики цього недостатньо. А робота непідготовленого журналіста часто вносить елемент непідтвердженості, мета матеріалу іноді полягає не у прагненні довести концепцію чи трактовку подій, опираючись на дослідження, а у намаганні будь-що ствердити свою думку. Крім того, оскільки історія постійно є інструментом політичної маніпуляції, журналісти також можуть «підлаштовувати» інтерпретацію історичної події до відповідних політичних тенденцій.

Питання авторства науково-популярних текстів актуальне не лише для української ситуації, воно також порушується у міжнародній журналістській спільноті. Зокрема, 26 березня 2012 року у Москві відбувалась конференція «Наукова журналістика: особливості професії та можливості навчання», на якій обговорювались проблеми популяризації науки в ЗМІ.

На конференції виступив Дітмар Піпер, редактор додатків та керівник спецпроектів німецького журналу Spiegel, який розповів про додаток Spiegel Geschichte («Шпігель Історія»), що є одним із найпопулярніших серед читачів (наклад – 120 тис. примірників). За його словами, у редакціях усіх додатків, у тому числі історії, редактори обов’язково мають певну підготовку зі своєї теми: «Без спеціальної підготовки подібне видання неможливо робити. Професорів у нас у редакції немає, але є фахівці, які захистили кандидатські дисертації».

Крім того, з виданням постійно співпрацює група експертів, які фактично виступають науковими редакторами, перевіряють факти. За словами Піпера, найкращий вихід для редакції будь-якого науково-популярного видання – це регулярна і налагоджена співпраця науковців із журналістами.

Через легенди – до сенсацій

В українських реаліях така співпраця виходить не завжди продуктивною, особливо в гуманітарних науках, і зокрема історії. Оскільки журналісти часто не бачать необхідності витрачати час на діалоги з істориками, побутує думка, що на тему історії ледь не кожен може щось написати.

Про цю проблему з MediaSapiens говорив Станіслав Цалик, письменник, києвознавець, журналіст: «Сьогодні є багато журналістів, для яких робота у відділі «Культура» (він охоплює й історичну тематику) – це просто тимчасова робота. Вони випадкові люди в історичній ділянці, інколи зовсім не орієнтуються навіть у хронологічних моментах. Тому, щоб підготувати матеріал, звертаються до інтернету – де можна знайти достатньо продукції таких самих випадкових людей. Непідготовлений журналіст іноді не може відрізнити, де факт, а де, скажімо, легенда – міський фольклор. У результаті обирає той сюжет, який йому видається більш сенсаційним та яскравим».

Журналіст зможе писати якісні публікації на історичну тему, якщо це буде його постійна спеціалізація, протягом багатьох років – для цього треба регулярно читати фахову літературу, статті, спілкуватися з науковцями. Якщо ж спеціально підготовленого журналіста у редакції немає, то найкращий вихід – введення посади наукового редактора. 

Створити сайт «Бандера – ворог України» – легко  

На думку Юрія Шаповала, сьогодні журналісти повинні відчувати таку саму відповідальність за трактовку минулого, яку вони мають за трактовку сучасного. Оскільки висвітлення історії буває недбалим саме через те, що «це було давно, і ніхто зараз не перевірятиме». У цьому сенсі журналісти мають діяти як кваліфіковані науковці – тобто намагатися побачити всі наявні точки зору, найширший контекст, тоді зрозумілим стає і місце того чи іншого персонажа.

На важливості об’єктивності в історичній журналістиці наголошує і один із найвідоміших журналістів цієї сфери – Вахтанг Кіпіані, головний редактор інтернет-сайту «Історична правда». Про це він говорив під час свого виступу «Історична журналістика», що відбулась у рамках книжкового ярмарку «Медвін»: «Показувати багатоманітність минулого – шляхом наведення фактів, аргументів, доказів, полеміки – це, думаю, і є місія нашого видання. Ми показуємо неочевидність трактувань, які прийняті у нашому суспільстві – під впливом як радянських, так і націоналістичних теорій. У редакції ми прийняли рішення відсікати крайнощі – тобто не публікувати русофобські чи українофобські тексти. Ми не граємось у політичні ігри навколо етносів, а намагаємось друкувати всі коректні історичні погляди – і критичні, звичайно. Легко створити сайт «Бандера – ворог України» або «Бандера – герой України», значно важче робити сайт, який пояснював би мотиви, вчинки, складні моменти в історії».

Шлях до успіху – інтерактивна інтелектуальність

«Історична правда» – це сайт, який можна назвати феноменом української журналістики. По-перше, це досить масове історичне інтернет-видання – щодня має 8–10 тис. відвідувачів. По-друге, сайт існує на волонтерських засадах, але при цьому оновлюється щодня і має різні рубрики та форми подачі інформації. Серед профінансованих проектів «Історичної правди» – лише «Голокост». За словами Вахтанга Кіпіані, невдовзі з’явиться окремий проект про Голодомор – він «профінансований» самими читачами (після звернення по допомогу у Фейсбук).

Інший приклад історичного ресурсу – це підсайт газети «День» – «Україна Incognita», який стартував минулого року. Цей сайт креативно використовує інтерактивні можливості інтернету – наприклад, такі проекти, як Музеї он-лайн, Сімейний альбом, Інтелектуальна карта.

Оригінальним проектом, що з’явився у січні цього року, є Historians.in.ua – оригінальним передусім через небанальність текстів, які тут публікуються, і високий якісний рівень. Однак це не журналістський проект, серед дописувачів насамперед – молоді науковці.

Андрій Портнов, історик, редактор сайту, розповів MS про ідею проекту: «Historians.in.ua не спрямований тільки на істориків-фахівців, ми намагаємось робити цікаве видання для всіх, хто прагне критичної рефлексії, хто відкритий на розмаїття поглядів. При цьому ми не публікуємо матеріалів просто заради скандальності чи збільшення аудиторії, для нас важлива якість та культура розмови». Тому на сайті замість колонок «одіозних політиків-пропагандистів» регулярно публікуються колонки молодих гуманітаріїв, аби тим самим до українського інтелектуального простору входили нові люди і нові імена.

Про історію – від «дилетантів»

Якщо історичний наук-поп не може нормально існувати у пресі, то він перебирається в інтернет – ця тенденція характерна не лише для України. Приклад паралельного запуску популярного історичного журналу і сайту – новий російський проект «Дилетант». Із девізом «Я знаю, що я нічого не знаю» проект стартував наприкінці грудня 2011 року. Автор ідеї – Олексій Венедиктов (головний редактор радіостанції «Ехо Москви»), редактор журналу – Віталій Димарський, редактор сайту – Олексій Дурново.

За словами Олексія Венедиктова, він та його колеги з «Еха Москви» вже давно звернули увагу, що на ринку російської друкованої преси немає спеціалізованого історичного видання, яке було б популярним серед читачів. Його команда довго плекала ідею створити такий журнал і, зрештою, як сказав Венедиктов, знайшли людину, яка погодилась інвестувати гроші – запустили і журнал, і сайт.

Журнал розрахований на широке коло читачів, як каже Димарський, вони намагаються створити дещо на кшталт радянської «Занимательной математики» Перельмана, тільки в даному разі – «Занимательная история».

Серед авторів журналу більше експертів, істориків, тоді як головна мета сайту – це комунікація з читачами, які можуть надсилати свої тексти, їх публікуватимуть на сайті. На сайті багато інших способів взаємодії з читачем – фотозагадки, конкурси, опитування, різні жанри подачі – есе, «Екскурсії», «Дуель». «Сайт розрахований на читачів, які люблять історію, цікавляться нею, але яких треба зовсім трішки підштовхнути, відкрити хвіртку», – вважає головний редактор сайту Олексій Дурново.

З одного боку, подібний інтернет-сайт – усе ж таки більше «поп-наука», а не наук-поп. Однак проект «Дилетант» є гарним прикладом поєднання сайту і журналу, при цьому майже без дублювання контенту. Ігрові методи, цікавий дизайн та інфографіка в результаті приваблюють читача до серйозних тем.

Ніша подібних сайтів чи журналів (тематика яких охоплювала б різні епохи та історію різних країн) в українській журналістиці поки що залишається незайнятою. Беручи до уваги зростаючу популярність нещодавно створених ресурсів, можна зробити висновок, що читач історією цікавиться – про це також свідчать активні обговорення під матеріалами на історичну тему.

Це говорить про те, що серед різновидів науково-популярної періодики (яка загалом не розвинута в Україні) саме історична тематика має найбільші шанси на успіх. Однак, цілком можливо, що етап спеціалізованих журналів науково-популярна журналістика перестрибне і розвиватиметься тільки в інтернеті.