MediaSapiens публікує третю статтю про особливості сприйняття інформації людиною. Попередні — про вразливість до фейків та роль смайликів у комунікації.

Чимало поширених інструкцій, як викрити обман, спостерігаючи за поведінкою, виразом обличчя і жестами співрозмовника даремно обіцяють нам прозірливість детектива. Численні дослідження демонструють, що здатність середньостатистичної людини відрізнити правду від неправди не набагато краща за відповідь навмання. Як не впійматися на гачок шахрая? Найгірше, що ми можемо зробити, — повірити в те, що це неможливо.

«Українець кинув виклик найхитромудрішій шаховій програмі…» («Інтер»);

«… запам’ятав 30 мільйонів знаків числа Пі, а ще тримає в голові тексти більш ніж 20 тисяч прочитаних книжок…» (Перший національний);

«…і встановлював неодноразові рекорди, пов’язані з роботою над мозком» (ICTV).

Пригадуєте, про кого йшлося в цих сюжетах вечірніх випусків новин?

Українські медіа з ентузіазмом розповідали про нього як про генія, людину з надзвичайними розумовими здібностями, вченого-вундеркінда, який, втративши ще в юності батьків та кохану, не зламався, а знайшов у собі сили побудувати успішну кар’єру лікаря-нейрохірурга й робити те, що смертному, здавалося б, не під силу. Настільки сміливим, впевненим у собі, переконливим та чарівливим видавався цей чоловік, що його не розкусили журналісти. Йому беззастережно довіряли тяжкохворі. Перші особи, зустрівшись із ним віч-на-віч, висловлювали повагу та підтримку. Зокрема, Президент Віктор Ющенко обіцяв створити й віддати під його керівництво центр для дослідження мозку. Телеканали знімали про нього документальні фільми з обнадійливими лейтмотивами на зразок «ми ще повністю не знаємо своїх можливостей» та «пишаймося, українці найкращі!», «тепер все буде по-іншому»...

«Те, що робить Андрій Слюсарчук, справді феноменально, дивно і не зрозуміло як» (TBi)

14 листопада 2011 року, коли журналісти видання «Експрес» представили правоохоронцям свою версію того, як же він це робить, чоловіка заарештували за підозрою в шахрайстві й підробці документів. Окрім цих злочинів, суд визнав його провину в незаконній лікарській практиці та вбивстві з необережності.

Раптом усе стало на свої місця: ті, хто дивився розслідування, побачили, що за бажання й самі могли би показувати ті ж фокуси, що й Андрій Слюсарчук. Усе просто: мікронавушник, асистент, вдати глибоку зосередженість («Тихо! Не відволікайте!»). Але щоб наважитися на таке в реальному житті, потрібна неабияка впевненість у собі. Історії про тих, хто її проявляв, або ж представників так званої темної тріади — нарцисизм, мак’явеллізм та психопатія, — кожен із нас знає.

Фото: Фердинанд Демара (Wikimedia Commons)

Серед легендарних попередників Доктора Пі — Фердинанд Демара на прізвисько Видатний Самозванець, який за своє життя зіграв чимало ролей. І хоч він не закінчив навіть середньої школи, під час Корейської війни (1950–1953 рр.) йому вдалося потрапити на борт есмінця Канадського Королівського Флоту, видаючи себе за досвідченого хірурга. Він зміг провести кілька вдалих операцій, у результаті яких ніхто не помер (принаймні на борту), про які захоплено писали канадські газети. Одна з них потрапила до рук матері справжнього хірурга, ким прикидався Демара. Жінка поскаржилася владі. Капітан есмінця дуже довго відмовлявся повірити, що їхній лікар — шарлатан, і висував різні конспірологічні припущення щодо змови проти нього та його команди. Це була ганьба для Канадського флоту. Його члени воліли забути про неї якнайшвидше. Демару усунули від роботи, але йому вдалося вийти сухим із води — його відпустили й не позивалися до суду».

Ті, хто застав перебудову і початок 1990-х, мабуть, пригадає не одну таку історію. Однак банальний обман триває і в наші дні: гучний скандал трапився нещодавно — редакція BBC Brazil викрила чоловіка, який два роки видавав себе за документального фотографа, працівника ООН та активного серфера. Бразилець, який називав себе Едуардо Мартінс (Eduardo Martins), зумів обманути фотоагентства Getty Images, Zuma Press, NurPhoto, видання BBC, Vice, Recount Magazine та близько 127 тисяч людей в Instagram. Чоловік навіть завів романтичні стосунки в онлайні з принаймні п’ятьма жінками.

Розумники й розумниці, терті калачі й цинічні скептики, ми стаємо жертвами різного масштабу схем, часом навіть не здогадуючись про це.

Всі брешуть?

Так стверджував Доктор Хауз. Так стверджує й американський психолог Роберт Фельдман, який вивчає людську схильність вводити інших в оману ось уже понад сорок років.

«Прийміть те, що у вашому житті є брехуни, а ви — один із них», — радить він. Успішність нашої комунікації значною мірою залежить від уміння казати іншим те, що вони хочуть почути, й стримуватися від нагадувань про їхні хиби й вади. Йдеться про звичайну ввічливість. Бути ввічливим учать із дитинства: «Подякуй бабусі й дідусеві за подарунок. Скажи, що тобі сподобалися капці». Пересічна людина, каже Фельдман, під час звичної десятихвилинної бесіди кривить душею в середньому тричі.

Ніхто з нас не безгрішний. Чи часто ми відповідаємо «Краще б я лишився вдома», коли нам кажуть, що раді були з нами зустрітися? Погодьтеся, «Вибач, я не почула твій дзвінок, бо була в метро» звучить не так жорстко, як «Дійсно, я таки тебе ігнорую». А компліменти? Навряд ви скажете комусь, із ким хочете мати гарні стосунки: «В цій сукні ти схожа на відчайдушну жінку», — коли вона запитає вашої думки про її новий імідж.

Правда, хай як ми її на словах прагнемо, може бути неприємна нашому співрозмовникові й мати для нас не найкращі наслідки. Якщо у вашого боса відразливий подих, він не хоче знати, що саме це причина, з якої ви намагаєтеся не їздити з ним в одному ліфті. А до вашого сусіда й без вашої допомоги колись дійде, що його дружина німфоманка. Ми механічно повторюємо: «Нормально», коли в нас запитують, як наші справи, а про себе часом думаємо, що це не зовсім так або зовсім не так.

Фельдман вважає, що в нашому спілкуванні обман виконує функцію своєрідного щита, що захищає нас та інших від інформації, яка викликає біль і дискомфорт. Тож ми охоче обманюємо й самих себе. З огляду на психічні зусилля, нам значно простіше повірити у щось, що відповідає нашим переконанням, що живитиме наші надії й сподівання, ніж звільнити місце для сумнівів, які натякають, ніби з нами чи нашим світоглядом щось не так.

Ті, для кого обман — ремесло, цим охоче користуються: нам розповідають те, що ми готові почути. А ще тим, що власне вміння розпізнавати брехню ми, як зазначає вчений, переоцінюємо.

«Найкращий детектор брехні у світі»

Що там кажуть про брехунів? Вони замість дивитися вам прямо в очі, коли з вами розмовляють, відводять їх убік, червоніють, пітніють, йорзають на місці, дратуються, смикають себе за вухо чи щось у тому ж дусі.

Хрестоматійний приклад — скандал довкола стосунків Білла Клінтона з Монікою Левінскі. Експерти без кінця передивляються запис, де американський лідер промовляє, торкнувшись свого носа (що може виражати хвилювання): «У мене не було сексуальних відносин із тією жінкою…» — і звертають увагу на те, наскільки формальним і відстороненим є його мовлення (що нібито сигналізує про нещирість).

Спроби віднайти універсальні індикатори брехні, зрозумілі кожному, — це тільки спроби. Не варто сподіватися на «ефект Піноккіо», який спрацьовує за будь-яких обставин, попереджає професор Каліфорнійського університету і психолог на пенсії Пол Екман.

Він досліджував невербальні ознаки обману понад півстоліття і здобув звання «найкращого детектора брехні у світі». Саме його праці надихнули Fox-TV на створення серіалу Lie to Me. Він звертає увагу на те, що ознаки брехуна почасти збігаються з ознаками дуже занепокоєної людини. Проаналізувавши реакції понад 15 тисяч людей на інформацію різного змісту, Екман дізнався, що пересічна людина відрізняє правду від неправди лиш у 55 % випадків.

На його думку, найважливіші сигнали щодо справжніх емоцій криються у мікровиразах — швидкій зміні виразу обличчя, що триває в середньому 1/15–1/20 секунди, яку дуже складно як контролювати, так і помітити.

Фото: microexpressions

Справжня усмішка — в очах. Більше емоцій, які переконують Пола Екмана, тут.

З усіх, хто взяв участь в експериментах Екмана, із високою точністю зчитувати мікровирази вміли тільки п’ятеро. Але навіть тут є нюанс, зазначає вчений: потрібно ще розібратися з причиною емоцій, адже їхній прояв може бути як доказом того, що людина винна, так і лиш реакцією на те, що її підозрюють.

Розмова з підозрюваним

Перемкніться з того, як говорить ваш співрозмовник, на те, що, радять професор психології Сассекського університету Томас Ормерод та його колега Корал Дандо з Вулвергемптонського університету. Вони розробили методику для представників служби безпеки, що допомагає з більшою ймовірністю викрити обман на основі розповіді підозрюваного.

Ось кілька їхніх порад:

• Використовуйте відкриті запитання. Обман — це складно. Змусьте співрозмовника напружитися.
• Ставте несподівані запитання. Це збільшить навантаження.
• Цікавтеся деталями, просіть розповісти історію з кінця. Якщо зауважите в розповіді співрозмовника суперечності, не заявляйте про це одразу, не перебивайте й не виправляйте. Почекайте — радше за все, далі буде більше й цікавіше.
• Спостерігайте за тим, наскільки співрозмовник упевнений у собі. Заплутавшись у власній розповіді, він починає її втрачати. Так розвіюються чари.

***

Співвітчизником-унікумом колись пишалася вся країна. Пишатися приємно й неважко. Країні потрібні герої — ті, на кого хочеться бути схожим. Метод Андрія Слюсарчука «Крок за горизонт» обіцяв те, у що багатьом із нас хотілося б вірити: що пам’ять будь-якої людини безмежна, що в кожному з нас — неозорий потенціал.

«Можна освоїти до 500 тисяч мов», — запевняв Слюсарчук у дієвості своєї програми. А ті, хто нарешті почув, що він каже, збентежилися: у світі ж усього близько шести тисяч мов!..

Шахраї використовують наше прагнення життя, сповненого сенсу, що виходить за межі повсякденності, пише Марія Коннікова, авторка книжки «Гра у впевненість: Психологія шахрайства й чому ми в нього щоразу віримо» (The Confidence Game: The Psychology of the Con and Why We Fall for It Every Time). Ваш IQ — не фатум. На гачок до негідника може спійматися навіть високоосвічена людина. Є обставини, за яких нас легко ввести в оману: коли ми на перехідному етапі, коли розгублені, коли переживаємо горе, ми стаємо найкращими жертвами для злодіїв, аферистів та екстрасенсів, бо потребуємо підтримки, ясності, визначеності, простих відповідей на складні запитання, когось, хто скаже: «Все гаразд, речі трапляються, бо на це є певні причини».

Перш ніж продовжити пошуки «ефекту Піноккіо», який допоможе наступного разу не пошитися в дурні, нам слід краще зрозуміти власні потреби і вразливі місця. І якщо щось видається занадто хорошим, щоб бути правдою, будьте напоготові.