Ігри розуму: що робить нас вразливими до фейків і конспірології?
Ігри розуму: що робить нас вразливими до фейків і конспірології?
MediaSapiens публікує другу статтю про особливості сприйняття людиною інформації - першу читайте тут.
То все ж таки: синя з чорним мереживом чи біла з золотим?
Сесилія Блесдейл із шотландського острова Колонсей, яка збиралася вдягти цю сукню на весілля своєї доньки, точно знала, що таки перше. Але донька із подивом заперечила й виклала фото, отримане від матері, на розсуд громадськості у Facebook. Те швидко поширилося й потрапило в інші соціальні мережі, спровокувавши запеклу суперечку з приводу #thedress між тими, хто вважав, що вона #whiteandgold, і тими, хто бачив #blackandblue.
Наприкінці лютого 2015 року колір сукні Сесилії Блесдейл із неабияким ентузіазмом обговорювали провідні світові медіа та знаменитості. Свої п’ять копійок вставили і вчені, які пояснили різницю у сприйнятті кольорів (окрім як вадами моніторів, що по-різному відтворюють відтінки) як оптичну пастку — вона виникає через неточність чи неадекватність несвідомої корекції зорового образу.
Ця сукня видається синьою з чорним за жовтуватого освітлення (ліворуч) або білою з золотим за блакитнуватого (праворуч)
Джерело: Wikimedia Commons
Подальші дослідження виявили, що насправді все ще складніше: окремі люди бачать сукню блакитною з коричневим, а є й такі, що легко перемикаються між усіма комбінаціями.
Цю, здавалося б, тривіальну річ газета Washington Post характеризувала як «драму, що розділила планету».
Дотепники зауважували, що після неї ніщо вже не буде таким, як раніше. Щось та й не зміниться. Але точно не вислів «краще один раз побачити, ніж сто разів почути».
***
«Уявіть собі, як воно — бути мозком. Ви замкнені всередині черепа, де немає світла, немає звуку, й намагаєтеся зрозуміти, що ж діється там у світі. Єдине, що ви отримуєте, — потоки електричних імпульсів, які лише опосередковано пов’язані з тим, що ззовні, що б це не було», — каже когнітивний нейробіолог і директор Центру досліджень свідомості Сассекського університету Аніл Сет. За його словами, мозок комбінує ці сенсорні сигнали зі своїм попереднім досвідом і діє як своєрідна машина передбачень.
Оптичнаі ілюзії є прикладом того, як наш мозок використовує очікування, які вбудовані глибоко в ділянки зорової кори. Відкинута тінь приглушує поверхню так, що біла поверхня в тіні (В) відбиває менше світла, ніж повністю освічена чорна (А). Тож нам здається, що квадрат B світліший, ніж він є насправді.
Факти, на які чекають
Розум вводить нас в оману багатьма способами, ускладнюючи завдання розібратися в тому, що правда, а що вигадка чи помилка. Одна з найпоширеніших спокус, якій ми легко і часто піддаємося, це так зване мотивоване міркування — схильність вірити у твердження, що перегукується з нашими переконаннями, й заперечувати те, що йде врозріз із ними.
Один із найвідоміших експериментів на підтвердження його сили було проведено у Стенфорді наприкінці 1970-х.
Студентів повідомили, що їх ознайомлять із інформацією щодо ефективності смертної кари. Половина схилялася до думки, що вона необхідна, аби стримувати злочинність. Інша половина вважала, що жодного впливу на злочинність такий спосіб покарання не має. Студентів попросили прокоментувати й оцінити однаково промовисті статистичні дані, частина з яких підтримувала їхню думку, частина — спростовувала. Студенти, що були за смертну кару, оцінили дослідження на підтримку їхньої позиції як такі, що заслуговують на довіру, а ті, що захищали позицію їхніх опонентів, назвали непереконливими. Їхні опоненти відреагували так само. Отже, в підсумку ті, хто був за смертну кару, стали ще більш ревними її прихильниками, а ті, хто був проти, почали ставитися до неї ще більш вороже. І, як це часто буває в експериментах такого штибу, дані, з якими їх ознайомили, дослідники взяли зі стелі.
Наївний реалізм
Сліпа віра в абсолютну істинність теорії, яку захищають ті чи інші авторитети, подібна до культу. Людей, що її сповідують, філософи називають наївними реалістами.
Наївного реаліста впізнати легко. Він ніколи не скаже, що не згоден із вами, а лиш ненастанно повторюватиме, що ви помиляєтеся, бо проти вас об’єктивність та неупередженість.
Перебуваючи в колі людей, із яким ми себе асоціюємо, ми нерідко втрачаємо здатність критично оцінювати слова тих, хто є для нас авторитетом. Ця тенденція спостерігається і в науці, яку, як ми сподіваємося, мали би спрямовувати в потрібне русло якраз прагнення об’єктивності та неупередженості. Яскравий приклад цього навів фізик Річард Фейнман у статті про те, як відрізнити її від псевдонауки.
Нобелівський лауреат Роберт Ендрюс Міллікен виміряв заряд електрона під час експерименту із зарядженими крапельками олії й отримав відповідь, яка, як стало відомо вже пізніше, не відповідала дійсності (через неправильне значення густини повітря). Подальші спроби виміряти заряд електрона, здійснені іншими вченими, супроводжувалися поступовим і незначним збільшенням цього показника… Після серії повторних експериментів він виявився суттєво вищим за початковий. Але чому вчені дійшли до цього не одразу?
«Коли вони отримували показник, що значно перевищував результати Міллікена, вони думали, що щось із їхнім показником не так, шукали і знаходили цьому пояснення. Коли вони отримували результат, ближчий до показника Міллікена, вони перевіряли його не так прискіпливо. Врешті вони відкидали дані, що занадто сильно відрізнялися», — мовиться у статті Фейнмана.
Попри невичерпність джерел дурощів від «британських учених» науковці продовжують отримувати від суспільства вагомий кредит довіри. Професор когнітивістики Браунівського університету й головний редактор журналу Cognition Стів Сломан переконаний, що знання подібні до зарази — й перекидаються з однієї людини на іншу завдяки нашій схильності піддаватися впливу авторитетів, зокрема тих, які роблять відкриття й розширюють кордони відомого.
Знання як вірус
Торік Сломан та його студенти провели дослідження, що вкотре підтвердило цю його гіпотезу.
До експерименту залучили 700 волонтерів, яким розповідали про новий феномен природи. У першому випадку зазначали, що вчені поки не можуть дати йому пояснення. Волонтерам треба було оцінити своє розуміння за висхідною шкалою від 1 до 7. Більшість поставили собі 1. У другому — Сломан і його команда запевняли волонтерів, що вчені можуть пояснити це явище, але при цьому не заглиблювалися в деталі стосовно того, що ж таке ці вчені можуть пояснити. Цього разу самооцінка людей у середньому була на рівні 2. Сама поправка, що вчені розібралися в тому, що і як, посилила відчуття впевненості у волонтерів у власних знаннях. (Примітка: ефект не спрацьовував, коли волонтерам казали, що пояснення є, але це — наукова таємниця.)
З еволюційного погляду для людини як соціальної тварини важливішим є її статус, аніж істинність переконань. Якщо суспільство у щось вірить, вона з більшою ймовірністю наслідує це.
Зупиніться посеред міста й почніть вдивлятися в небо. Обов’язково бодай кілька людей до вас приєднаються, щоб дізнатися, що ж там таке. Так ще у 1960-х роках перевіряли стадний інстинкт психолог Стенлі Мілграм та його колеги. З’ясувалося, що близько 4 % тих, хто проходить повз, не залишаються байдужими.
Коли кількість зацікавлених збільшилася до 15, близько 40 % незнайомців почали задирати голову. Ще одне свіже дослідження на цю тему — про те, що люди у групах рідше перевіряють факти, ніж наодинці.
Нестерпність незбагненного та незнайомого
Ви не такі, як інші, якщо хмаринка у верхній лівій частині цього зображення вам нічого не нагадує.
Джерело: Gavin Tobin
Ми постійно намагаємося знайти пояснення тому, що відбувається навколо нас. Невідомість та відсутність сенсу речей нас мучать. Дослідження бізнес-школи Університету Конкордія демонструє, що персональна потреба порядку, яка проявляється в намаганні досягти передбачуваності в боротьбі з невизначеністю, корелюється зі схильністю вірити в конспірологічні теорії.
Це стосується й забобонів. Приміром, ще одне дослідження стендфордських психологів 1985 року підтвердило ефемерність «гарячої руки» в баскетболі — тобто того, що у гравця більше шансів поцілити в кошик після вдалого кидка, ніж після промаху.
Дослідники Колорадського університету в Боулдері, які вивчали це та інші марновірства, пов’язані з послідовністю подій, дійшли висновку, що людське трактування випадковостей не підтверджується статистично. Вони також вказують на те, що людям притаманно бачити закономірності в будь-яких даних.
Наш мозок, як наголошував Сет, посилається на те, з чим мав справу раніше.
На замітку правдоборцеві
Намагання втовкмачити групі зі стійкими уявленнями, що вони в неї хибні, в чому дають пересвідчитися ваші факти, може лише їх утвердити. Інформаційний тиск нерідко породжує ефект бумеранга, хай які благородні наші наміри. Найхарактерніше він давався взнаки під час проведення соціальних кампаній із закликом облишити шкідливі звички, унаслідок яких цільова аудиторія схопилася за них іще сильніше, як за заборонений плід. Подібним чином діяли й ті, кого закликали дбати про довкілля.
Несподіваний результат також може мати і спроба розвінчати міф. Вона з великою ймовірністю може зазнати поразки, якщо автор зосередиться на ньому у своєму матеріалі. Адже в підсумку, згадуючи, про що там ішлося, читач / слухач / глядач може забути, що з того спростовувалося, а що на тлі спростованого відповідало реальному стану речей.
